– Ну що, йдемо разом в дитяче кафе? Мій Олег давно проситься погратися з твоєю Алісою. Ну й ми спокійно побалакаємо, поки діти розважаються, ходімо? – запропонувала Лізі її найкраща подруга Наталка.
– Давай звісно, ти ж знаєш, я завжди “за”, не люблю застій і нудьгу, – озвалася Ліза.
Вони з Наталкою дружили ще зі школи.
Наталка свого сина практично одна виховувала, так вийшло, “помилка молодості”, як вона сама казала. Хоча сама собі й суперечила, кажучи потім, що її все влаштовує.
– Та облиш ти, твій Олежик чудовий хлопчиск! Розумний, лагідний, прямо маленький джентльмен. Перед мамою двері відкриває, у всьому тобі допомагає, хіба ж це можна “помилкою” назвати? – якось почувши такі слова від подруги здивувалася Ліза.
– Та я не про Олежика, ти що, я про Віктора, татуся нашого. Нерозумна я була, от і вибрала його, а тепер що казати?
На погляд Лізи Вітя й справді поводився так, ніби він взагалі не був одружений.
Він виявився затятим любителем походів у гори і поїздок на риболовлю з друзями. Витрачав на свої захоплення стільки, скільки вважав за потрібне. Але Наталя особливо не ремствувала і вважала, що у її Віктора плюси переважують мінуси.
– Він мене любить, я це відчуваю, мій Вітя по жінках не бігає, це плюс? Плюс!
Заробляє добре, ну витрачає на всякі штуки для риболовлі й туризму, та й добре.
Зате Олежик тата любить, чекає на його приїзд, а Вітя йому завжди щось привозить, ну і мені звісно, а це теж плюс.
Зате у сина є батько, а в мене чоловік, звісно не такий, як твій Сашко, у вас же ж любов неземна, як згадаю, як він за тобою бігав, то аж мурашки по шкірі. У нас ніколи так не було й не буде. А у вас ідеальна родина. Але не всім так щастить, як тобі, Лізо!
При цих словах подруги, Ліза завжди посміхалася погоджуючись. Це точно, Сашко у неї й справді незвичайний, що говорити.
Але цього разу все вийшло інакше. Коли вони зустрілися в дитячому кафе, то взяли Алісі й Олежику картоплі фрі і всього, до чого діти нарешті добралися, і ті побігли гратися.
Ліза раптом запитала подругу:
– Наталко, а тобі ніколи не хотілося з Віктором розлучитися? Ти вибач за питання, не хочеш не відповідай, просто так хотіла поцікавитись.
– З чого це раптом ти таке питаєш? Я звісно до Віктора бурчу, часто буваю незадоволена його викрутасами, але у нас теж кохання є, хай і не таке ідеальне, як у вас.
Наталка замовкла і в її очах застигла образа, не думала вона, що таке подруга може запитати.
Вона звісно Лізі все про себе розказує, але це зовсім не означає, що у них із Сашком зовсім так погано.
– Та ні, Наталко, ти тільки не ображайся, я про вас з Віктором нічого поганого не думала. Просто спитала, бо… Бо подумала, що може так у всіх буває, такі думки, а не тільки в мене?
– У сенсі у тебе? У тебе все ідеально, Лізо? Ти що це зараз себе мала на увазі? Та годі тобі, Лізо!
– Наталко, немає нічого ідеального і не було. Було кохання, Сашко й справді вміло створював казку, коли сам це відчував. Він тоді так був натхненний тим, що було між нами, що мені здавалося він і справді для мене може зірки з неба дістати. Ти ж пам’ятаєш, коли ми побралися Сашко здавався просто якимось всемогутнім, так?
Наталка почала згадувати ті часи, а Ліза згадувала мовчки, їй не все хотілося вголос говорити…
Вони познайомилися з Сашком тоді, коли Ліза раптом дуже заслабла. Та так занедужала, що казали, що це все.
Вона була пригнічена і не знала, як жити далі.
А Сашко казав, що це не точно і не треба думати про погане.
Він тоді пішов на три роботи і обіцяв їй, що купить яхту і джип і вони їздитимуть, куди вона захоче.
Насправді він стільки не заробляв, але на її процедури вистачило.
І ще залишилася впевненість у його силі і всемогутності – фантастика.
Лізі не потрібні були ні ресторани, ні джипи, але Сашко так гарно блефував, так легко вони сміялися, мріяли і любили один одного.
А тепер між ними крижана стіна. Він нічого не хоче, його нічого не надихає. Вони як чужі…
Голос Наталки дійшов до Лізі через її думки:
– Лізо, якщо чесно, мені дивно це від тебе чути. Ти ж сама інших вчиш, як будувати стосунки. У тебе диплом справжній, а не курси! Та це тимчасово, криза у всіх буває, не розкисай, ти ж впораєшся.
Наталка кинулася вмовляти Лізу, згадала навіть, що її бабуся була мольфарка і проводила в їхньому дитинстві всякі чарівні ритуали, це було загадково й красиво.
Вони так заговорилися, що навіть діти почали проситися додому, хоча зазвичай з цього кафе Алісу і Олежика виводити доводилося.
Вдома Сашко лежав на дивані і дивився телевізор. Обличчя у нього, як завжди, було незадоволене.
Він працює і старається, але нічого не йде. І вдома його не цінують, дружина його не розуміє і не поважає.
Працюючи в лікарні, Ліза отримувала тепер більше, аніж він, мужик.
Їй дарують квіти, дзвонять, а він ревнує і його це дратує.
А вона йому пропонує – знайди іншу роботу, якщо ця не дає ні доходу, ні задоволення. Наче це так легко!
Не дарма мати говорила, що Ліза не така проста, як здається, тепер він зрозумів.
Все це було написано на його обличчі, і Ліза одразу пішла на кухню.
Аліса почала розповідати татові, як вони були в кафе, що їли і як весело гралися з Олежиком. Але Сашко слухав її з сумним виглядом і Аліса замовкала.
– Давайте вечеряти! – сказала Ліза.
Сашко сів за стіл. Він перевернув котлету на своїй тарілці, наче щось шукав, і скривився.
– Ти що не бачиш, котлети підгоріли?
Запала тиша, потім Аліса почала просити ще котлетку, вона ж така смачна! У кафе вони їли давно, вона знову була голодна.
Вранці збираючись на роботу вони зустрілися в коридорі, і Ліза не витримала.
– Сашко, думаю нам треба пожити окремо, разом ми з тобою як чужі. Тільки вночі, у темряві, бувають моменти, наче коли ми не бачимо один одного почуття ще живі. А потім знову пустка. Я так більше не можу і не хочу, – сказала Ліза.
– Мати занедужала, якраз хотів тобі сказати, що я в неї сьогодні залишуся, а швидше за все і завтра, – теж дивлячись вбік, відповів Сашко, і вийшов.
Ліза одразу відчула, як їй стало легше дихати. Сашко не сидітиме ввечері з докором на обличчі, ніби всі в чомусь винні…
У матері Сашко затримався, свекруха і справді занедужала і він її доглядав.
Спочатку Ліза була навіть рада, що його немає вдома, потім почало здаватися, що він прикривається слабістю матері. А ще трохи пізніше Ліза подумала, що може це Вікторія Іванівна підмовляє Сашка не повертатися додому і радіє, що вона мала рацію?
Алісі за татом сумувати не доводилося. Сашко тепер часто брав її на прогулянки, або в гості до бабусі Вікторії.
І Ліза якось уночі з подивом зрозуміла, що почала сумувати за чоловіком. Звичайно не за його нудним незадоволеним виразом обличчя, а за тим, іншим Сашком, який тепер їй згадувався.
Ось тоді їй і наснився цей сон, точніше вона й не зрозуміла спочатку, що це було…
Вона стояла в бабусиній ошатній синій сукні з оксамиту і чула її голос і звук поточної води,
– Добре згадай… Погане забудь, вода понесе непотрібне і очистить думки й почуття…
Все повернеться, нікуди не подінеться…
Добре згадай, погане забудь, забудь…
Голос бабусі звучав затихаючи, а Ліза повторювала її слова і не могла зупинитися.
– Навіщо я це роблю? Навіщо за бабусею повторюю слова з обряду повернення згаслого кохання, я не хочу це робити! – злилася Ліза, але не могла зупинитися і все повторювала, і повторювала її слова, і повторювала…
Прокинулася Ліза у дивному настрої. Було добре, що бабуся прийшла до неї уві сні, вона давно їй не снилась.
Коли вона була жива, Ліза з усіма своїми радощами та смутками йшла до неї. А тепер бабусі немає, Ліза доросла і вона вже не вірить у її казкові ритуали.
Бабуся вважала себе мольфаркою і була впевнена, що не можна хизуватися своїми знаннями. Треба просто вміти просити тих, хто сильніший, мудріший і має владу на небесах.
До якогось віку Ліза їй вірила, а потім чомусь зневірилася. І тут раптом такий дивний сон, вона вторить бабусі, хоч не хоче, не знає й не вірить.
– Мамо, а тато мені сьогодні розповідав, як ви з ним на катері каталися, коли я була ще у тебе в животику! І що він тоді тобі так багато наобіцяв, що тепер хоче виконати свої обіцянки, – повернувшись від бабусі Вікторії весело щебетала Аліса.
А ввечері Лізі надійшло повідомлення від Сашка:
– Дівчино, може, ми погуляємо сьогодні ввечері і підемо в ресторан?
Ліза читала його і знову перечитувала, це було те перше запрошення на побачення від Сашка, слово в слово.
Він його повторив через сім років, і на неї знову нахлинули спогади…
– Лізо, давай забудемо про погане, я не можу без тебе і без Аліси, – сказав Сашко при зустрічі, і в нього був такий погляд, як раніше.
Йому хотілося вірити, він знову був надійний і сильний…
– Знаєш, мама так занедужала, і я раптом злякався за тебе.
Уявив, що ти одна з Алісою, а я, недолугий, показую з себе не зрозуміло що, сиджу чимось незадоволений. До речі навіть мати сказала, що я в неї засидівся і мені пора до дружини і доньки, уявляєш?
Сашко обійняв її і Лізі більше не хотілося відсунутися, це був він, її коханий…
Все повернулося якимось дивом, інакше й не скажеш…
