-Лідія Михайлівна, зайдіть, будь ласка, до директора.
-Але ж в мене урок?!
-Це терміново. Я пригляну за вашим класом, – сказала секретарка серйозним голосом.
Лідії стало неприємно на душі. Вона дуже не любила, коли її урок переривався. Особливо, коли це важлива нова тема.
-Що може бути таким терміновим?! Невже щось сталося вдома?! – роздумувала вчителька, йдучи коридором.
Перед дверима Олександра Івановича вона зупинилася. В кабінеті вже хтось розмовляв. Голос директора їй був добре знайомим, а от інший належав якійсь жінці. Вона постукала в двері і зайшла в кабінет.
-Лідіє Михайлівно, проходьте. Сідайте. Хочу представити Вам пані Марину. Вона журналістка і готує репортаж про нашу школу. Я б хотів, щоб саме ви допомогли їй у цьому. Адже ви найкраще знаєте життя школи, як заслужений працівник нашої і вашої рідної школи.
На Ліду дивилася молода жінка, років тридцяти. Лідія глянула на неї і побіліла. Жінка була дуже схожа на… Її батька. Карі очі, вираз очей, смуглява шкіра та чорне волосся. Все нагадувало про нього.
Батько Лідії залишив їх з мамою, коли дівчинці було всього п’ять років. Просто зібрав валізу, поцілував її в щічку, сказав, що пам’ятатиме її завжди і пішов.
А вона, після того, щодня чекала на нього. Та він так ніколи й не повернувся.
Вже дорослою вона дізналася від мами, що в батька десь далеко є сім’я, і діти.
Після цієї новини, вона заборонила собі згадувати про нього. Лише раз в рік, на своє день народження, коли в душі вона назавжди залишалася тією п’ятирічною дівчинкою, яка так чекає появи татуся у свій день народження.
На жаль, за всі ці роки її бажання жодного разу так і не збулося…
-Лідіє Михайлівно, з вами все гаразд?! Ви якось побіліли?! – звернувся директор до вчительки.
-Так-так. Все добре. В кабінеті у вас просто зовсім не вистачає свіжого повітря.
-Зараз!
Директор відкрив вікно і продовжив:
-Так от, пані Марина, хоче зробити репортаж до річниці заснування нашої школи. В місті вона в нас новенька. І без вашої допомоги мені не обійтися.
-Дозвольте вас запитати, а звідки ви?! – поцікавилась Лідія в молодої дівчини, майже тремтячим голосом.
Родом я з маленького містечка під Одесою. А от мій батько дуже давно тут жив. Я завжди хотіла познайомитися із його маленькою батьківщиною. Та, не знаю чому, але він завжди знаходив відмовки, майже жартуючи, сказала Марина. Але ви знаєте, бажання здійснюються!
І мене випадково відправили саме до вас на практику. Отож, буду вдячна вам за будь-яку співпрацю. Репортаж про вашу школу – це мій старт на новому місці.
Після цих слів, у голові Лідії з’явилося більше запитань, аніж відповідей.
-Думаю, найкраще нам зустрітися після уроків…
-Добре. Мені підійде будь-який час, – молода журналістка мило посміхнулася.
-От і чудово, що ми домовилися, – зрадів директор. – А я зараз дам розпорядження, щоб для вас провели екскурсію.
-Буду вдячна. А з вами, Лідіє Михайлівно, ми не прощаємось. До зустрічі.
-Так, до зустрічі. Думаю, ми можемо побалакати в нашій бібліотеці, – з невеликою розгубленістю відповіла вчителька.
Йдучи до свого класу, вона вкотре прокручувала фразу, про те, що батько Марини родом з їхнього міста.
Після уроків вчителька і журналістка провели кількагодинне інтерв’ю.
Про насичене життя школи, яку так любила Лідія, можна було розповідати безкінечно. Але сьогодні її більше хвилювала дивна схожість цієї молодої жінки та її батька.
Одразу повернувшись додому, вперше в житті, Лідія спробувала знайти свого батька в інтернеті. На жаль, жодного результату не було. Тоді їй в голову прийшла ідея – глянути сторінку Марини, яку, знайти було без проблем.
Через кілька хвилин на екрані з’явилося яскраве фото, на якому Марину ніжно обіймає чоловік похилого віку – її батько!
Вірніше батько їх обох…
Лідія заплакала. Її сльози лилися від образи, від втрачених років без батьківської любові та підтримки, яка так була їй потрібна…
Через те, що він так раптово залишив їх з мамою, вона досі не змогла знайти собі достойну пару. Бо не довіряла чоловікам. Бо боялася, що можливо і її майбутній чоловік візьме і отак залишить її, просто піде… Із усім цим тягарем вона жила стільки років…
Просидівши кілька годин перед комп’ютером, Ліда взяла телефон і подзвонила мамі.
-Мамусю, ти ще не спиш?!
-Донечко, щось сталося? Ти так пізно рідко телефонуєш…
-Ні, ні. Все добре. Просто хотіла тебе почути…
-Е ні, тут щось не так. Що з твоїм голосом?! Приїхати до тебе?!
-Так…
Ліда розповідала матері, про випадкову сьогоднішню зустріч, яка порушила її спокій, про те, як дівчина схожа на її батька, як вона знайшла їхнє фото в неї на сторінці, після чого все зійшлося…
А мама увесь час мовчала…
Потім вона міцно обняла доньку, і сказала:
-Я не знаю, знак це, чи ні. Але відпусти одразу. Тобі стане легше. Він зробив свій вибір…
-Мамо, але як жити зараз з цим, знаючи, що в тебе є сестра?! Можливо ще хтось із рідні є. І мій батьком любить їх. А про мене навіть не згадує, – мало не плачучи продовжила дочка.
-Почекай. Відпусти образу, – ще раз повторила мати.
Пройшов час. По відгукам колег та знайомих, інтерв’ю вийшло чудовим.
Людмила навіть встигла про нього забути.
Одного дня вона затрималася на роботі. Перед Новим роком потрібно було перевірити всі контрольні роботи.
На носі канікули. В двері її класу тихенько постукали.
-Відчинено.
-Привіт, – почула Людмила знайомий вже голос.
Перед нею стояла Марина.
-Вибачте, я без попередження. Можна з вами, з… Тобою поговорити. Вибач, я все знаю, я показала батькові наше інтерв’ю. І він мені про все розповів. Про те, що ми сестри. І те, як він залишив вас, – на одному диханні видала Марина
Запанувала тиша…
-Я знаю, що це можливо безглуздо, – продовжила Марина. – Але я б хотіла вибачитись перед тобою… За батька, за всі ці роки… Я навіть не знала і не здогадувалася про ваше існування. І тільки зараз зрозуміла, чому батько відмовлявся приїжджати сюди разом зі мною та мамою. Я б дуже хотіла ближче познайомитися з тобою. Наскільки це можливо…
Сестри ще довго розмовляли. Це була важка розмова. Яка, зрештою перейшла в теплі обійми двох жінок.
Нарешті Марина сказала:
-А можна я його зараз покличу?
-Кого… Покличеш? – з острахом запитала Ліда.
-Батька. Будь ласка, дозволь йому побачити тебе. Він приїхав сюди… Я вирішила не говорити тобі, поки ми не поспілкуємося…
Ліда заплакала…
-Так, так, звісно… Я теж дуже хочу його побачити… – тільки й сказала вона.
Пізнім ввечері, коли падав пухкий зимовий сніг, перехожі з подивом спостерігали дивну картину – під стінами школи, троє людей обіймали одне одного і плакали…
І Ліда знала, що цього року її день народження буде зовсім іншим.
