Людмила прийшла додому пізно. Вона роззулася в коридорі і тихенько зайшла на кухню.
Її коханий Іван сидів на диванчику за ноутбуком і щось зосереджено друкував.
– Іване, нам треба серйозно поговорити, – раптом сказала Люда.
– Ага, зараз дороблю тут дещо, – пробурмотів Іван, не обертаючись.
– Іване! – раптом голосно гукнула вона. – Це терміново! Мабуть, нам треба розлучитися…
– Людо, ти чого?! – ахнув чоловік.
– Ми ж із тобою тільки три роки одружені. І все гаразд у нас. Я так думав принаймні. Що трапилося? Ти мене розлюбила?
Він дивився на Людмилу й не вірив своїм вухам.
– Ні, – Люда знизала плечима.
– У тебе зʼявився інший?!
– Ні! Ти ж знаєш, я за чесні стосунки.
– Я щось не так зробив? Почав хропіти? Розкидаю по квартирі шкарпетки? – вирішив пожартувати Іван.
– Та ні… Ну, тебе. Я просто втомилася. Іванку, – видихнула дівчина і сіла поряд із чоловіком.
Іван вимкнув ноутбук і прибрав його подалі. Робота зачекає.
– У мене зникла іскра. Більше немає… Більше нема того, що було раніше… Пристрасть, емоції, все це в минулому. А зараз – брудний посуд, борщі, фільм в суботній вечір і дача на свята… Набридло!
Люда глянула на тарілку з-під їжі, що стояла на столику.
– Мені набридла вся ця рутина. Набридло прибирати, прати і мити. Це наче не моє. Я про таке не мріяла. Я працюю з восьмої до восьмої, приходжу додому, а тут… Ти за компʼютером і брудний посуд…
– Кохана, – Іван узяв Люду за руку. – Але ж ми… Мені здавалося, що все добре. Ми ж непогано жили, думали про майбутнє, про дітей. Батьки обіцяли допомогти взяти кредит на житло. І… Я часто мию посуд сам. А хочеш ми купимо посудомийну машину? Г? – погляд його пожвавішав.
– Та не в посуді навіть річ! І не в кредиті на житло. Проблема у мені. Мені двадцять два. Я три роки, як загрузла в цьому, як у болоті… Цей побут. Я не знаю що робити. І мені здається, що розлучення – це єдиний вихід.
– Добре, ми розлучимося. Далі що? Що ти збираєшся робити? – схиливши голову, спитав Іван.
– Вступлю на навчання. Я хотіла ще тоді, коли познайомилася з тобою, але закохалася. У тебе… І не змогла здати вступні, довелося іти в коледж.
– І ти мене звинувачуєш?! – здивувався Іван. – Але ж я пішов наступного року і вступив. Чому ти не стала цього робити? Тепер виходить, винен у цьому я? У всьому винен я?
Люда похитала головою.
– Ні. Ні в якому разі. Я не звинувачую тебе, просто… Я хочу розвиватися, хочу прагнути чогось нового, а ми ніби застрягли. Перестали ходити кудись, перестали зустрічатися з друзями. Нікуди не їздимо. Наше життя – тільки робота та немите тарілки.
У розпачі Люда глянула на посуд.
– Людо, та що ти причепилася до цих тарілок?! Хочеш я завжди митиму посуд і ти навіть не підійдеш до мийки. Ніколи! Хочеш?
Люда похитала головою, опустивши голову так само, як її чоловік.
– Я зрозумів, – раптом змирився він.
І опустив голову ще нижче.
– Якщо ти так цього хочеш… Але я хочу, щоб ти знала – я люблю тебе.
Серце раптом ніби застигло в очікуванні… Але Люда вдала, що не помітила цей знак…
…Пройшло десять років.
Довгим холодним коридором з кам’яними стінами, стукаючи підборами, йшла висока жінка з коротким, світлим волоссям.
У руках у неї було кілька папок з паперами, а розумний погляд був спрямований в далечінь.
– Здрастуйте, Людмило Григорівно, – кивнув хлопець, який пробіг повз.
Жінка кивнула з почуттям власної гідності і пройшла далі.
…Її аспірантура закінчилася минулого року. Із вересня Людмила прийшла вже як самостійна викладачка. Вона була щаслива працювати в одному з найкращих навчальних закладів, чудово розуміючи, що це чудовий шанс для її кар’єри.
Ще кілька років тому Людмила навіть не могла уявити, що зможе закінчити навчання.
Нехай вона й навчалася в коледжі, але там не було особливого рівня освіти, тож майже три роки була повна перерва у навчанні.
Знову влитися у процес було дуже складно. Люді довелося багато працювати, паралельно намагаючись не вилетіти з посади адміністраторки кафе, адже жити ж на щось треба було!
Але чим більше Люда поринала в навчання, тим більше їй це подобалося і ось вона закінчила бакалаврат, а потім вступила у магістратуру.
В аспірантуру вона йти не збиралася, вважаючи, що це безглуздо, але викладачі вважали, що вона далеко піде…
…І ось вона йде коридором університету, вітаючись зі студентами, які поважали її й приходили на її лекції.
Було тридцяте грудня. Останній навчальний день у році. Людмила прийняла сесію у студентів і йшла збирати речі на вихідні.
– Я ось до батьків поїду, – радісно вигукнула студентка-п’ятикурсниця. – Давно у них не була. Так скучила…
– Олено, а що ви робите на кафедрі? – здивувалася Людмила, збираючи підручники.
– Я прийшла до Антоніни Павлівни, вона – моя керівниця з написання диплому.
Антоніна Павлівна помахала рукою кухлем кави.
– А я з чоловіком поїду на дачу, діти приїдуть. Відзначимо сім’єю. Прикрасимо ялинку. Давно онуків не бачила, вони, мабуть, підросли. Люблю-не можу своїх малюків…
Люда посміхнулася, продовжуючи збирати книжки.
– А ви, Людмило Григорівно, де проведете свята? Мабуть, із друзями. Або… Напевно з близькою людиною?
– Оленко, будь тактовнішою, – прокашлялася Антоніна Павлівна.
– Ох, нічого страшного. Питання цілком звичне. І ні, я ні з ким не відзначаю новий рік. Я проводжу його щороку одна, мене все влаштовує…
– У вас зовсім немає друзів? – здивувалася дівчина.
Людмила засміялася.
– Є, але вони мають усі свої сім’ї. Іноді я проводжу свята у подруги, дочка якої моя похресниця, проте цього року вони їдуть у теплі краї. Та й я не люблю новий рік. По суті, це звичайний день. Нічого надприродного.
– Так, мабуть… – знизала плечима Олена.
На її обличчі мимоволі зʼявився жалісливий вираз.
– Мені здавалося, що усі люблять новий рік. Це ж такий час… Час чудес і здійснення бажань! – на обличчі дівчини заграла посмішка.
– Ні. Це не так. Не всі люблять це свято. Ну, мені пора. До зустрічі в новому році.
Антоніна Павлівна й Оленка кивнули. Людмила вийшла.
– Мені її шкода, – тихо прошепотіла Олена.
– Я знаю її багато років. Здається, вона й не намагалася бути іншою…
…Дорогою додому Людмила заскочила в магазин, купила дороге ігристе, фрукти й солодощі. У доставці жінка замовила кілька салатів для Нового року і забрала їх у курʼєра біля під’їзду.
Тридцять першого числа Людмила сиділа перед телевізором. Вона їла ложкою салат, прямо з контейнера, і запивала ігристим.
Ось і північ, на вулиці пролунав радісний галас.
Людмила відставила келих і опустила голову. Дуже бережно вона торкнулася до ланцюжка, намацавши дві невеликі каблучки – з заручин і обручку. Вони завжди були там біля самого серця… Нагадуючи про те, що було і що могло бути…
– З новим роком! – гукнула Люда і простягнула келих, щоб зустрітися з келихом хлопцем, але Івана не було…
Люда опустила погляд і побачила, що молодик стоїть на підлозі на одному коліні і тримає перед нею коробочку з маленькою, блискучою каблучкою.
У голові дівчина проскочила думка про те, що каблучка, мабуть, недорога, бо грошей в Івана немає.
Але вона тут же відкинула цю думку – та яка різниця, якщо вони такі щасливі!
– Так! – не замислюючись, гукнула Люда і кинулася в обійми Івана.
На тлі пролунали веселі голоси, у вікна зайшло світло різнобарвних вогнів.
Це був найщасливіший момент у житті дівчини. І в той же час найсумніший. Забути про цей день просто неможливо. І вже нічого не могло порівнятися з ним. І повторити те відчуття щастя й ейфорії…
Чи шкодувала Людмила? Напевне так.
Не те щоб вона була незадоволена тим, чого досягла, але через десять років зрозуміла, що тільки тоді й була щаслива.
Вони з чоловіком жили в маленькій орендованій квартирці, постійно працювали на низькооплачуваній роботі, але були разом і любили…
Згодом Людмила намагалася знайти собі чоловіка, але все було не те.
І згодом вона перестала шукати…
Може Людмилі варто було намагатися знайти себе, не розлучаючись із коханою людиною?
Може так, а може й ні…
Але в будь-якому разі зараз вона сиділа в новорічну ніч перед телевізором, наминаючи ложкою майонезний салат і запиваючи ігристим.
Абсолютно одна…
А перед нею, як нагадування, лежали дві каблучки.
Нагадування про те, що колись вона була щасливою…
