Людмила думками була вже у поїздці до районного центру, де жила її молодша дочка. Нарешті післязавтра вдасться побачити улюблену внучку.
Вона заздалегідь домовилася на роботі з напарницею, що та підмінить її до вечора, і вони зможуть виїхати, взявши з собою дітей старшої дочки, яка жила через вулицю.
Чоловік мав якісь неполадки в машині. Сьогодні він збирався разом зі своїм другом полагодити її, але підходячи до будинку жінка побачила, що машина стоїть майже в тому стані, в якому вона бачила її зранку перед початком робочого дня.
Вражена, Людмила заскочила в хату і побачила чоловіка, що сидів сам за столом, на якому стояла якась їжа і біленька. У нього явно були весь день веселощі…
– Дмитре, що це значить?! – ахнула вона.
– А-а-а… З’явилася…
– Що значить «з’явилася»?! Ми про що домовлялись з тобою? Ми нікуди не їдемо? Та що відбувається взагалі?!
– З ТОБОЮ я нікуди не поїду! – сказав чоловік і потягнувся до біленької.
Людмила не розуміла, що відбувається.
– Як це ти зі мною нікуди не поїдеш? Ану, припини зараз же! Що на тебе найшло сьогодні?
Людмила була не на жарт стурбована, адже чоловік гульбанив дуже рідко. Значить, сталося щось серйозне.
– Бабусю, – п’ятирічна онука дивилася на діда широко відкритими очима.
– Даринко, все добре, золотце, – намагаючись надати своєму голосу спокійного тону, заспокоїла бабуся внучку, яка була здивована поведінкою діда. – Петрику сходіть з Даринкою до баби Тані. Вона збиралася передати Ганнусі зв’язаний нею жилет.
Випровадивши з дому онуків, Людмила вихопила з рук чоловіка біленьку.
– Не чіпай! – вигукнув Дмитро, але нерозрахував свої сили, і сів на стілець.
– Горе моє! Що ж змусило тебе так гуляти? – Людмила обійняла чоловіка і, підхопивши його під пахви, повела на ліжко.
– Не лізь! Все погане від жінок!
За хвилину він уже спав. Хитаючи головою, Людмила почала прибирати на столі.
Діти невдовзі повернулися. Внучка ходила повз ліжко, з цікавістю поглядаючи на сплячого діда.
Вранці, перш аніж піти на роботу, Людмила сподівалася, що чоловік прокинеться і вона зможе поговорити з ним. Але не дочекалася й пішла.
Увечері, повернувшись з роботи, вона побачила Дмитра, який сидів на лавці на подвірʼї. Поруч із ним стояла відкрита літрова банка з-під солоних огірків. Чоловік зиркнув на неї печальним поглядом і насупився.
– Ну, ти і зараз не хочеш мені нічого сказати? – Людмила присіла поряд. – Дмитре, ти мене не перший рік знаєш. Я ж сама все дізнаюся. Краще тобі самому мені розповісти.
Чоловік скривився.
– Ох, Людо, а я ж тебе так любив! А ти мене… Мені… Зрадити… – ледь вимовивши ці слова, Дмитро відвернувся і витер сльозинку, що несподівано покотилася з ока.
– Що-о-о? – Людмила від подиву аж рота відкрила.– Що ти сказав? Я тобі зрадила? З ким?
– Це тобі краще знати.
– Кажи. Хто цю нісенітницю тобі наплів? – Людмила почала втрачати терпіння.
…Дмитро полюбив її, коли вона була ще юною дівчинкою.
Одного разу він ішов після уроків додому і побачив двох хлопців, які йшли за худенькою дівчинкою і щось піджартовували. Він насварив обох.
Дівчинка з подякою глянула на нього:
– Дякую.
У великих сірих очах застигли дві сльозинки.
Ці очі запам’яталися йому надовго.
Розважаючи розмовами, він провів тоді її до самого дому. Жила вона на в’їзді до села.
Після цього випадку він часто здалеку поглядав у бік її будинку, їдучи чи повертаючись звідкись.
Через багато років, повертаючись із міста разом із дядьком, Дмитро побачив її. Вона підрізала троянди в садку. З маленької худенької дівчинки вона виросла у високу струнку дівчину з довгою косою пшеничного кольору.
Вискочивши з машини, хлопець підбіг до невисокого паркану. Дівчина спочатку не впізнала його і з подивом глянула такими ж великими сірими очима.
– Доброго дня, Людо. Не впізнала мене?
Придивившись, дівчина зніяковіла, і її обличчя відразу почервоніло.
– Здрастуйте…
Через місяць до цього ж будинку Дмитро під’їжджав з букетом квітів на сірій машині друга, щоб назавжди забрати свою наречену на одну з центральних вулиць села.
Дмитро дуже любив свою дружину і завжди був вірний їй…
…Учора разом з другом він взявся за ремонт машини. Через якийсь час з’явився однокласник Володимир, який був трохи веселий.
Він сів на траві і почав розповідати історії своєї бурхливої молодості про те, скільки жінок у селі він мав.
Колись він був видним хлопцем у селі і підкорив не одне дівоче серце.
Але, незважаючи на свої любовні пригоди, залишився сам і все більше гульбанив.
– Ну, до моєї ти навряд чи зміг підійти, – посміявся над словами однокласника Дмитро.
Той примружився і трохи помовчав.
– Якось я зустрів твою Люду. Вона поверталася ввечері від матері. Вона завжди була зарозуміла. Розмовляла зі мною зверхньо. Але тоді вона повелася інакше. Ну і між нами все сталося…
Продовження оповідання не було.
Дмитро миттю підскочив до однокласника, а друг вчасно став між ними…
– І що далі? – запитала Людмила, відчуваючи, що всередині неї все вже починає закипати від обурення.
– Я ж сказав, що не дав йому договорити. Може, ти розкажеш, що у вас сталося з ним пізніше? – з похмурим виглядом запитав Дмитро.
– Ти дивись на нього, га! Ах ти ж капосник! Я зараз же ж знайду його і приведу сюди! – Людмила скочила і швидкими кроками попрямувала до хвіртки.
Чоловік не став її затримувати, знаючи, що це все одно марно.
Незабаром вона повернулася похмуріша за хмару.
– Не було його вдома! Але нічого, хай но трапиться він мені. Ох і бреше. Треба ж бути таким!
Нахмурившись ще сильніше, чоловік нічого не відповів їй.
Після цієї розмови Людмила ходила мовчазна цілий вечір і відповідала на поставлені їй запитання з помітною неохотою.
Коли онуки зібралися йти до себе додому, вона ласкаво погладила дівчинку по волоссю і запитала:
– Даринко, прийдеш завтра з бабою в магазин?
Та нишком глянула на діда, що сидів перед телевізором, і кивнула.
– Бабусю, а ти більше не будеш сваритися з дідом?
– Не буду, моє золотце! Ти не хвилюйся, нічого з твоїм дідом не станеться, – посміхнулася їй у відповідь Людмила.
Вони пройшли кілька кроків, коли на своє лихо перед ними виник ніби з-під землі Володимир.
– Здоров! – привітав Людмилу однокласник її чоловіка і тільки хотів прошмигнути повз, як жінка гукнула:
– Ану стій!
Чоловік кинувся навтьоки.
– Даринко, я зараз! – поклавши на траву невелику сумку з покупками, Людмила помчала за Володимиром.
Почувши її голос зовсім поруч, той підстрибнув і побіг ще швидше. Незабаром він завернув у провулок, де за ним зникла й Людмила.
…– Даринко, що з тобою, моя принцесо?
Дівчинка поставила сумку на лавку у дворі і заплакала ще голосніше.
– Баба побігла за дядьком. Вона гукнула, щоб він зупинився, але він не послухався її.
– Стривай, Даринко, – Дмитро, який витирав засмальцьованою ганчіркою деталь мотора машини, застиг на місці.
– По… по провулку-у-у …. – протяжно сказала дівчинка.
– Не плач, я зараз, – дід швидко поклав деталь на лавку, зверху кинув ганчірку і вискочив за хвіртку.
Дівчинка не могла заспокоїтись:
– Петрику-у-у!
За дві хвилини з’явився її брат.
– Ти чого галасуєш? Що трапилося? – він поставив на ґанок маленьке пластмасове відерце, наповнене бурштиновим аґрусом.
– Вони… Вони побігли туди.
– Хто вони?
– Спочатку баба погналася за якимось чоловіком. А потім… Потім дід побіг за ними.
– Як так? – хлопчик побіг до хвіртки.
– Петрику, і я з тобою, – Даринка кинулася за ним.
Як не намагався Володимир втекти від Людмили, у нього нічого не вийшло. Чоловік присів навпочіпки і почав:
– Люда, пробач, не зі зла я. Аж надто гордий був Дмитро тим, що ти зберігала вірність йому все життя, от я і вирішив спочатку трохи піджартувати. А він не дав мені навіть розповісти, що сталося насправді.
Невідомо, чим би все це закінчилося, якби не прибіг вчасно Дмитро.
– Людо, стій!
Коли розлючена Людмила заспокоїлася, Володимир почав свою розповідь, в якій зізнався, що багато років тому, він дійсно зустрів Люду, але вона як завжди дала йому відкоша.
– Ех, Дмитрику, Дмитрику, – говорила Людмила, поклавши голову на плече чоловікові, який сидів поруч, після того, як Володимир зник з поля зору. – Як же ж ти міг засумніватися в мені?
– Людо, я завжди був впевнений у тобі, а тут треба ж було мене звернути увагу на його слова.
– Я ж закохалася в тебе ще малою, ще тоді, коли ти захистив мене від, – посміхнулася Людмила.
– Он воно що! Стільки років минуло, а відчуття таке наче це було вчора. Худенька дівчинка з великими сірими очима, в яких застигли дві сльозинки… Адже саме тоді ти й засіла на все життя в моєму серці, – замислено промовив Дмитро.
– І все спільне наше життя я була найщасливішою, Дмитрику…
Побачивши Петрика з Даринкою, які наближалися до них, Людмила посміхнулася і помахала дітям рукою:
– А он і наше щастя тупає до нас.
Забравши свою крихітну долоньку з руки брата, Даринка побігла до дуба, вигукуючи на бігу:
– Діду! Бабо, Людо!
Хіба може бути щасливіша мить, аніж така?
Безглуздий наклеп, що затуманив на якийсь час свідомість Людмили, тут же забувся, коли вона побачила свою душевну втіху, яскраве світло серед мороку ночі – її улюблених онуків.
Немає слів, щоб описати те щасливе почуття, коли тримаєш за руку дитину своєї дитини…
