Людмила сиділа на кухні, акуратно складаючи в конверт останні купюри. Вона рахувала їх вже вдесяте, щоб точно вистачило. До Дня народження Ігоря залишалося два тижні, а подарунок був обраний давно — той самий перфоратор, про який він мріяв весь минулий рік. Людмила чула, як він із захопленням розповідав сусідові, що ось би йому такий інструмент — у господарстві дуже знадобиться.
Грошей на пенсії завжди не вистачало, але Людмила вирішила: нехай краще собі зайвий раз не купить рибу чи фрукти, але зробить Ігореві по-справжньому гарний подарунок. Вона навіть на Новий рік не стала купувати собі нічого зайвого, заощаджувала на продуктах, щоб у січні не довелося позичати у подруг. Синові сказала, що просто не хочеться нічого особливого, а сама потай раділа — вдасться зробити Ігореві приємний сюрприз.
У День народження вона приїхала з ранку. Перфоратор був гарно запакований, до нього — листівка з теплими словами, коробка цукерок до чаю. Ігор відкрив подарунок і ахнув:
– Людмило, та ти що? Це ж дорога річ!
– Я збирала, – зніяковіло посміхнулася вона. – Ти ж давно хотів.
Він обійняв її, довго розглядав коробку, одразу почав фантазувати, що тепер можна буде полагодити, де просвердлити, як усе буде зручно. Було видно — подарунок дуже сподобався. Людмила почувала себе щасливою: не дарма старалася, не дарма заощаджувала, не дарма рахувала копійки. Того вечора вони пили чай, сміялися, обговорювали плани на весну та літо. Ігор розповідав, як тепер наведе лад у коморі, на дачі, на балконі. Людмила слухала і думала: ось воно, справжнє тепло — коли людина поряд радіє, і ти радієш разом із нею.
Час минав, зима змінилася весною, а потім і травень підкрався непомітно, в якому був День народження Людмили. Вона не чекала від Ігоря дорогих подарунків, знала, що в нього теж не золоті гори, пенсія невелика, та й здоров’я не те щоб бігати по магазинах. Але все одно в душі жила надія: адже він пам’ятає, як вона старалася для нього.
Весь тиждень перед своїм Днем народження Людмила ловила себе на тому, що чекає на щось особливе. Не подарунку — уваги, турботи, хоч би простої людської участі. Вона згадувала, як минулого року відзначала цей день сама, як син зателефонував лише ввечері, а подруги були зайняті своїми справами. Тепер все інакше — поруч із Ігорем, можна разом відсвяткувати.
За кілька днів до свята він зателефонував:
– Людмило, ти що хочеш на День народження? Може, торт купити?
– Не треба мені торт, – засміялася вона. – Головне, щоб ти був поряд.
– Ну, це я можу, – пообіцяв він.
У призначений день Ігор прийшов ближче до обіду. У руках пакет з найближчого супермаркету, букет хризантем, перев’язаний тонкою стрічкою, і маленька коробочка.
– З Днем народження, Людмило! – бадьоро сказав він, простягаючи їй квіти.
Людмила взяла букет — хризантеми були якісь в’ялі. Вона посміхнулася, щоб не розчарувати.
– Дякую, Ігоре.
Він дістав з пакета листівку та коробочку.
– Ось, листівка, – сказав він. – І ще… ну, це тобі знадобиться.
Людмила відкрила коробочку — там лежав дезодорант, звичайнісінький, без упаковки. Листівка виявилася порожньою, жодного слова, навіть імені не написано.
– Дякую, – тихо сказала Людмила.
– Ну, ти не ображайся, – почав виправдовуватись Ігор. – Я не знав, що тобі купити. А квіти – це завжди добре. А дезодорант… ну, знадобиться, правда ж?
Люда кивнула, намагаючись не показати, як їй образливо. Вона згадала, як збирала йому на подарунок, як економила на собі, щоб порадувати його. А він… навіть листівку не підписав.
Цілий день жінка ходила з натягнутою усмішкою. Вона накрила на стіл, поставила салат, сир та ковбасу, дістала котлети. Ігор їв із апетитом, обговорював новини, розповідав, як у нього справи на дачі, як сусіди знову галасували. Люда слухала, кивала, підтакувала, але було гірко.
– Людо, а ти чого така тиха? – раптом спитав він.
– Все добре, – відповіла вона. – Просто втомилася.
– Ну, не сумуй, – сказав він. – Головне, що ми разом.
Вона кивнула головою, але на душі було порожньо. Після обіду він пішов, сказав, що треба заскочити до сусіда, допомогти з проводкою. Люда залишилася сама, дивилася на букет хризантем і думала: невже вона справді нічого не означає для цієї людини?
Увечері зателефонувала подруга.
– Ну, як відсвяткували? Який подарунок від кавалера отримала?
Людмила спробувала пожартувати:
– Та ось, дезодорант подарували. Тепер буду найсвіжішою пенсіонеркою на районі.
Подруга засміялася, але відразу запитала:
– А що, правда, тільки дезодорант?
– Квіти ще. І листівка, щоправда, порожня.
– Ну, чоловіки, – зітхнула подруга. – Їм би тільки про себе думати.
Людмила не стала розповідати, як збирала на перфоратор для Ігоря, як економила на собі, щоб зробити йому приємно. Не хотілося скаржитися, здавалося, що це лише її біда, лише її розчарування.
Увечері вона лягла спати рано. На душі було важко, ніби хтось витяг з неї всі сили. Вона думала: мабуть, їй не варто було так старатися. Мабуть, не треба було збирати, економити, сподіватися на турботу у відповідь.
На наступний ний день Ігор зателефонував, як ні в чому не бувало.
– Людмило, я тут подумав, може, у вихідні з’їздимо на ринок? Мені треба щось для дачі купити, ти ж любиш по магазинах ходити.
– Не знаю, – стомлено відповіла жінка. – Подивимося.
– Ну, ти не ображайся, – намагався він пожартувати. – Головне, що ми разом. А подарунки – це нісенітниця. Ти думаєш, я не помітив, що ти засмутилася?
Людмила не стала сперечатися і нічого відповідати, послалася на те, що вже стоїть у взутті і зібралася йти на пошту. Але для себе вона зрозуміла: для нього це справді нісенітниця. Він не цінує ні її старань, ні її турботи, ні її почуттів. Все, що вона робила для нього, виявилося непоміченим.
Увечері вона довго сиділа на кухні, перебирала старі фотографії, згадувала минулі роки. Як чоловік завжди намагався порадувати її, навіть якщо грошей не було, як син малював листівки, як подруги влаштовували сюрпризи. Тепер все по-іншому, тепер вона вдова, син виріс, а подруги то на дачі, то в поліклініці. Тепер вона сама для себе і мама, і подруга, і підтримка.
Ігор подзвонив ще раз, спитав, чи не образилася вона. Людмила відповіла, що ні, все гаразд. Але в душі знала: нічого вже не буде, як і раніше. Вона не могла пробачити собі, що так сподівалася, що вірила в диво, що думала — якщо вона старатиметься, то й до неї віднесуться з теплом.
Тієї ночі Людмила довго не могла заснути. Вона зрозуміла: іноді люди поряд лише тому, що їм зручно. А ти для них — просто тло, на якому вони живуть своє життя. І ніякий дезодорант не змінить запах розчарування, який вона відчула.
Минуло кілька тижнів після того самого Дня народження. Людмила намагалася поводитися як завжди, але не особливо виходило. Ігор дзвонив, іноді заходив, розповідав про дачу, але вона все частіше ловила себе на байдужості. У його голосі не було жодної краплі турботи, тільки звичка. Він не помічав, як вона втомилася, не питав, як у неї справи, не цікавився, що в неї на душі. Все крутилося навколо його потреб, його планів, покупок.
Одного вечора він знову прийшов, сів за стіл і почав розповідати, як сусід купив новий інструмент, а йому тепер теж хочеться. Людмила слухала і раптом зрозуміла, що їй більше нема чого йому сказати. Не залишилося ні образи, ні злості, тільки втома та порожнеча.
– Ігоре, – зупинила вона його розповідь, – давай більше не зустрічатимемося.
Він здивовано глянув на неї.
– Це чому?
– Я втомилася, – спокійно відповіла жінка. – Я не почуваюся поруч із тобою потрібною та коханою. Ти живеш тільки собою, а мені так не хочеться.
Ігор помовчав, знизав плечима:
– Ну як хочеш. Я думав, у нас все добре. Ти ж сама казала, що головне – бути разом.
– Я помилялася, – лагідно сказала Люда. – Бути разом – це не просто сидіти за одним столом. Я більше не хочу бути просто тлом для чийогось життя.
Він підвівся, одягнув куртку, подивився на неї з легкою образою:
– Ну, якщо передумаєш – подзвони.
– Не передумаю, – тихо відповіла жінка.
Двері зачинилися, і в квартирі стало тихо. Людмила сіла на диван і відчула полегшення. Їй більше не треба чекати, сподіватися, намагатися заради людини, якій все одно.
Тієї ночі вона вперше за довгий час заснула спокійно. Вранці заварила собі каву, відчинила вікно, увімкнула улюблену музику. Попереду було нове життя без ілюзій, але й без розчарувань.
