– Люда, якщо ти так довго збиратимешся, ми потрапляємо в корок!, – Чоловік відніс до машини ще одну партію сумок, і, схоже, починав нервувати.
– Володя, ну знову щось забудемо, потім сам бурчатимеш, – Люда склала в сумку документи, гаманець, телефон, ключі від дачі. Де ж мамині сережки? Влітку на дачі Люда їх завжди носила. Прості, зручні, мамина пам’ять.
– Ну ти скоро?, – Голос чоловіка звучав нервово.
– Іду, Володя, ключі ось від дачі взяла, ти їх на комоді забув, – Люда вирішила, що, видно сережки залишилися на дачі з осені. Знайдуться, куди вони подінуться.
Незабаром літні канікули. Внуків привезуть. Треба ж вони з Володимиром вже бабуся з дідусем. Важко у це повірити.
Людмила та Володимир збудували дачу п’ятнадцять років тому. Мама Люди найбільше тішилася, що тепер все літо на природі можна пожити. Їй вже тоді було майже вісімдесят. Бувало, скаже:
— От тато бачив би, як добре ми живемо. І дача є, і сад, і город. Та ще й машина, у нас нічого цього не було. А головне, Людо, бажаю вам довго-довго разом жити та радіти! Так важко, коли один раніше йде.
Людмила зазвичай їй відповідала: -Мамо, тато все зверху бачить і радіє за нас!
– Думаєш, він бачить?, – зворушливо заглядаючи Люді у вічі, повторювала мама.
– Звичайно, – впевнено відповіла Люда, але сама в свої слова не вірила. Люди народжуються, живуть а потім йдуть. Якби було інакше, це хоч якось відчувалося б.
Минулої осені мама, їдучи з дачі, особливо довго прощалася з садом, будинком, яблунями, вишнями.
Обіймаючи кожне деревце, гладила стовбур, тихо шепотіла: – Прощавай, яблунька, видно, не побачимося більше.
Доїхали Людмилою з Володимиром до дачі без заторів, пощастило. Протопили грубку, відчинили всі вікна. Люда розібрала речі, зварила картоплі, сосиски, нашвидкуруч перекусили.
Та вже ніхто тепер їх з Володимиром не зустріне усмішкою та млинцями у кухні.
Ну, нічого не вдієш, життя триває.
На дачі сережок теж ніде не було. Ні в буфеті, ні на тумбочці, ні в скриньці.
“Треба ж, прикро як, невже загубилися? Мамин подарунок”, – Люда сама не розуміла, що вона так зациклилася на цих сережках!
На вулиці повітря було ще холодне, але на сонці пригрівало по літньому.
Люда відкрила троянди – вони нормально пережили морози, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавочці мама любила сидіти і дивитись на все довкола.
Як правнуки грають. Як вони з Володьою шашлики смажать. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.
Люба повернула голову до будинку і застигла.
У променях вранішнього сонця вона побачила свою маму.
У її улюбленому кардигані – мамі було холодно останнім часом. Мама помахала Люді однією рукою, щось показуючи в іншій.
“Що за видіння?”, – Люда заплющила очі, і струснула головою.
На цій дачі стільки справ після зими. Схоже, вона перевтомилася, ось їй і здалося, що мама на балконі стоїть.
Але так виразно, просто дивно.
Людмила розплющила очі – ні, балкон порожній, це просто гра світла.
Але треба ж, видно, промені вранішнього сонця зіграли з нею такий жарт.
Людмила підійшла до будинку, піднялася сходами і пройшла на балкон.
На перилах щось блиснуло. Люда підійшла ближче, і застигла:
– “Не може бути! Вони ж не могли пролежати тут всю зиму? Та їх би вітром знесло на землю, та замело, і ніколи б вони не знайшлися. Невже й справді це мама мені їх принесла? Не може бути!
Але ж я сама бачила!
На перилах балкона лежали, поблискуючи, ті самі матусені сережки.
Це їх мама щойно простягала Людмилі, тримаючи в руці.
Люда одягла дорогоцінний подарунок мами, і їй раптом стало так тепло та добре. Яблуні у саду наливались новими соками.
Вишні розцвітали.
Люда відчувала, що мама дивиться на неї згори, і радіє.
І тепер Люда вірила, що це так.
Ніщо не зникає безвісти і не з’являється нізвідки.
– Дякую, мамо, ти знову подарувала мені своє тепло та любов, як завжди! Я відчуваю, що ти поруч, дякую, мамо ……, – шепотіла Людмила, і сльози радості котилися її щоками.
