Людмила стояла біля вікна, помішуючи чай. За склом травень розфарбовував місто у зелені соковиті кольори, але вона не помічала цієї краси.
Думки знову і знову поверталися до випадкової знахідки – чека з ювелірної крамниці, що випав з кишені піджака чоловіка.
“Каблучка з сапфіром” – рядки на тонкому папері вкарбувалися в пам’ять.
Тридцять п’ять років шлюбу, і вперше вона відчула себе такою втраченою. Володимир ніколи не дарував їй коштовностей – казав, що це марна трата грошей. А тепер…
Вона машинально торкнулася своєї обручки – простого золотого обідка, потьмянілого від часу. Пам’ять послужливо підкинула картинку: молодий Володя одягає їй цю каблучку, його руки трохи тремтять від хвилювання, а очі світяться щастям. Тоді вони були бідними студентами, збирали на каблучки кілька місяців.
Дзвінок телефону вихопив її зі спогадів. На екрані висвітлилося “Тамара” – її давня подруга, з якою вони дружили ще зі шкільної лавки.
– Людо, ти що зникла? Обіцяла на вихідні зазирнути.
– Пробач, Тамаро, – Людмила спробувала надати голосу безтурботності. – Закрутилася зовсім.
– Щось сталося? – у голосі подруги пролунала тривога. – Я ж чую.
– Ні… так… не знаю, – Людмила сіла на стілець. – Можна я приїду?
Через годину вони сиділи на кухні в Тамари, а Людмила, ковтаючи сльози, розповідала про знахідку.
– І ще ця Марина, – вона дістала телефон, відкрила повідомлення. – Дивись, випадково побачила. “Марина дзвонила, зустріч у п’ятницю у «Кнайпі».
– У “Кнайпі”? – Тамара присвиснула. – Недешеве місце.
– Ось, саме так. А мені каже: – Нарада із замовниками в офісі.
Тамара задумливо постукувала ложечкою по краю чашки:
– Людо, а може, ти накручуєш? Може, справді ділова зустріч?
– У ресторані? Із каблучкою за шалені гроші? – Людмила гірко посміхнулася. – Знаєш, а я ж почала згадувати. Останні пів року він змінився. Став стежити за собою більше, аніж зазвичай, купив нові сорочки, записався в спортзал. Я раділа – думала, це він для мене…
Вона замовкла, розглядаючи своє відображення у склі. П’ятдесят сім років – зморшки навколо очей, сивина у волоссі. Коли вона встигла так постаріти?
– А пам’ятаєш, – раптом сказала Тамара, – як ти познайомилася з Володею? На танцях у парку?
– Пам’ятаю, – Людмила мимоволі посміхнулася. – Він випадково став мені на ногу і так зніяковів, що купив цілий букет ромашок у бабусі-квіткарки.
– А як ви квартиру першу отримали? У гуртожитку жили, збирали.
– Ремонт робили самі, – підхопила Людмила. – Шпалери клеїли до ранку, а потім заснули просто на підлозі. Прокинулись усі в клею…
– І що тепер? – запитала Тамара після довгого мовчання. – Які плани?
– Сьогодні п’ятниця, – Людмила рішуче встала. – Я хочу знати правду.
Ресторан був в історичному центрі міста, в старовинному особняку з колонами.
Людмила припаркувала машину через дорогу, відчуваючи, як зрадливо тремтять руки.
Годинник показував 19:45.
Володимир з’явився точно о сьомій. У новому сірому костюмі, який вона раніше не бачила, він виглядав молодшим за своїх шістдесят. Слідом за ним із таксі вийшла жінка – висока блондинка років п’ятдесяти, в елегантній синій сукні.
“Значить, ось яка ти, Марино,” – подумала Людмила, відчуваючи, як до горла підкочує грудка.
Вони були гарною парою – доглянуті, статні, впевнені у собі. Володимир галантно притримав двері, пропускаючи супутницю вперед, і вони зникли у ресторані.
Людмила просиділа в машині дві години, не в змозі ні виїхати, ні увійти всередину. Перед очима проносилися картини їхнього спільного життя:
Перший рік шлюбу вони економлять на всьому, щоб купити стареньку машину. Володя вчить її їздити, терпляче пояснює про зчеплення та передачі…
Народження сина, Володя блідий від хвилювання, з букетом квітів біля пологового будинку. “У нас хлопчик, Людочко! Який міцний!”…
Тяжкі роки, коли доводилося викручуватися, підробляти, але вони впоралися, вистояли разом.
Із ресторану вони вийшли близько десятої. Марина щось жваво розповідала, Володимир посміхався – тією особливою усмішкою, яку Людмила колись вважала тільки своєю. Він викликав таксі, і, перш ніж Марина сіла в машину, вони обійнялися. Людмилі здалося, що обійми тривали трохи довше, аніж належить простим колегам.
Додому вона повернулася за північ. Довго кружляла містом, намагаючись зібратися з думками. Квартира зустріла її незвичною тишею – син давно жив окремо, в іншому місті. Як самотньо в цих стінах…
На журнальному столику лежала записка: “Затримуюсь на нараді. Вечеря в мікрохвильовці. Цілую, В.”
Людмила зім’яла папір і кинула у відро для сміття. Потім дістала альбом із фотографіями – великий, у потертій шкіряній обкладинці.
Їхнє перше спільне фото – новорічний вечір у гуртожитку, вона у саморобній сукні, він у батьківському піджаку. Такі молоді, такі щасливі.
Володимир повернувся близько першої години ночі.
Людмила сиділа на кухні, перед нею стояла охолола чашка чаю. Клацнув замок, у коридорі почувся шурхіт одягу.
– Людо? Ти чому не спиш? – він застиг у дверях кухні, побачивши її обличчя.
– Як пройшла нарада? – спитала вона тихо.
– Нормально… Втомився тільки, – він потягнувся до холодильника, уникаючи її погляду.
– У Кнайпі добре годують?
Володимир застиг із відкритими дверцятами холодильника. Повільно закрив їх, обернувся:
– Ти стежила за мною?
– Ні, Володю. Я шукала правду. І здається знайшла.
Вона дістала з кишені халата зім’ятий чек.
– Каблучка гарна? Із сапфіром? Марині сподобалася?
Він сів на стілець навпроти, провів долонею по обличчю.
– Людо, це не те, що ти думаєш.
– А що я маю думати? – голос зрадливо здригнувся. – Новий костюм, ресторани, брехня про наради… І каблучка. Ти ніколи не купував мені прикрас, казав – марна трата грошей.
– Марина… Вона консультант із розвитку бізнесу, – почав він. – Ми працюємо над новим проєктом.
– І тому зустрічаєтеся у ресторані, а не в офісі? – Людмила гірко посміхнулася. – Я бачила, як ти на неї дивишся, Володю. Ти так колись дивився на мене.
У кухні запала важка тиша. За вікном проїхала машина, на мить висвітливши стіни жовтим світлом фар.
– Я не був з нею, – нарешті сказав він. – Клянуся тобі.
– Але ж хотів би? – вона пильно подивилася йому в очі. – Тільки чесно, Володю.
Він відвів погляд, і це було промовистіше за будь–які слова.
– Знаєш, що найстрашніше? – Людмила встала, підійшла до вікна. – Не каблучка, не брехня навіть. А те, що ти зрадив наші спогади. Пам’ятаєш, як ми познайомились? Як ти купив ромашки? Як у гуртожитку клеїли шпалери до ранку? Як раділи першій машині? Як сина виховували?
Вона обернулася – у світлі вуличного ліхтаря він побачив сльози на її щоках:
– Все це тепер видається несправжнім, фальшивим. Наче я прожила ці тридцять п’ять років з іншою людиною.
Володимир скочив зі стільця:
– Ні, Людо, не кажи так! Все було справжнім, кожен день, кожен момент.
– Тоді навіщо? – вона дивилася на нього з таким виразом, що він мимоволі відступив. – Навіщо ця Марина, ресторани, обручка?
Він сів назад на стілець, згорбився:
– Я сам не знаю… Може, криза середнього віку? Захотілося відчути себе молодим, цікавим… Марина – розумна, енергійна. Поруч із нею я забував про вік, про проблеми…
– А я, значить, нагадувала? – гірко посміхнулася Людмила. – Про те, що ти вже не молодий?
– Ні! – він різко підняв голову. – Ти просто… Просто завжди поряд. Як повітря – не помічаєш, доки не почне бракувати.
– І коли почало бракувати?
– Людо…
– Ні, я хочу знати! Коли наш шлюб став для тебе надто тяжким?
Володимир мовчав, дивлячись у підлогу. У тиші виразно чулося цокання годинника – старого, ще від його батьків. Вони був тут з першого дня їхнього спільного життя.
– Я подам на розлучення, – тихо сказала Людмила. – Не заважатиму твоєму… Новому щастю.
– Що? – він скочив. – Яке розлучення? Через пару зустрічей? Людо, ти зовсім вже!
– Ні, Володю. Я якраз вперше за довгий час мислю ясно. Ти шукаєш щось на боці – значить, я тобі більше не потрібна.
– Неправда! – він взяв її за плечі. – Я люблю тебе! Так, я захопився, наробив дурниць… Але ти моє життя! Тридцять п’ять років – це не викинути, не перекреслити!
Вона м’яко вивільнилася з його рук:
– А ти вже перекреслив. Кожною брехнею, кожним побаченням із нею. І знаєш, що найприкріше? Адже я теж хотіла бути красивою, бажаною… Для тебе. А ти шукав це в іншій.
Людмила вийшла з кухні. За кілька хвилин Володимир почув, як гримнули двері спальні для гостей. Вперше за тридцять п’ять років вони спатимуть у різних кімнатах.
Він залишився сидіти на кухні, дивлячись на охололий чай у її чашці.
Ранок видався вогким. Людмила прокинулася рано – утім вона майже не спала. Володимира вже не було – лише записка на кухонному столі: “Пробач мені. Я все виправлю.”
Вона механічно зібралася на роботу, але біля дверей офісу розвернулася і поїхала до Тамари. Подруга, побачивши її обличчя, мовчки поставила чайник і дістала ігристе.
– Знаєш, – сказала Людмила, гріючи руки об чашку, – я всю ніч думала. Про нас, про життя… Пам’ятаєш, у молодості ми мріяли про велике кохання? Таке, як у книжках – щоб до останнього подиху…
Вона гірко посміхнулася:
– А вийшло як у всіх – побут, втома, і ось… Зрада.
– Людо, – Тамара обережно торкнулася її руки, – ти впевнена, що була зрада?
– Яка різниця? Зрада вже трапилася – тут, – вона торкнулася грудей. – Навіть якщо він не був з нею, він зрадив наше кохання, нашу історію.
Увечері, повернувшись додому, Людмила побачила на столі букет ромашок – таких, як тоді, в парку, при їх першій зустрічі. І конверт.
«Кохана, я знаю, що немає виправдання моїй помилці. Марина – це наслання, хвилинна слабкість. Каблучку я купив тобі – хотів зробити сюрприз на річницю весілля.
Зустрічався з нею в ресторані, тому що вона допомагала вибрати прикрасу і планувати свято…
Але я все зіпсував. Загрався у молодість, у нові відчуття.
Забув, що справжнє щастя воно тут, з тобою.
У кожній зморшці довкола твоїх очей – наше спільне життя.
У кожному сивому пасму – пережиті разом труднощі.
Я не перепрошую – не маю права. Просто знай: ти єдина. Була і будеш.
Якщо ти вирішиш піти – я зрозумію. Але я боротимусь за тебе. За нас.
Твій Володя».
До листа була додана фотографія – та сама, перша, з новорічного вечора у гуртожитку. На звороті його почерком:
«Давай почнемо спочатку?»
Людмила довго дивилася на знімок, на щасливі молоді обличчя. Потім дістала телефон, набрала номер:
– Володю? Приходь додому. Нам треба поговорити…
За вікном ішов дощ, змиваючи пилюку. Закінчувався травень – місяць, який перевернув їхнє життя.
Попереду було літо – щоб подумати, пробачити, почати заново.
Або відпустити…
