– Ти знову до неї йдеш? – вигукнула Марина, взявшись за рукав Владислава. – Не пущу!
– Я прошу тебе, заспокойся і припини сварку, – спокійно відповів Владислав. – Я йду до дочки і ти чудово знаєш, що в неї сьогодні день народження.
– А ти й радий! Тобі це причина, щоб зайвий раз зі своєю колишньою побачитися! – галасувала Марина, стискаючи рукав його куртки.
– Припини, будь ласка, – стомлено сказав Владислав, намагаючись забрати руку Марини. – Я обіцяв Лізі, що прийду на її день народження. Вона не винна, що ми з її матір’ю розлучилися.
– Не пущу! – сказала Марина. – Припини бігати до неї! Я твоя дружина! Я! Я!
І хоча Владислав досі не зробив їй пропозиції, вона вважала його своїм чоловіком, а себе – його дружиною.
– Марино, припини, будь ласка! – терпець Владислава добігала кінця. – Ліза – моя дочка, я її люблю і завжди буду з нею спілкуватися.
– Ти спеціально це кажеш, щоб зробити мені неприємно! – не вгавала Марина. – Натякаєш, що я дитину тобі не народила!
– Я ні на що не натякаю, – роздратовано відповів Владислав. – Я просто йду на день народження доньки. І навіть коли у нас будуть свої діти, я все одно спілкуватимуся з Лізою. Та зрозумій же ти нарешті, вона моя дочка!
Владислав забрав руку Марини і вийшов з дому.
Лізу, доньку Владислава, вона сприймала як суперницю, адже саме через неї той довго не хотів іти від дружини.
Поки Марина особисто не навідалася до дружини Владислава і не розповіла про їхні стосунки. Того ж вечора Тетяна виставила його з квартири і він переїхав до Марини.
Однак розлучення не завадило йому спілкуватися з донькою. Марина не любила це спілкування, а самій знаходити спільну мову з Лізою вона не збиралася. Тому щоразу, коли Владислав ішов до дочки, вона влаштовувала сварки.
Вийшовши надвір, Владислав глибоко вдихнув свіже повітря. Останнім часом йому стало важко жити з Мариною.
Тільки тепер він розумів, як добре він жив зі спокійною Тетяною. І з гіркотою розумів, що повернути все назад неможливо. По–перше, вона ніколи його не пробачить. А по–друге, нещодавно вона знову вийшла заміж.
– Сам винен! – сварився на себе Владислав. – Перчинки захотілося! Ось і отримуй.
День народження Лізи відзначали у дитячому розважальному центрі. Були запрошені її друзі з батьками та близькі родичі. З новим чоловіком Тетяни у Владислава були рівні стосунки. Вони не дружили, але й не ворогували.
Свято було в самому розпалі, коли з’явилася Марина. Владислав казав їй, де буде святкування, але не думав, що їй вистачить нахабства прийти сюди.
– Ну і довго ти тут веселитимешся? – демонстративно голосно спитала Марина. – Ти що, додому не збираєшся? Чи все ніяк від своєї колишньої відволіктися не можеш?
Діти перестали гратися, дорослі сміятися і всі обернулися до Владислава, який розгублено дивився на Марину. Від такої ганьби він почервонів і не знав, що сказати.
– Ви можете приєднатися до нас. А якщо ви хочете поговорити, то робіть це наодинці, – спокійно відповіла їй Тетяна. – Нам не обов’язково бути свідками ваших сімейних сварок. Це дитяче свято, і я прошу не псувати тут нікому настрій.
– А ти що, захисниця Владика? – запитала Марина. – Не знаєш, як назад його повернути? А дзуськи тобі! Він мій чоловік! І нема чого лізти в нашу родину зі своєю дитиною!
Тут уже став на захист Тетяни Сергій, її новий чоловік:
– Дамочко! Акуратніше! Я не дозволю ображати мою дружину!
– Я тобі не дамочка! – гукнула на нього Марина.
– Ну гаразд, не дамочка, то не дамочка, – відповів Сергій. – Послухайте, припиніть оце все!
– Що ти сидиш? – кричала Марина, звертаючись до Владислава. – Мене тут ображають, а ти мовчиш! Швидко підвівся і пішов додому!
Почервонілий Владислав мовчки підвівся і попрямував до виходу. Сергій поплескав його по плечу:
– Тобі й справді не завадило б стати мужиком. Ліза повинна пишатися батьком, а не соромитись…
Всю дорогу назад Владислав мовчав. Марина продовжувала голосно обурюватись, потім обурення перейшло в сльози.
Тільки на цей раз Владу вже не хотілося заспокоювати її. Та він і не чув її. Сергієві слова не виходили в нього з голови.
І Влад визнавав його правоту. Якби він був із характером, то з самого початку зміг би опиратися натиску Марини. Але він не зміг. І дозволив зіпсувати свою родину.
Згодом Владислав зрозумів, що з Тетяною у нього було справжнє кохання. І взагалі з Тетяною все було справжнє, щире, творче. А з Мариною просто пристрасть…
Приїхавши додому, Владислав одразу почав збирати свої речі.
– Ти куди зібрався? — запитала Марина, вперши руки в боки. – До неї?
– Ні. Від тебе подалі, – карбуючи кожне слово відповів Владислав. – Я багато терпів, але сьогоднішня твоя витівка – це остання крапля терпіння. Все не можу більше. Все, що мені дороге ти зіпсувала.
– Я тебе нікуди не пущу! – стала перед дверима Марина.
Владислав не звернув на неї уваги, продовжуючи збирати свої речі.
Йому вже було байдуже, що вона робитиме. Марина кричала, забирала в нього його речі, але з кожною хвилиною Владислав ще більше переконувався, що він прийняв вірне рішення піти від Марини.
Після відходу Владислава Марина ще довго ходила за ним, не даючи йому спокійного життя, доки він не знайшов іншу жінку, яка стала його захисницею. Так–так, саме захисницею!
Галина швидко поставила Марину на місце.
З Лізою у Галини склалися добрі стосунки. Маючи своїх дітей, Ліза для неї була просто ще однією дитиною. Але аж ніяк не суперницею. І взагалі, із Галиною Владислав був під надійним крилом.
Сильна, спокійна, владна. З такою жінкою все добре складеться. Саме те, що йому потрібно…
