– Людмило Петрівно, ми ж з повагою до вас ставимося… Але це наша квартира, і ми маємо право…
– Яке право?! О третій годині ночі працювати перфоратором? – голос зазвичай стриманої Людмили Петрівни аж дзвенів. – А інші мешканці? У нас у під’їзді дві родини із малими дітьми!
– Ми працюємо, вдень ніяк не виходить, – молода сусідка нервово поправила розпатлане волосся. – І взагалі, що ви як начальниця над нами? Вічно вказуєте…
– Я не вказую, – Людмила Петрівна склала руки. – Я просто прошу дотримуватися елементарних правил…
То була вже п’ята розмова за тиждень. І щоразу надії на розуміння ставало все менше.
Увечері вона зателефонувала синові:
– Дмитрику… Ти не міг би завтра приїхати? Поговорити треба.
– Щось сталося? – стривожився Дмитро.
– Ні, нічого такого, – вона помовчала. – Просто… скучила.
Насправді Людмила Петрівна просто не могла більше. Тридцять сім років вона прожила в цьому будинку, знала кожного мешканця, пам’ятала, як росли чужі діти… Її поважали, до її думки дослухалися. А тепер…
Наступного дня, коли син приїхав, вона довго не могла розпочати розмову. Пригощала пиріжками, розпитувала про онуків, роботу…
– Мамо, – не витримав Дмитро. – Що таке?
Вона зітхнула:
– Сину, я тут подумала… – почала вона і замовкла.
– Мамо, та кажи вже, що в тебе тут сталося? – син не розумів, що відбувається.
– Я подумала… Може, мені до вас переїхати, га? Тимчасово, звісно! Поки щось не знайду…
– Що-о-о?! – він мало не випустив чашку з рук. – З чого це раптом?!
– Та ось… – вона махнула рукою у бік стелі, звідки якраз долинув гуркіт чергового ремонту. – Втомилася я, Дмитрику.
Син насупився:
– Знову сусіди?
– Та сил немає… – вона відвела очі. – Просто ніяких. У них то собачка, то ремонт, та й подруги всі роз’їхалися мої… Може, й справді пора? Що ж я тут одна?
– Мамо, – Дмитро уважно подивився на матір. – Що насправді трапилося? Ти ж любиш свою квартиру. Тут все твоє життя учні твої приходять…
– Приходили, – поправила вона. – Давно вже не беру я учнів. Та й піаніно моє он… Старе воно. Може, продати…
– Піаніно?! – він скочив. – Мамо, ти заслабла? Це ж подарунок тата! Ти завжди казала…
– Ось саме так – казала, – вона раптом розплакалася. – Все казала, казала… А тепер ось… Більше не можу.
І вона розповіла. Про нових сусідів, які роблять ремонт цілодобово. Про їхнього собачку. Про те, як намагалася поговорити по-доброму. Про сварки. Про безсонні ночі…
– Чому ж ти раніше мовчала? – обурився син.
– А що б це змінило? – вона витерла очі хустинкою. – Ти б з ними посварився? І що? Тільки гірше було б…
Дмитро одразу дістав телефон:
– Зараз Тані подзвоню. Вона буде рада…
– Ні! – Людмила Петрівна взяла його за руку. – Не треба невістку турбувати. Я… Я сама з нею поговорю. Потім. Коли вирішу… А то як вийде: «Здрастуйте, я до вас назовсім, ось вона я, а ось мої валізи?» Ні, не зараз, синочку.
– А по-моєму, треба зараз!
Він уже натискав кнопку виклику:
– Тетянко? Тут таке діло…
– Людмило Петрівно, та ви що! – чути було, як Таня на тому кінці слухавки посміхнулася. – Який сором? В нас місця повно! І Маринка з Сергійком так зрадіють – вони ж вас обожнюють!
Через кілька днів свекруха переїхала.
– Тетянко, люба, – свекруха м’яла в руках хустинку, стоячи в дверях дитячої кімнати. – Але ж це… Незручно. Я ж заважатиму. У тебе робота вдома, діти…
– Ось, саме так! – сказала невістка, рішуче закочуючи її валізу в кімнату. – Із дітьми допоможете. Бо я зі своєю роботою зовсім забігалася. І готувати ніколи…
– Готувати? – пожвавішала Людмила Петрівна. – Я от якраз думала… У мене там банка з сушеними грибами є, білі, сама збирала. Може, супчик?
У цей момент у коридор вискочила дванадцятирічна Маринка:
– Бабусю! А правда, що ти до нас назовсім? А піаніно привезеш? А мене вчитимеш?
– Тихіше ти, непосидюча моя! – зупинила дочку Таня. – Дай бабусі хоч переодягтися…
– Так-так, звичайно, – заметушилася Людмила Петрівна. – Я на хвилинку, тільки вмиюся…
У ванній кімнаті вона довго дивилася на своє відображення. Як же ж так сталося? Все життя була самостійною, сильною. Після того, як не стало чоловіка одна виховала сина, працювала на двох роботах… А тепер ось живе у дітей.
– Мамо? – у двері постукав Дмитро. – Ти там нормально?
– Так-так, – вона поспішно витерла сльози. – Вже йду.
За вечерею було гамірно. Маринка невпинно говорила про школу, восьмирічний Сергійко показував свої малюнки, Таня розповідала про роботу…
– А я тут подумав, – раптом сказав Дмитро. – Може, й справді піаніно перевезти? Все одно у нас ця кімната пустує…
– Як пустує? – здивувалася Людмила Петрівна. – Там же ж кабінет Тані…
– Нісенітниці! – відмахнулася невістка. – Я й на кухні можу працювати. Зате музика буде… Пам’ятаєте, як ви грали раніше? На кожне свято…
– Я давно не грала, – зніяковіла свекруха. – Пальці не ті…
– Бабусю, ну будь ласка! – благала Маринка. – Я так хочу навчитися!
– Доню, не наполягай так, – м’яко зупинила її Таня. – Бабуся втомилася з дороги. Та й узагалі… Нехай сама вирішує.
Увечері, коли діти вляглися, Людмила Петрівна тихенько вийшла на балкон.
– А я думала ви вже спати йдете, – почувся за спиною голос Тані.
– Та я цей… Нервую просто.
– Можна з вами? – невістка присіла поряд.
Вони помовчали, дивлячись на нічне місто.
– Знаєте, – раптом сказала Таня. – А я ж завжди заздрила розповідям Дмитра про вас.
– Про мене?
– Так. Як ви музиці його вчили, як готували смаколики різні… У мене інша мама була. Все робота, робота…
– А я ось тепер теж… Тягар, – тихо сказала Людмила Петрівна.
– Що ви! – Таня рвучко обійняла свекруху. – Який тягар? Ви знаєте… – вона зам’ялася. – Можна, я вам зізнаюся?
– У чому, дитинко?
– Я ж… Я ж так мріяла про маму. Справжньою. Щоб борщі й пиріжки, щоб поради… Моя два роки як за кордон поїхала. З новим чоловіком. Дзвонить раз на місяць…
Людмила Петрівна розгублено гладила невістку по голові:
– Тетянко, люба… Та хіба ж я… Я ж не вмію…
– Вмієте! – схлипнула Таня. – Ще як умієте! Пам’ятаєте, як мене вчили життю? Коли я вагітна була, переживала… А ви сказали: “Головне – музика в душі. Решта додасться…”
– Господи, – видихнула свекруха. – Ти пам’ятаєш?
– Звичайно, пам’ятаю! І як ви нам на весіллі грали… І як Маринку сповивати вчили… І взагалі…
На кухні дзенькнув посуд – це Дмитро намагався непомітно помити тарілки.
– Чуєте? – усміхнулася Таня. – Старається. Переживає, що вам не сподобається наш безлад.
– Та який безлад, – махнула рукою Людмила Петрівна. – Он у моїх сусідів – ось там…
І осіклася. Але Таня вже підхопила:
– Розкажіть! Все розкажіть. А то Дмитро тільки бурчить щось…
Перший тиждень на новому місці видався непростим. Людмила Петрівна прокидалася на зорі, намагаючись приготувати сніданок до того, як встане родина. Метушилася, переживаючи, що заважає Тані працювати. Червоніла, коли Дмитро заставав її за прибиранням:
– Мамо, ну що ти й справді? Відпочинь…
– Як же ж відпочивати? – вона нервово поправляла фартух. – Я й так… На всьому готовому.
А ночами тихенько плакала в подушку, згадуючи свою квартиру. Там кожна річ була на своєму місці, кожен слід на стіні зберігав свою історію.
Але одного ранку сталося те, що все змінило…
– Бабусю! – Маринка влетіла на кухню з нотним зошитом. – Дивись, що я знайшла! Це твої ноти?
Людмила Петрівна взяла пожовклі листки:
– Господи… Де ж ти…
– У коморі! Там ціла коробка! Тату, ти що, з вашого старого дому привіз?
– Ну так! – Дмитро посміхнувся сьорбнувши кави. – Знав, що знадобиться.
Свекруха розгублено перебирала ноти:
– Це ж… Це ж мій випускний концерт. Стільки років тому…
– Зіграєш? – тихо спитала Таня.
– Та що ти! Я вже й не пам’ятаю…
Але пальці самі пробігли уявними клавішами. Вони пам’ятали кожен такт…
– Мамо, – Дмитро рішуче підвівся. – Одягайся. Поїхали.
– Куди?
– По піаніно. Досить йому там припадати пилом.
– Але ж як… – вона безпорадно озирнулася на Таню.
– Жодних “але”! – сказала невістка. – Я вже домовилася із вантажниками. І місце приготувала.
– У кабінеті? – Людмила Петрівна похитала головою. – Ні-ні, я не можу…
– А це вже не кабінет! – Таня лукаво примружилася. – Це тепер… музична вітальня.
– Правда-правда! – підстрибувала Маринка. – Ми з мамою вчора шпалери вибрали. Такі… Із нотами!
– Коли ж ви встигли? – почервоніла від незручності свекруха.
– А ми давно хотіли, – зізналася Таня. – Ще коли ви минулого року про учнів розповідали… Пам’ятаєте, на новий рік?
Людмила Петрівна взялася за серце:
– Господи, та як же ж я… Та хіба можна…
І раптом заплакала. По-справжньому, як маленька дівчинка.
– Бабусю! – ахнула Маринка. – Ти чого?
– Це від щастя, – прошепотіла Таня, обіймаючи свекруху. – Правда ж?
– Правда, – схлипнула Людмила Петрівна. – Я просто… я думала…
– Що будеш тягарем? – здогадався син. – Ох, мамо-мамо… Ти ж все життя нас тягнула. Може, годі вже? Може, настав час і про себе подумати?
– Про себе? – вона розгублено витерла очі. – Та я якось… Не вмію.
– Навчимо! – підморгнула Таня. – Ось сьогодні і почнемо. З музики.
Надвечір піаніно стояло у колишньому кабінеті. Вантажники, крекчучи, затягли його на п’ятий поверх, і тепер воно велично виблискувало в променях сонця.
Людмила Петрівна обережно провела рукою по кришці:
– Розладнане, напевно…
– Майстер завтра прийде, – заспокоїв її Дмитро. – Я домовився.
– Господи, – вона похитала головою. – Та ви все продумали…
– А як же ж! – Таня обійняла її за плечі. – Знаєте… А я теж трошки вчила. В дитинстві. Може… Покажете?
– І мені! І мені! – підскочила Маринка.
– Тихо ти, – зупинив сестру Сергійко. – Дай бабусі освоїтися.
Але Людмила Петрівна вже відчиняла кришку. Пальці тремтіли, коли вона торкнулася клавіш…
І полилася музика. Та сама, з випускного концерту. Трохи тиха спочатку, але з кожним тактом все більш впевнена…
– Бабусю, – прошепотіла Маринка, коли відлунав останній акорд. – А навчиш мене так само?
– Навчу, – кивнула Людмила Петрівна. – Усьому навчу. Тільки…
– Що?
– Тільки ви також мене навчите.
– Чому? – здивувалася Таня.
– Жити. По-новому. Не боятися…
Минуло три місяці. У “музичній вітальні” тепер щовечора звучало піаніно. Маринка виявилася здібною ученицею, а Таня, на свій подив, згадала майже все, чого її вчили в дитинстві.
– Людмило Петрівно, – якось сказала вона, запнувшись на складному місці. – А можна… Можна я вас мамою називатиму?
У свекрухи затремтіли руки:
– Тетянко, люба… Та я ж не…
– Заслужили! – сказала невістка. – Ви знаєте… А я ж ніколи не думала, що так буває. Щоб свекруха – і як рідна мати.
У цей момент задзвонив телефон. Дмитро, розмовляючи, пройшовся коридором, і раптом застиг:
– Мамо! Тобі дзвонили з агентства нерухомості. З приводу твоєї квартири…
Людмила Петрівна побіліла:
– Що… Що таке?
– Покупець знайшовся. Пропонує високу ціну. Кажуть, завтра готовий приїхати подивитися.
У кімнаті запала тиша. Було чути, як цокає годинник на стіні – старий, ще з тієї квартири…
– Мамо, – тихо сказала Таня. – Ви тільки не думайте… Ми не виставляємо вас. Залишайтеся скільки хочете.
– Так, мамо! – підхопив Дмитро. – Можемо взагалі не продавати…
Але Людмила Петрівна раптом розправила плечі:
– Ні, діти. Треба продавати. Не можна… Не можна весь час озиратися назад.
– Але ж куди ти? – розгубився син.
– А я… – вона помовчала. – А я, мабуть, будиночок у передмісті куплю. Маленький, затишний. З садком. Щоб вам було куди на вихідні приїжджати.
– Бабусю! – у кімнату забігла Маринка. – Справді? Зі справжнім садком?
– І з верандою, – кивнула Людмила Петрівна. – Бо ж я давно мріяла. Тільки боялася собі зізнатися.
– Про що? – тихо спитала Таня.
– Про нове життя. Думала – у моєму віці пізно починати. А тепер ось… – вона обвела поглядом рідні обличчя. – Тепер зрозуміла – ніколи не пізно. Якщо є кому підтримати.
Через тиждень вони всі разом поїхали дивитись на будиночок. Маленький, трохи занедбаний, але з великою ділянкою і старою яблунею біля ґанку.
– Тут би альтанку, – замріяно сказала Таня. – Для роботи…
– І гойдалку! – підстрибувала Маринка.
– І мангал, – солідно додав Сергійко.
Людмила Петрівна дивилася на них і посміхалася. Вперше за довгий час вона відчувала себе… Правильно. На своєму місці.
…Минув рік. У маленькому будинку на околиці міста тепер кожні вихідні лунала музика й дитячий сміх. На веранді стояв великий стіл, за яким збиралася родина. У саду зріли яблука, а на грядках росли не лише квіти, а й помідори – гордість Тані.
А у міській квартирі вечорами було незвично тихо. Таня часто виходила на балкон, дивилася на захід сонця і думала про те, як дивовижно влаштоване життя: іноді треба щось втратити, щоб знайти набагато більше.
– Мамо, – якось запитала Маринка. – А чому ти сумна?
– Не сумна, – посміхнулася Таня. – Просто… За бабусею сумую.
– Так поїхали до неї! Вона вчора дзвонила, сказала – пиріжки готувати буде…
– Поїхали, – кивнула Таня. – Знаєш… А я ж тепер зрозуміла, чому вона тоді так переживала, коли до нас переїжджала.
– Чому?
– Бо будинок – це не стіни. Будинок – це коли на тебе чекають. І люблять. Просто так, ні за що…
А в маленькому будиночку на околиці міста Людмила Петрівна розкладала свої ноти.
Незабаром приїдуть діти і зазвучить музика. Та сама – яка у душі. Яка сильніша за будь-які перешкоди і страхи.
Тому що немає нічого важливішого, аніж бути поруч із тими, хто тебе любить.
Навіть якщо для цього доводиться розпочати все спочатку…