Любов Василівна сиділа на ліжку і сумно дивилася у вікно. Раптом двері відчинилися і на порозі зʼявився її син Володя.
-Матусю, ти знову не дивилася ваш з Надійкою серіал! – почав він з порога. – Може, ти на щось образилася?
Надія мені сказала, що вчора перед сном вона зайшла до тебе в кімнату, а ти стояла біля вікна, і їй здалося, що ти плачеш.
Ти знову дивилася фотографії, тата згадувала? Ну мамо, в чому річ?!
-Господь з тобою, Володю, ну що ти зі мною, як із маленькою! Ні на кого я не образилася, хоча й можна було.
Надія твоя знову зварила бульйон із курячої грудки! Біла така вода, блакитнувата!
Каже, що таке корисно. А я не люблю таке! Я люблю наваристий курячий бульйончик, з цілої курочки!
Жовтий, із цибулею, червоним перцем та часничком! А курочку варену на розігріту сковорідку викласти на розтоплене вершкове масло.
Посолити, посипати петрушкою. Й ігристого келих!
А тут пісне життя, і серіали ваші пісні, ну не хочу я їх дивитися!
Любов Василівна відвернулася до вікна.
Володя аж присів від роздратування.
-Мамо, але лікар сказав… Надя хоче, як краще, мамо. Вона й сама таке їсть, вона про нас піклується про всіх…
-Володю, я в твоє життя не лізу, поради на даю. А ти не лізь у моє! Що ти весь час заглядаєш? У мене все добре. І купи мені цілу курку, я сама зварю бульйон. І булочки з маком.
Я не розповнію. А якщо й розповнію, то це нікого не стосується!
-Добре, мамо, надобраніч, – Володя прикрив двері до маминої кімнати…
…Мама завжди жила яскраво та весело. Вони з батьком дуже любили одне одного. І жили наче не помічаючи віку. Але тепер, коли мама залишилася сама, треба ж розуміти. Надя каже, що треба правильно харчуватися, отримувати позитивні емоції й жити по режиму. А мама… Вона наче слухалася, а тут. Дивно.
Любов Василівна у своїй кімнаті увімкнула стару настільну лампу.
Вони з Миколою її дуже любили. М’яке тепле жовте світло створювало затишок.
Ось і у вікні будинку навпроти в цей час хтось теж вмикав світло.
Золотисте тепле вікно відрізнялося від інших. Тепер у моді холодне біле світло, воно збільшує простір.
Іноді у вікні з’являвся силует. Схожий на чоловічий. Трохи зігнута спина. Рухи найчастіше повільні. На чоловіка її Миколу схожий. Якщо примружитись, можна подумати, що вона дивиться, як її Микола живе в іншому світі.
-Ну і думка, ти що, Любо, зовісім, чи що? – подумала жінка. – Треба вранці встати і сходити по м’який білий хліб і вершкове масло.
Як же було добре, коли вони снідали вдвох!
Любов Василівна збила подушку і тихо увімкнула радіоприймач. Нехай музика грає, вони любили так засинати.
Потім вимкнула лампу. Й у вікні навпроти хтось теж вимкнув світло.
Грала тиха музика. Любов Василівна застигла біля вікна. Навіть поклала руку на скло. Їй здавалося, що там, за згаслим вікном, стоїть її Микола, і дивиться на неї. Це було приємно уявляти…
…Вранці вона дочекалася, поки всі розбіглися по своїх справах. Одяглася і вийшла надвір. Біля магазину смішний песик був біля поручнів сходів. Видно господарі зайшли по покупки, а собачка чекала, перебираючи лапками і повискуючи.
-Ну, ну, вони скоро прийдуть, ти ж знаєш, – усміхнулася Любов Василівна і зайшла в магазин.
Вони з Миколою мріяли завести собаку…
У магазині смачно пахло свіжим хлібом та кавою – у кутку стояла кавова машина.
Сто років не пила кави! Вона вибрала м’який теплий білий хліб, і тут же винесли свіжоспечені булочки з маком. Це було вище за її сили… Літній чоловік у береті став складати ароматну випічку у паперовий пакет. Він обернувся під її поглядом, дістав другий паперовий пакет і простяг їй.
-Теж любите з маком? – запитав він. – Я обожнюю.
Потім він підійшов до кавомашини, засунув монету і налив собі кави у склянку.
-Юначе, а мені допоможете налити.
Він засміявся – юнак! Вони пили каву з м’якими булочками на столі.
-Ой, – він мало не поперхнувся. – Мене ж Джек чекає!
Любов Василівна вийшла слідом за ним – ну точно, це той песик. Джек дуже зрадів.
-Давайте ми вас проведемо? Нам все одно гуляти, – раптом запропонував чоловік.
-Я живу в цьому будинку, – посміхнулася Любов Василівна.
-Треба ж, а я в цьому, навпроти. Ось наші вікна, так Джек? Ну ось і прийшли, може, тоді завтра вранці погуляємо. Так, а я ж не спитав, як вас звуть?
-Любов Василі… – вона не встигла договорити.
-Любов! Я так і знав, це видно по ваших очах. Такі очі тільки у тих, хто дуже любить життя! А мене звуть Олександр. Можна без по-батькові?
Увечері Любов Василівна все ж таки подивилася той серіал зі своєю невісткою Надією.
Щоб приспати їхню пильність, а то ще подумають, що вона на старості років зовсім вже нерозумна стала, все викаблучується.
Потім пішла до своєї кімнати і з усмішкою глянула на вікно навпроти.
Завтра вранці вона знову поснідає не одна і вип’є чудову ароматну каву.
І вони підуть з Олександром і Джеком прогулятися у парк. Чому хтось має право диктувати їй як жити?
Та де вони знають, як треба? Спілкування розумного чоловіка та розумної жінки породжує легкий флірт, що для здоров’я набагато корисніше, аніж пісна їжа без солі, жиру та цукру!
І взагалі, життя занадто коротке, щоб витрачати його на харчі, поганий настрій та невігласів!
-Всім добраніч, – посміхаючись сказала Любов Василівна.
-Мамо, а ти що така весела? – делікатно поцікавився Володя.
-Володю, синку, ну тобі не догодиш! Серіал мені дуже сподобався, – і Любов Василівна пішла до себе.
Збила подушку, поправила ковдру, увімкнула тиху музику. І вимкнула настільну лампу.
Тепле світло у вікні навпроти теж згасло майже в ту ж хвилину.
Ну от, схоже вони на одній хвилі. Олександр, її ровесник, і їм є про що поговорити.
А головне – живим життям жити! А не по закутках пам’яті нишпорити.
Микола це завжди розумів і буде дуже радий за мене.
Тому що самому розпоряджатися собою до останнього – найкраще, що може бути…
