– Лізо! Лізо! – наздоганяв колегу Степан.
Він намагався бігти обережно, але послизнувся на снігу перед дівчиною.
Сумно посміхаючись, Ліза подала йому руку в рукавичці.
30-е число, останній робочий день і рік закінчено.
– Дякую, – підвівся і обтрусився Степан. – Лізо, які плани? Як зустрічатимеш Новий рік?
Ліза знизала плечима, шелестячи об’ємним пуховиком. Ні форма, ні колір, ні фасон пуховика не пасували Лізі. У ньому вона здавалася безбарвною, безформною, нецікавою для всіх. Цього вона й хотіла.
– А давай із нами? – взяв її за руку Степан вище ліктя.
Ліза байдуже глянула на його руку – він прибрав.
– У принципі, я один буду після 12-тої. Лізо, давай, га?
– Я до батьків поїду у рідне місто.
– Правда?
– Так.
Вона повернулась і похрумтіла по снігу додому, до своєї маленької студії, до пухнастого рудого кота і високого фікуса.
– З прийдешнім, Лізо, – гукнув Степан і махнув їй рукою. – Давай, хоч підвезу?
Не обертаючись, Ліза відповіла йому: «Взаємно», і пішла.
Степанові давно подобалася Ліза з відділу кадрів. Він і так і сяк виявляв свій інтерес до неї, але вона не звертала уваги.
Пів року тому він зізнався їй у своїй симпатії, почав активніше до неї залицтися, але вона була холодна до всіх чоловіків, не тільки до нього.
Звичка носити сірі балахони, розтягувати слова під час розмови і байдужий погляд до всього відваджувала чоловіків від стрункої, симпатичної дівчини.
Так і треба, їй не потрібні стосунки. Їй і одній добре. Вона має кота!
Степан вирішив уже перейти на іншу дівчину більш відкриту, усміхнену і життєлюбну.
От тільки де її знайти? Не всім він подобався. Звичайний айтішник у маленькій, приватній компанії. Зовні не привабливий, і для розмови з ним важко знайти спільну тему. Ігри, книги, кіно. Любить свого песика і слухати важкий рок.
Зі своєю дівчиною розлучився саме через ці два його захоплення: вона не переносила запах собаки. Арчі у Степана породистий, охайний песик, господар стежив за ним. Від нього ніколи не пахло. А музика, яку з таким захопленням слухав через навушники Степан, розчиняючись у кожному звуку, дратувала її. Степан не звертав жодної уваги на оточуючих, надягаючи навушники, сідаючи за монітор, і це могло тривати годинами, а їй, як і всім дівчатам, хотілося уваги та турботи.
– Всім та не всім, – думав, Степан, проїжджаючи повз зупинку поряд з роботою, дивлячись на Лізу, яка чекає на свій трамвай.
…Вранці, 31 грудня Ліза рано прокинулася, але вставати не збиралася, та й нема чого. Дерево новорічне в квартирі є, прикрашене – срібляста мішура на її фікусі, недбало звисала до самої підлоги. Кіт спав у неї в ногах.
Ліза взяла телефон, перевірила повідомлення, зайшла на свою сторінку у соцмережі – нічого нового! Навколо один Новий рік, ніби вперше.
Вона поставила сердечка під фотографіями з ялинками, дітьми, кучугурами кільком знайомим, вийшла і відклала мобільний.
Дзень.
Вона не хотіла знову брати телефон, але рука сама потяглася до нього.
Новий рік вона не любила. Він завжди навівав на неї меланхолію. А вся ця строката мішура і гірлянди дратували – якась бутафорія. Багато порожніх слів, і… самотність. Вона прочитала повідомлення і трохи пожвавішала. Рудько навіть підняв одну повіку, помітивши щось не те з господинею.
– Які плани на сьогоднішню ніч? – написав інший колега із філії.
Ліза спілкувалася з ним років зо два, досить близько, як з другом, але жодного разу не бачила. А його фото викликало довіру – вона звикла до нього, багатьом з ним ділилася, знаючи, що ніколи його не побачить.
– Жодних, – відповіла вона.
– Приїдь до мене, відзначимо разом. Удвох.
Що означало це «удвох»? Вона замислилась.
Новий рік вона не любила з двох причин. Перша: її батьки розлучилися, коли їй було років сім, розлучилися цивілізовано, в обох вже були другі половики на боці.
Але ось Ліза – їхня спільна серединка їм ніби заважала. І щоразу наприкінці року, поки вона не виросла і не стала жити самостійно, Ліза чула, як батьки сваряться по телефону, визначаючи, у кого цього разу їхня дитина проведе цей Новий рік. Ні тато, ні мама, не бажали брати чи залишати дитину в себе, іноді доходило до грандіозних сварок. Ліза не вписувалася у плани дорослих.
Друга причина, дуже сумна. Її кинув хлопець якраз у новорічну ніч, просто на вечірці у спільних друзів він пересів до її подруги. Лізі довелося ще й спостерігати за ними до ранку, бо вони відзначали у великому будинку, в передмісті, поїхати додому не було чим до наступного дня.
– Приїду, – відповіла вона на свою голову.
Видаляти було пізно, Ігор миттєво прочитав повідомлення.
– Поспішай, а то на електричку запізнишся, – написав він, потім дав адресу і зник з ефіру.
Ліза підскочила, нагодувала кота і ще подумала: їхати чи не їхати?
– Будь що буде!
Вона вдягла безрозмірне худі, штани, волосся затягла в хвіст, одягла вʼязану шапку, насипала коту побільше корму, додала води, взяла гаманець і телефон і поїхала на вокзал.
Ліза написала по дорозі повідомлення сусідці: «Подивіться за Рудьком».
Вона дві години тряслася в приміській електричці, переписуючись із тим самим колегою, але він її не зустрів на вокзалі як обіцяв.
Так почалися її пригоди.
– Візьми таксі, – попросив інтернет-приятель, по телефону. – У мене машина зламалася.
– Ну, все, – думала Ліза, сідаючи в машину. – Приїхала до незнайомого чоловіка, у незнайоме місто, їду до нього додому.
Невелике переживання охопило її, але дороги назад не було.
Приїхавши за вказаною адресою, вона застала зовсім іншу людину, аніж на фото в мережі, але голос той самий.
– Це не твоє фото?
– Ні, звісно, – відповів Ігор. – Я чомусь думав, ти теж не свою фотку виставила, – сказав він, ляснувши капотом старої іржавої машини. – Ну що?! Поїхали?
– Куди? – остаточно здивувалася Ліза.
– Зустрічати Новий рік, – щербато посміхався Ігор, високий, лисий, в білій куртці.
– Я… Напевно… Назад. Я думала, ми вдвох…
– І я так думав, але мені подзвонили, треба їхати. Тут близько півтори години лісом, якщо не замело. Сідай, сідай, удома все одно нічого немає. І в тебе також.
Ліза почервоніла. Він знав про неї багато, вона сама писала йому про все: про свою самотність, про кота, про нелюбов до свят, про роботу. І про Степана у подробицях писала, думаючи, що ніколи не побачиться з Ігорем. І ось вона стоїть перед ним. Він все про неї знає, вона, судячи з того, що перед нею інша людина, та й писав він про себе мало, – нічого.
– Сідай, сідай! Часу обмаль. А то зустрінемо Новий рік в лісі під ялинкою.
– Ну все! Це кінець! – думала Ліза вже в машині, виїжджаючи за місто до лісу. – І будинок у нього на околиці, в хаті я не була і їдемо невідомо куди. Сама винна. Господи! Навіщо я відповіла, навіщо приїхала?
Ігор говорив безупину про себе, про свою сім’ю, про батьків.
– Точно щось не так! Розповідає про сім’ю, які у нього хороші батьки – втирається у довіру, – продовжувала накручувати себе Ліза, притримуючи руками коліна – вони тремтіли. І дорогою ще й трясло.
Високі сосни тріщали від морозу. Снігу в лісі повно. Було ще світло, але день уже закінчувався.
– От же ж, не встигнемо, по темряві доведеться кілометрів п’ять їхати. Не любиш темряви?
– Ні.
– А темряви у лісі? – засміявся Ігор, зовсім на себе несхожий.
Хоча звідки вона знала, на кого він схожий у житті, вони ж тільки переписувалися. Недолуга!
Із настанням темряви Ігор став ще балакучішим і чітко не говорив, куди вони їдуть:
– У село. До «моїх».
– Ігорю, а далеко ще? Ти запрошував зустріти свято вдвох.
– І я хотів, але бачиш, як вийшло. Подзвонили, кажуть, приїжджай! А я говорю, я не один.
– І дівчину свою бери!
Мама у мене така, у неї інтуїція є. А взагалі, вона просто одружити мене хоче. Тобі скільки років? Я бачив, не кажи. Справжні цифри на твоїй сторінці? Значить, у тебе все справжнє…
Ліза кивала, вдивляючись у темряву.
– Куди ми їдемо?
– Я ж сказав.
– До друзів? – ще більше запереживала Ліза.
– До батьків! Там і брат буде з сім’єю. Ти вдай, що ми зустрічаємося.
Вони, нарешті, виїхали на якусь дорогу і поїхали по селу. Будинки одноповерхові, ліхтарів уздовж дороги нема, тільки біля будинків. Люди парами чи компаніями йшли узбіччям. Один чоловік був у червоному ковпаку і, здається, всі трохи веселі.
– Майже приїхали, – з нетерпінням сказав Ігор і завернув до прекрасного будинку, з високими воротами, майже повністю освіченого гірляндами.
Ворота відкрилися і Ліза аж видихнула від побаченого.
На них чекали! На подвірʼї жива блакитна ялинка, прикрашена іграшками і ліхтариками, мангал біля ґанку, біля мангалу літній чоловік із вусами, в куртці – батько Ігоря. Інший чоловік високий, як і Ігор, але з чудовою темною шевелюрою тримав ворота, доки вони заїжджали. З ґанку назустріч їм поспішала повненька, маленька жінка, ошатно одягнена. Інша, молода, тримала одну дитину в комбінезоні на руках, іншу, років трьох за руку, не відпускаючи від себе.
Все так мило, так по-сімейному.
Лізу та Ігоря зустріли найтеплішими обіймами. У мами Ігоря тремтіли вії, коли вона розглядала обраницю сина. Вона скоріше повела Лізу в будинок.
– Боже! – думала Ліза, забувши свої лісові, зимові фантазії. – Серед пенсіонерів я ще не зустрічала Новий рік.
Але всупереч очікуванням, ця новорічна ніч стала незабутньою в її житті. Вона побачила серед малознайомих людей любов, дбайливе ставлення один до одного, турботу про дітей, про маленьких та великих, повагу до батьків.
Мама Ігоря кружляла біля сина, не підозрюючи, що він розігрує виставу. Його брат стежив, щоб Ліза не нудьгувала і в неї не пустував келих.
Опівночі всі висипали на вулицю. Всім селом!
Всі кричали, сміялися, обіймалися, цілувалися, вітали один одного і сусідів. Хтось навіть катав дітей на санчатах, інші поливали ігристим дорогу.
Це було весело, щиро, по-новорічному чарівно. Саме такого свята їй не вистачало у дитинстві.
Якоїсь миті Ліза навіть почала дивитися на Ігоря інакше, майже закохано. Вона закохалась і нього? Ні, це ігристе грало в її голові. Він увесь час був поруч, обіймав, танцював з нею, але цілувати не поспішав, а Лізі вже так хотілося. Їй так сподобалася його родина, брат, його дружина, племінники і навіть сусідки, навіть його батько – веселун і жартівник.
Коли вона заснула, Ліза не пам’ятала. Прокинулася дівчина в одній кімнаті і в одному ліжку з Ігорем. Обоє одягнені, він мало не зсувався на підлогу, так близько спав до краю ліжка, на боці, схрестивши руки на грудях.
Ліза доторкнулася до нього, він примхливо повів плечем і щось буркнув спросоння. Розвернувся і засопів. Вона встала і пішла прогулятися по хаті й околицях.
Що то було за село! Саме що не є з дитинства. У Лізи немає і не було рідні в селі, але вона читала багато книжок, де описувалися саме такі села, засипані снігом, приховані від цивілізації деревами, непрохідними кучугурами. Село було сучасне і велике, але Лізі здавалося, що вона в казці. Хотілося вірити у диво.
1 січня приходили то сусіди, то інші, родичі. Потім пішли всі разом кататися з гірки. Так! З гірки, на санчатах. Ліза спочатку соромилася, не хотіла, але дивлячись, як усім весело й жарко наважилася. Навіть мама Ігоря зʼїхала одного разу.
Увечері пішли далі святкувати у дім брата Ігоря. Ще одна сім’я, взірець для наслідування, приклад порозуміння, поваги та любові. Ліза навіть трохи заздрила їм, звичайній сільській родині. По-доброму.
– Поїхали! – сказав Ігор вранці другого січня, ніби нічого й не було за ці два дні.
А нічого і не було. Вони спали в одній кімнаті, але нарізно. У новорічну ніч Ліза трохи перебрала від хвилювання, 1 січня Ігор пішов раніше за всіх спати – втомився.
Вони повернулися в місто, Ігор одразу відвіз Лізу на вокзал.
– Ти вибач, так вийшло, я не хотів тебе… – він шукав відповідні слова.
– Використовувати у своїй виставі?
– Так. Але ж ти класно провела час?
– Так, мабуть, це найнезвичайніший мій Новий рік. Тільки маму твою шкода, вона класна.
– От же ж, її заїло останні два роки: – Тобі скоро 30! Одружуйся! Одружуйся! Сергій має двох дітей, а в тебе навіть дівчини немає. Є в мене дівчина, зустрічаємося іноді, то в неї, то в мене, але одружуватися, – усміхнувся Ігор. – Якось навіть жити разом не тягне.
– Буває. Не виправдовуйся. Дякую, – вона нахилилася до нього, сподіваючись на поцілунок, хоча б дружній, хоча б у щічку, але Ігор вдав, що не помітив.
– Бувай, – сказав він, заводячи машину.
Ліза вийшла, взяла квиток на електричку і повернулася у місто.
– Привіт, красеню, – підхопивши кота на руки, закружляла його Ліза, повернувшись додому.
Рудько довго потім спостерігав за хазяйкою: чи вона це?
Вона!
Полила фікус, затіяла прибирання, дістала всі новорічні сувеніри, які їй дарували на роботі, розставила, ті, що світилися – увімкнула.
І одразу стало святково у квартирі. Надвечір вона ще щось готувала на кухні.
– Невже в них будуть гості? – думав мабуть Рудько.
– Привіт. Як відсвяткувала? – написав набридливий Степан, увечері.
– Як ніколи! У лісі під ялинкою, з вовками… – відповіла Ліза і додала усміхнених смайликів.
Вперше повідомлення Степана не викликало у неї роздратування.
– Ого, молодець! А є бажання сходити на ковзанку? Мене приятель тягне, та й песик мій любить, коли багато людей.
– У тебе є собачка?
А далі листування з пів години, потім зустріч у місті, знайомство з його песиком.
Потім побачення, друге, третє, і незабаром кіт і песик оселилися в одній квартирі.
Рудька це напружувало спочатку, улюбленець господині важко звикав до нових мешканців, але він знайшов-таки спільну мову з метушливим Арчі.
До наступної зими з гардеробу Лізи зникли безформенний пуховик-ковдра, сіра чоловіча жилетка, безглузда шапка.
З’явилися чобітки, дублянка і щасливе личко вранці у дзеркалі…
Степан і Ліза не поїхали в село, не народили десяток діточок, вони просто разом уже третій Новий рік. І вони щасливі.
Ігор?
Ігор більше не писав, мабуть, почуття незручності від тієї зустрічі та свята зі знайомою незнайомкою в нього не пройшло.
Хоча він не з боязких, напевно на наступне сімейне свято приїде з новою дівчиною, аби тільки мама не хвилювалася…
