Новонароджений не галасував. Молода мати байдуже стежила за діями лікаря.
– Ви хочете подивитись на малюка? – запитав лікар. – Я хочу попередити вас про дещо…
– Ні, зовсім не хочу! – зупинила лікаря Лілія. – Я не збираюся його забирати.
Бачити дитину Лілія зовсім не хотіла, вона чомусь була впевнена, що вона схожа на свого батька…
…Лілія познайомилася з Іллею на роботі. Побачила – і одразу закохалася. Стосунки з коханим були складні. Ілля був запальний, але його неприборканість і дика вдача притягували Лілію наче магнітом.
Лілія та Ілля прожили разом чотири місяці. Лілія розуміла, що ці стосунки потрібні лише їй. Іноді Ілля не приходив ночувати, на запитання, де він був, відповідав:
– З друзями. Я втомився, іноді мені потрібно змінити атмосферу.
Лілія заплющувала на всі очі, терпіла.
– Не важливо, що не прийшов ночувати, – втішала себе вона. – Важливо, що він таки до мене повернувся.
Ілля все частіше висловлював невдоволення спільним життям. Побоюючись, що він остаточно піде, Лілія наївно вирішила:
– Дитина! Якщо у нас буде спільна дитина – це збереже наші стосунки! Ми станемо справжньою родиною! Кожен чоловік мріє про сина. Так! Я подарую коханому сина!
Незабаром Лілія повідомила Іллю, що вони стануть батьками. Ілля поставився до новини неоднозначно, але Ліля знову втішала себе:
– Ні, він радий, він дуже радий, просто йому потрібен час, щоб усвідомити, що він скоро стане батьком.
Тільки нічого усвідомлювати Ілля не збирався, він жив так, як йому було зручно і робив так, як хотілося.
– Я йду, – коротко сказав він одного разу, збираючи речі.
– Ілля, а як же ж наша дитина?! – ахнула Лілія.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Не знаю, – байдуже знизав плечима Ілля. – Це ти хотіла дитину, а не я…
– Без тебе він мені не потрібний…
– Ось тільки не треба зараз сліз, претензій і таке інше, я все одно піду…
Наступного дня Лілія пішла до лікарні.
– Де ж ти була, люба? – дивувався лікар. – Запізно вже, термін двадцять чотири тижні.
Народився хлопчик слабеньким.
Лілія й так не збиралася забирати дитину. Відмову вона написала одразу.
– Може, хоч ім’я своєму синові даси? Будь-що може статися. Раптом ще передумаєш і повернешся за ним, – говорила літня медсестра.
– Ні, не повернуся. Він мені не потрібен.
– Як це – власна дитина не потрібна?
– Я його не для себе, а для коханого хотіла народити. Сподівалася утримати його. Ну як ви не розумієте? – почала галасувати Лілія.
– Тихіше, тихіше…
– Не буду я йому ім’я давати, не буду! – у Лілії остаточно здали нерви. – А по-батькові в нього Ілліч. Так і запишіть: Ілліч!
– Ох, такий хлопчик гарненький, – хитала головою медсестра. – Хай він буде Славком! Святослав!
…Марія та Михайло прожили у бездітному шлюбі дванадцять років. Коли надій уже не залишилося, подружжя вирішило взяти дитину з дитячого будинку.
Вони об’їхали багато дитячих будинків, у тому числі і в інших містах. Всі дітлахи, без батьківського тепла та турботи, здавались їм такими нещасними, обійняти, взяти на руки хотілося кожного, тільки не було серед них того самого, рідного…
– А що це за хлопчик стоїть осторонь? – Марія вказала на дитину, яка самотньо стояла неподалік від усіх дітлахів.
– А, це наш В’ячеслав Ілліч!
– Чому В’ячеслав Ілліч? – посміхнулася Марія.
– Хлопчику шість років, але він серйозний не по роках. У мене навіть язик не повертається назвати його Славком. Тільки так: В’ячеслав Ілліч. Найрозумніший хлопчик. Шкода його, слабенький він.
– Слабий? – здивувалася Марія.
Подружжя переглянулося.
– Мишко… – Марія хотіла сказати чоловікові, що хоче ближче поспілкуватися з цією дитиною.
– Я давно спостерігаю за цим хлопчиком, – зупинив її чоловік. – Ходімо до нього.
Після спілкування зі Славком подружжя вже не сумнівалося – це їхня дитина!
На процедурах прийомна мати завжди була поряд із сином, який стійко все робив, що йому призначали.
– Мамо! – схвильовано говорив у слухавку Славко, який подорослішав. – Я переміг! Мамо, я переміг на олімпіаді з фізики!
– Я вітаю тебе, синку, – витирала сльози Марія. – Ти наша з батьком гордість!
– Дякую, мамо! Дякую вам з татом…
…Лілія вийшла заміж і народила двох дочок, але її сімейне життя не можна було назвати щасливим, чоловік був великим любителем погульбанити.
Свого сина, залишеного колись у пологовому, Лілія знайти не намагалася, вона чомусь була впевнена, що його не стало.
Ні чоловіку, ні дочкам Лілія про сина не розповідала.
В’ячеслав, який став після усиновлення Михайловичем, закінчивши школу із золотою медаллю, вступив до одного з найкращих університетів.
Рідну матір він не шукав, хоч зла на неї не тримав.
А навіщо? Він має улюблених батьків. Найулюбленіших, найрідніших…
