Ліля не спала третю добу. День і ніч перемішалися в одну купу.
Вона прокидалася і вставала щогодини, йшла до ліжечка, тільки встигала покласти голову на подушку – знову треба вставати. Під кінець третьої ночі, вона не витримала, і заснула прямо біля дитячого ліжечка.
Розбудив її незадоволений голос Руслана.
-Ліля, що мені брати на роботу? Куди налити суп?
Вона обережно встала, щоб не розбудити сина. Руки й ноги заніміли від незручного сну. Руслан пошепки засміявся, дивлячись на розпатлану дружину, що зігнулася біля ліжечка.
-Я всю ніч спала біля Денисика! А ти міг би запитати, як у нас справи, чому ми не спимо. Або ввечері після роботи побути з ним, а не в ігри свої грати.
-Я втомлююся після роботи! Хоча б вдома можу хоч годину розслабиться? А ти вдень поспи, стільки часу вільного.
-Як я з ним посплю? А гуляти хто буде, вечерю тобі варити? Ти ж приходиш, і одразу їсти просиш!
-Складно картоплі відварити дві штуки, та сосиски посмажити? Навіщо все ускладнювати? Давай я з роботи піду, і буду тобі допомагати? Але хто за іпотеку платитиме?
-Ти навіть не зміг сам собі готовий суп у банку налити, ціла проблема дістати з полиці чисту банку. Так ні, треба мене розбудити.
-Ліля, все вже, заспокойся! Обов’язково треба сварку влаштувати. Піду на роботу без їжі, якщо тобі так складно.
Руслан гучно закрив двері і пішов. Лілі було так гірко і неприємно все це чути, але сили не було навіть плакати. Вона попленталася у ванну і подивилася на себе в дзеркало. Обличчя стало сірого кольору, під очима круги. Очі червоні. Волосся зібране в зім’ятий пучок, який з’їхав у бік. Піжама вся м’ята, брудна, з витягнутими колінами.
– Виглядаю на сто років, – сумно подумала жінка.
Вона сіла на край ванни, підперла рукою голову і сперлася на раковину. Думки плуталися в голові, але наростали як снігова куля.
-Як це відбулося? Я була така гарна, Руслан любив мене, був добрий і ніжний… У нас було справжнє кохання! Синочок був дуже бажаним. А зараз? І рада б піти від нього, але Денис не заслужив рости без батька.
Почула кректання сина і кинулася в кімнату – малюк скривився, посміхнувся і продовжив солодко спати.
-Ти мій солоденький.
Треба сполоснутися, хоч трохи зібрати себе в купу і починати працювати.
День знову пролетів, як одна година. Ранкова прогулянка, покупка товарів, вимотали Лілю. Вона поклала Дениса в ліжечко. Перебувати там він відмовився, повідомивши про це вимогливим плачем.
Знову взяла його на руки, поклала на велике ліжко і лягла поруч із ним, годувати. Плавно поринаючи в дрімоту, подумки будила себе, щоб не заснути. Коли Денис перестав чмокати губами, акуратно встала і пішла на кухню, готувати вечерю чоловіку.
Було страшно впустити ложку або скрипнути дверима, щоб не розбудити сина. І вона контролюючи свої рухи, пошепки розмовляла сама з собою.
– Чому ми поїхали в це місто? Бабусі всі далеко, навіть друзів, тут немає. І Руслан виявився черствим. Що ж я наробила!
Вона так мріяла вийти надвір із чоловіком удвох, просто погуляти, поїсти морозива, посміятися як раніше. А зараз навіть у туалет сходити одна не може спокійно.
Поспіхом протерши підлогу і закинувши прання, вона хотіла встигнути вимити голову до приходу чоловіка. Тільки намилила волосся – почула плач. Абияк змила шампунь і побігла до дитини, залишаючи за собою слід і з крапель води та піни.
В цей момент прийшов Руслан і, демонстративно, не привітавшись, пройшов на кухню. Вступив білими шкарпетками у воду, демонстративно їх зняв і кинув на підлогу біля дверей.
– Що ти тут розлила? Дивись підлога яка брудна. У мене шкарпетки як ганчірки стали.
-Я протерла перед твоїм приходом.
-Ага, я бачу, водою полила просто. Що в нас, знову рис із покупними котлетами? Навіщо купувати, коли можна зробити? Хто знає, що туди поклали.
-Давай фаршу накрути сьогодні, завтра будуть котлети.
-А ти чим займаєшся? Закинула будинок. Та й себе, якщо чесно. І тільки кажеш, що дитиною займаєшся.
Руслан із гримасою невдоволення поклав на тарілку собі котлети з рисом і пішов до телевізора. Емоції накрили Лілю з головою, але вона не могла сказати жодного слова. Сльози накочивалися на очі.
Чоловік поїв, залишив тарілку прямо перед телевізором і пішов набирати собі ванну, хоча Ліля теж хотіла перекусити віддавши в руки чоловіка Даниса.
-Все, я так більше не можу! Ми з сином їдемо до мами! – раптом сказала Ліля.
Вона поклала Даниса на ліжко та почала збирати сумку. Руслан стояв і розгублено дивився на дружину – вона не жартує.
Коли вона потяглася на верх, за коробкою з документами-раптом різко присіла, а потім зовсім лягла. Обличчя її змінилося .
Швидка забрала Лілю, залишивши Руслана одного з Денисом наодинці.
Що робити? Денис прокинувся і поки що не знає, що залишився без вечері. І без сніданку.
Насамперед, він зателефонував начальнику і відпросився. Його відпустили і поставилися з розумінням. Потім він зібрав, як зміг, сина і вирушив у цілодобову аптеку. З труднощами він зіткнувся вже у себе на поверсі – візoчок, зовсім не хотів пролізти крізь двері ліфта. Провозившись хвилин п’ять, вирішив вже було йти пішки, але сім поверхів з дитиною на руках він точно не пройде.
-Денисе, як ви з мамою піднімалися, коли у нас відключали ліфт? Адже ви жодну прогулянку не пропускали. Як там наша мама, цікаво?
Руслан залишив візочок вдома, і з дитиною на руках, пішов. Він вирішив, що там мають підказати, як його годувати.
Цієї ночі Руслан ліг близько п’ятої ранку. Спав лише дві години і прокинувся з відчуттям, що десь добряче загуляв. Погодувавши сина сумішшю, він зателефонував до дружини.
***
Олена Володимирівна, лише у поважному віці зрозуміла, що жила неправильно. Всю душу вклала, всі сили та здоров’я віддала дітям та чоловікові. Вставала у вихідні раніше за всіх, варила каші, бігала зранку на ринок за сільським молочком. Приходила з роботи і, до пізньої ночі наводила порядок, готувала різноманітні обіди та вечері.
Чоловік їй ніколи не допомагав ні з дітьми, ні з будинком. Коли скаржилася мамі, та дивувалася.
-Нічого пройде, чоловік добрий у тебе – не гуляє, гроші приносить. А те, що не допомагає – не біда. Де це бачено, що чоловік жіночі справи робить? Це лише у фільмах так.
-Може я хоч до тебе дітей на канікули привезу? Видихну трошки.
-Мені теж тяжко було. Мені теж ніхто не допомагав дітей виховувати. Хочу на старості трохи відпочити. Не скаржся, дочко, така наша жіноча доля.
Олена так і думала, що у всіх жінок не завидна доля, доки не опинилася в будинку своєї колеги з якогось робочого питання. Відчинив двері її чоловік у фартуху.
-Здрастуйте, а Ольга вдома?
Чоловік показав вказівним пальцем знак «тише».
-Оля, вчора прийшла пізно, спить ще.
Підбіг маленький хлопчик і обійняв батькову ногу. Його обличчя було все у каші.
-А Тато нам млинці смажить!
Від подиву, Олена навіть не знайшла, що сказати дитині. “Якби я вранці не встала раніше за всіх – не знаю, що було б. А чоловік мені навіть склянку кави жодного разу не зробив зранку. Що ж я зробила не так у своєму житті?
– Ви проходьте, я піду подивлюся, може вона вже прокинулася.
Чоловік пішов у спальню та Олена почула звідти розмову чоловіка та дружини.
-Кохання моє, розбудили тебе? Доброго ранку! До тебе прийшли. Скажу, щоб почекали.
Олена йшла на роботу засмучена, і розуміла – мама все брехала. Не у всіх така жіноча доля. Є жінки, яких люблять та бережуть. Дорогою зайшла до банку і зняла з картки всі гроші. Написала заяву на відпустку та купила путівку до санаторію, на всі чотирнадцять днів.
Перші два дні, чоловік дзвонив їй із розмовами про розлучення, але Олена перестала брати трубку. Через тиждень, чоловік дуже просив її повернутися швидше, бо не справляється з дітьми та домашніми справами. Зустрічали її через два тижні, з квітами, у чисто прибраній квартирі та досить смачним супом. Чоловік обійняв її і не випускаючи її долоню, глянув їй у вічі.
-Оленко, пробач мені.
***
На обході Олена Володимирівна, поговоривши з Лілею, одразу зрозуміла, що у молодої жінки проста перевтома, з усіма супутніми. В принципі, можна було відпустити додому, як як тільки її привезли.
Олена Володимирівна впізнала себе, таку ж молоду, яка втомилася до неподобства. Їй ніхто не допомагав, не спробував полегшити життя, а вона допоможе і спробує врятувати щастя цієї дівчинки. Бог не дав їй дочок, так нехай Ліля побуде її донькою, хоч трохи.
-Так, люба моя, залишаєшся тут днів на десять. Попередь чоловіка, нехай бере відпустку.
-Він не зможе з дитиною.
-Ти недооцінюєш його. Не хвилюйся, впорається. Іди на сніданок, набирайся сил.
Руслан дуже переживав. Ліля телефоном навчала його бути батьком, справжнім татом. Будинок швидко перетворився в незрозуміло що. Ліжко сина він посунув впритул до свого, щоб уночі було легше давати пляшечку. Підгузки кидав на підлогу, а вранці збирав їх у мішок. Постійне недосипання кілька разів доводило його до сліз. Добре поплакавши, він брав здивованого сина на руки.
-Тільки нікому не кажи, що твій тато такий слабкий. Плаче. Втомився я дуже, синку. Не думав, що так важко сидіти вдома з тобою. Та й мама твоя, все сама. Ображав я її. Мені здавалося – погодував, уклав, і роби свої справи скільки хочеш. Я вже третій день зуби не можу почистити та поїсти гарячу їжу. Спати хочу я, Данисе, дай мені годинку?
Руслан помітив, що очі сина почали закриватися. Він обережно поклав його в ліжечко і заснув. У ніч перед поверненням Лілі, вони вперше проспали вдвох до ранку.
Через місяць Руслан летів додому з роботи. Просто так. Він дуже скучив за весь день за дружиною та сином. Біг додому і радів – вдома буде чисто, готовий плов – вчора він гуляв з Данисом, поки дружина готувала і найголовніше, його зустрічатиме щаслива, усміхнена і кохана Ліля.
