-Люда у нас першою заміж вийде, от прямо відчуваю, – бабуся Ганна, дивлячись на онучок, несподівано видала свій прогноз щодо заміжжя.
-Це чому ж? – світловолоса, блакитноока, молодша сестра Наталка з подивом подивилася на бабусю.
-Ну, так старша ж. Двадцять один рік.
-А мені дев’ятнадцять учора виповнилося.
-Ну, так і чекай свого часу, молодша ти в нас.
-Та що ти, мамо, хто їх розбере, хто перша, хто друга, про наречених не розповідають, слова не витягнеш, – поскаржилася Валентина, яка виховала з чоловіком двох дочок-красунь.
Старша Людмила, висока, струнка, темноволоса, кароока, стримана, поступлива дівчина.
А молодша Наталка – жвава, весела, на вигляд майже дівчинка.
-Напевно, все-таки я перша, – сказала Людмила, зніяковівши. – Ви все про хлопця мого розпитуєте, побачити хотіли… Ну так от – у неділю вас познайомлю. Приїде із райцентру, прийдемо на обід.
Валентина сплеснула руками. Начебто давно чекала цієї події, і все одно – несподівано.
-Треба батькові сказати, треба підготуватися.
-Веди, веди, онучко, пора вже, – підбадьорила бабуся.
Наталка від цікавості аж застигла; давно вона не дає спокою сестрі, випитуючи, до кого ж вона в райцентр їздить. Та й сюди він приїжджав, тільки Наталка його не бачила.
Щойно зачинилися двері спальні, Наталя застрибнула на ліжко до Людмили. – Нууу, кажи, який він, хоч трохи розкажи!
-Приїде, побачиш, – спокійно та з посмішкою сказала дівчина.
-Високий?
-Так.
-А очі які?
-Карі.
-Як у тебе, Люда. Ну розкажи ще чогось. Цілувалися?
-Іди, спи! Маленька ще, – засміялась Людмила.
Дівчата тихо сміялися, шепотілися, доки до них не зазирнула Валентина.
-Ви чого, як маленькі? Спіть уже!
Наталя перебралася на свою постіль і обоє накрилися ковдрою з головою, продовжуючи сміятися. Валентина, щаслива за дочок, усміхнулася й зачинила двері.
У неділю в призначений час Наталка крутилася у дворі, знаходячи причину, щоб затриматися і першою побачити нареченого старшої сестри.
Потім повернулася в будинок і почала допомагати матері, час від часу поглядаючи у вікно.
Людмила та високий хлопець майнули за вікном.
-Ідуть! – гукнула Наталка і підбігла до вікна.
Хлопець був зростом під стать Людмилі, густе темне волосся зачесане назад, і виглядав він трохи старше своїх двадцяти двох років.
Наталя раптом засміялася: кумедним видалася його горда хода.
-Відійди від вікна, побачить ще, – гукнула мати.
-Ось, знайомтеся, це Сергійко, – Люда зніяковіло подивилася на свого нареченого.
Ще хвилина й усі перезнайомилися. Сергій здався всім симпатичним, балакучим, ввічливим до батьків. Усі сіли за стіл. І тільки одне місце залишилося порожнє.
-А де Наталка? – запитала старша сестра.
-Чекайте, вийде зараз, – відповіла Валентина.
Наталка, і справді, вийшла через хвилину.
-А це наша молодша, – з любов’ю сказала Люда. – Моя сестричка Наталя.
-Здрастуйте, – зніяковіло, з усмішкою і з цікавістю сказала дівчина.
Сергій привітався, затримавши на дівчині якийсь дивний погляд. Вони були різні зовні: Наталка і Люда. Наталя була більше схожа на матір, а Люда на батька.
Батькам Сергій сподобався. І вони говорили і говорили, радіючи, як усе добре складається. І ніхто не помічав, окрім Наталки, як кароокий Сергій дивиться на блакитнооку дівчину, миленьку, з ямочками на щоках, так несхожу на його наречену.
Навіть коли Наталка відводила погляд, то відчувала, що Сергій, наречений її старшої сестри, дивиться на неї.
Їй захотілося вийти з-за столу, сховатися, бо стало ніяково незрозуміло через що. Вона ж не винна, що він на неї дивиться.
Нарешті встали з-за столу, Сергій зібрався йти. – Давай на річку сходимо, – запропонувала щаслива Люда, – до автобуса ще є час.
-Давай сходимо, – зрадів Сергій, – освіжимось, а то жарко. – Він повернувся до Наталки: – А давай з нами, прогуляємось утрьох.
-Ні, ні, я не хочу.
Люда, яка бачила перед собою тільки щасливе майбутнє, підтримала Сергія: – Та й справді ходімо з нами!
Наталя продовжувала відмовлятися.
-Та йди, чого вдома сидіти, – сказала Валентина, – ми ж майже майбутні родичі.
Наталя поплелася ззаду, а Сергій повертався і просив не відставати, потім узяв обох сестер під руки і повів до річки.
Цю прогулянку Наталя ледь витримала. Вона так хотіла побачити нареченого старшої сестри… І ось зараз відчувала себе абсолютно зайвою, їй дуже хотілося залишити їх наодинці.
Після від’їзду Сергія старша сестра рахувала дні до їхньої зустрічі. Вона поїхала в райцентр ранковим автобусом.
Після приїзду Наталка вперше побачила сестру такою сумною, небалакучою. Люда сховалась у спальню, пославшись на втому, відвернулася до стіни і просто лежала. Наталя спробувала пошепки звернутися до неї, але отримала різку відповідь, щоб її не чіпали.
І мати помітила настрій дочки, що змінився, але так і не зрозуміла, що сталося.
-Як у тебе із Сергієм? – запитували батьки. – Все добре, – ось і вся відповідь.
Наталка ще сподівалася, що цей погляд Сергія, що смуток Люди – все це просто тимчасово, і незабаром все налагодиться, і вони одружаться.
Володя намагався проводити Наталю з клубу, але вона відмовилася:
-Не сміши людей, мені тут поряд, – і пішла знайомою стежкою, тим більше що ще не стемніло.
Він виріс, як із-під землі. Це було так несподівано, що дівчина аж застигла.
-Не бійся, мене привіз друг, машина за городами, ніхто не бачив, відійдемо, поговоримо.
-Ну, то кажи, навіщо відходити.
Він усміхнувся, дивлячись у її блакитні очі, наблизився.
-Все це здається дивним. Знаю, ти здивована. Я й сам усі ці дні ходжу здивований, мене з тієї зустрічі, як підмінили. Я мало не одружився з Людмилою. Вона гарна дівчина, думав, кращу дружину не знайду… Поки тебе не побачив. Ні про що думати не можу… Я вже сказав Люді, що розлучаюся з нею.
-Як? Ви ж хотіли одружитися? Вона так вірила тобі, так мріяла!
-Послухай, Наталочко, я зрозумів, що не зможу одружитися з однією, а любити іншу. Не поспішай з відповіддю, подумай добре. А краще переїжджай до райцентру, я допоможу роботу знайти, там зможемо зустрічатися… Та що ж зустрічатися? Одружимося, та й усе!
-А як же Люда? Хіба так можна? Вона ж моя сестра?
-А як же я? – запитав Сергій. – Я про тебе думаю! – Він узяв її за плечі.
-А я про тебе зовсім не думаю! Пусти! – вона відійшла, майже відскочила від нього. – Не хочу, нічого не хочу, – і побігла додому.
-Я ще приїду, слово даю! У неділю приїду в цей же час, чекатиму на цьому ж місці, – почула вона за спиною.
Як часто вона ділилася таємницями з сестрою, ділячись своїми образами, сумнівами, і тільки зараз не було сил розповісти, що Сергій приїжджав знову. Тільки тепер не до Людмили, а до неї.
На другий день кілька разів подумки вона починала розмову, та так і не наважилася, як сказати, щоб ще більше не засмутити сестру.
Наталя з сестрою були на кухні. Раптом Людмила зиркнула на молодшу сестру.
Дівчина одразу зрозуміла цей погляд. Вона з острахом дивилася в очі сестрі.
-Ах ти ж! Молодша називається, – сказала Людмила. – Ти думала, ніхто не дізнається… А вас бачили. До тебе він приїжджав!
-Ні, ні, – бурмотіла Наталка, дивлячись на сестру.
Людмила подивилася на Наталку і сіла на стільчик, розплакавшись.
-Люда, Людочко? – Наталка сіла поряд із сестрою. – Людочко, я не хотіла, я не знала… Я втекла від нього. Так хотіла розповісти тобі, але думала, ти ще більше засмутишся.
Людмила важко зітхнула:
-Наталко, адже ти знаєш, я ж з хлопцями ще ні з ким не зустрічалася, я ж хотіла єдиного і на все життя. Ну, як же так? За що?
-Людочко, він ще за столом на мене дивився. І на річку я не хотіла йти з вами.
-Наталка він мені одразу потім сказав, що в тебе закохався, каже, я все чесно хочу. – Вона глянула заплаканими очима на сестру. – Ох, вибач. Ти ось що, може, і справді, він тобі сподобався, то я переживу. Поїду, щоб вас не бачити і переживу.
Наталя обняла сестру і розплакалася: – Люда, я не хочу, я навіть розсміялася, коли його побачила, йшов по двору гордий такий, тільки тобі не сказала.
-Ну, все, не плач, – Люда встала зі стільця. – Я переживу. Тільки від батьків соромно.
-Він обіцяв у неділю ввечері приїхати, – сказала Наталка. – Сказав, що чекатиме на тому ж місці. Я не піду, звичайно, мені навіть один приїзд його неприємний.
Наступного дня сестри розповіли матері всю правду.
-Ох, якби я знала, я б його швидко виставила такого з хати, – голосила Валентина. – Це ж ще батькові треба розповісти, ну та нічого, викрутимося.
Сестри заплакали.
-Доні мої, та ви красуні мої, – Валентина обійняла обох і всі троє дали волю сльозам.
І так само швидко, як почали плакати, так само й зупинилися.
-Людочко, красуня наша, розумниця. Та й нехай він іде недолугий такий! Буде все життя так то на одну то на іншу дивитися!
Недільного вечора так само тихо, як і минулого разу, під’їхала машина, вставши за сільськими городами.
-Спасибі, Михайле, я твій боржник, через пару годин буду.
Він прийшов на те саме місце, де стежка обросла чагарником бур’яну.
Раптом почув знайомий голос:
-Я прийшла.
Перед ним нікого не було. Він глянув праворуч: за високою травою стояла Наталка.
Він не встиг відповісти, як дівчина нахилилася і, піднявши відро з водою вилила на нього.
Він несподіванки він розгубив всі слова. І тут з другого боку голос:
-Агов, наречений!
Сергій обернувся і побачив Людмилу із відром води.
З другим відром було те саме.
-Остигни, а то дуже розігнався. І не з’являйся тут, бо батькам скажу.
Дівчата обійшли бур’ян і, взявшись за руки, пішли додому.
Хлопець витирав мокре обличчя, відчувши, що сорочка повністю вимокла та й штани майже намокли. Він глянув услід сестрам:
-Що за люди такі…
Заміж Людмила все ж таки вийшла першою. Так сталося. І хлопець виявився із сусіднього села. Гарний і добрий.
І завжди дивиться тільки на неї – на свою кохану Людочку.
Наталка відмовила Володі, а через півроку вийшла заміж за однокласника.
І більше у сестер ніколи не було ніяких розбіжностей.
