– Ну, привіт, доню, – невисокий темноволосий чоловік простягнув Лілі руку. – Давай знайомитися. Я твій тато.
– Ні! – вигукнула від несподіванки дівчинка. Потім запереживала, прикрила рота долонею і майже пошепки додала: – Неправда! У мене є батько! І мама. І брат.
– Мама нічого тобі не розповідала? – уточнив незнайомець.
Ліля похитала головою.
– Що ж. Вибач. Не хотів тебе хвилювати. Я їду далеко і надовго. Можливо, назавжди. Хотів хоч раз побачити дочку. Ось, візьми на згадку.
Чоловік простяг Лілі ланцюжок із хрестиком. Повернувся до директора школи:
– Дякую, Катерино Михайлівно. Дякую, що увійшли в ситуацію.
Їхню єдину зустріч в учительській Ліля потім часто бачила уві сні.
А того дня на дивну розповідь другокласниці мати відреагувала на подив спокійно:
– Який тато? Не вигадуй! Он твій тато.
– Але мене відпустили до учительської прямо з математики.
– Нісенітниця якась, – насупилась мати. – Треба зателефонувати до директора. Це чийсь невдалий жарт, Ліля. Поганий жарт. Зрозуміла? Забудь!
Хрестик Ліля надійно сховала у шафі серед книг – переживала, що заберуть. На якийсь час подія стерлася з дитячої пам’яті. Все це справді виглядало як непорозуміння. Ну який він тато?
Тато вдома, і він Лілі найкращий друг. Не те, що мама! Вона Лілею завжди незадоволена. Жодного разу не похвалила. Зате синочка любить більше за життя.
Час минав, дівчинка підросла і сумніви, що заронив їй у душу незнайомець, проросли. Подорослішавши, Ліля нарешті ясно побачила, що зовсім не схожа ні на маму, ні на тата, ні на брата. Вони високі, світловолосі, сіроокі, а вона – кароока мініатюрна брюнетка.
А ще він почав снитися Лілі. То були світлі сни, добрі. Пізніше вона зрозуміла, що батько завжди попереджав про щось важливе.
Вперше наснився з тим самим хрестиком у руках.
Буквально наступного дня мати перебирала речі та знайшла подарунок. Відразу запідозрила недобре:
– Звідки це? Золотий ланцюжок! Дорослий кавалер з’явився? Тобі 16 всього! Зізнавайся, бо заберу і викину!
– Ні не потрібно! Будь ласка! – Ліля мало не заплакала. – Нема в мене нікого. Це подарунок чоловіка, який сказав, що він мій батько. На пам’ять. Він тоді приходив прощатися, сказав, що їде назавжди.
Мати застигла. Помовчавши кілька хвилин, запропонувала:
– Ходімо на кухню. Настав час тобі, напевно, дізнатися правду.
Історію вона розповіла сумну та банальну. Закохалася, коли була молода в студента. Перед закінченням навчання сильно посварилися і хлопець поїхав у інше місто.
Щоб поквитатися коханому – майже відразу вийшла заміж за його однокласника. Це було неважко, пояснила вона Лілі:
– Ми втрьох дружили. А насправді вони обоє за мною залицялися. І мені подобалось! Як же, один – офіційний кавалер, другий – таємний шанувальник. Бачила б ти як другий радів, коли дізнався, що ми розлучилися.
Радість закінчилася, коли народилася дочка – копія друга.
Розлучилися так само швидко, як одружилися і мати Лілі вирішила поїхати подалі від свого сорому. Попросилася пожити до тітки. На новому місці знову вийшла заміж. На цей раз вдало. Народила сина.
– Чому ти мені нічого не розповідала? – Запитала Ліля.
– Навіщо? Ми з Сашком одружилися, коли тобі півтора року було. Він одразу удочерив тебе і любить як рідну дочку. Твій рідний… біологічний… батько дізнався, звісно, про тебе. Друг постарався. Він хотів бачити тебе, хотів визнати батьківство, платити аліменти був готовий. Він і перед тією зустріччю дзвонив, просив дозволу побачитись. Я була проти. Не питай чому. Тому.
– А тепер що змінилося?
– Все змінилося, Лілю. Твого батька не стало торік. Ти виросла, майже доросла. Скоро почнеш на побачення бігати. Може, згадаєш щось корисне у потрібний момент…
***
… Перше кохання трапилося з Лілею в інституті. Високий, красивий хлопець запросив її на повільний танець на дискотеці, і дівчина зникла.
Щоразу, коли вона йшла на побачення, мати похмуріла, іноді влаштовувала сварки – мовляв, рано бігати по побаченнях, спочатку диплом отримай.
Якось, побачивши у вікно прощальний поцілунок, зустріла Лілю і не витримала:
– Нагулялася? Дивись у подолі не принеси. На поріг не пущу – так і знай.
– Не хвилюйся – не принесу! Я не ти!
Іскри дитячих образ виникли в душі Лілі. Мати, вважай, і принесла її у подолі, тож і не змогла полюбити. Звісно, помилка молодості. Та ще народилася вся в батька, схожа, як дві краплі води. Чим вона винна? Чому так у житті? Чому вітчим любить і розуміє її, а рідна мати – ні?
Високий, красень згодом закінчив навчання і поїхав у інше місто працювати, писав ніжні листи.
За першої нагоди Ліля поїхала до нього в гості. Здала сесію достроково та вирішила влаштувати сюрприз. Приїхала, він на роботі. Знайомі хлопця дівчину прийняли, в гуртожитку місце знайшли. І того ж вечора розповіли, який розгульний спосіб життя веде її благовірний.
Через роки Ліля зрозуміла, що зробила необдуманий вчинок. Хлопець у неї був гарний, завидний наречений… А вона повірила пустим розмовам і, не дочекавшись його, не сказавши ні слова – гордо поїхала.
Все вирішила і за себе і за нього.
Повернулась додому, мама на порозі:
– Що так швидко? Як з’їздила?
– Не хвилюйся, у подолі не принесла.
…Після закінчення навчання Ліля поїхала на роботу у інше місто, подалі від рідного дому. Поїхала і пішла з головою у шкільні справи. Минали роки, в особистому житті нічого не змінювалося.
Приїжджаючи іноді додому у відпустку, Ліля постійно чула те саме питання:
– Як справи? Коли заміж? Пора вже. Я переживаю за тебе.
– Не хвилюйся, мамо, в подолі не принесу, – ця злощасна фраза щоразу злітала з язика.
… Якось поїхали з подругою до санаторію. Без особливих очікувань – неодружених чоловіків там зазвичай раз-два і все, та й ясно навіщо вони там.
Першого ж вечора Валерій звернув увагу на Лілю. Закрутився курортний роман. Не сподівалася і, мабуть, тому все вийшло. Після відпочинку вони вирішили не розлучатися. За три місяці він переїхав до неї.
Все було в розпалі, коли Ліля відчула легке нездужання. Зрозуміла, що вагітна. Подруга зраділа:
– Народжуй, Лілю! Іншого такого шансу може бути.
– Ми з Валерієм тільки зійшлися, ніякої мови про весілля не було. Яка дитина?
– Може, він зовсім не проти? Скажи йому, таки він батько і має право знати. Відмовиться – сама виховаєш.
– Ні, це неправильно. Занадто рано. Він подумає, що хочу втримати його дитиною. Я так не хочу.
Ліля нічого Валері не сказала. Закрила питання сама. Знову все вирішила і за себе, і за нього.
Життя потекло далі. Вони дружно жили і навіть були щасливі. Тільки щороку Ліля підраховувала, скільки було б їхній дитині, якби вона народилася. Три. П’ять…
Все частіше Ліля дратувалася, все частіше замислювалася: роки йдуть, коханий так і не зробив пропозицію.
А вона чекала.
Він став здаватися їй інертним. Живе наче за течією пливе: як є, так і добре. Все цікаве вона вигадує. То ремонт, то відпустка. Втомилася вже бути локомотивом, постійно виявляти ініціативу. Хоч би раз він виявив фантазію.
Лілі хотілося змін. Вона точно не знала яких саме, але вже почала думати про закінчення відносин. І в цей момент знову побачила дві смужки.
Зраділа. А потім раптом запереживала.
Чому Валерій не кличе її заміж? Переживає? Соромиться? Не любить? Швидше за все! Живе з нею, бо зручно. «Чому? Чому? – крутилося в голові.
Гордість не дозволила поставити чоловікові просте запитання. Ліля знову вирішила за всіх.
Нічого не сказавши Валерію, зробила процедуру. А через тиждень зібрала його речі та вигнала зі свого життя. Він, звісно, нічого не зрозумів. Намагався помиритися, дзвонив, писав, чекав біля під’їзду. Перш ніж виїхати з міста, довго стукав у двері, просив відчинити…
Ліля не змогла. Сиділа вдома і плакала. Вона думала тільки про те, що на зло йому зробила найбільш не розумний вчинок у своєму житті.
