Лідія Петрівна переїхала з міста в село, коли вийшла на пенсію.
Вже кілька років вона жила сама. Чоловіка поховала десять років тому, а донька жила у великому місті. Там у неї була хороша робота, чоловік, донечка…
– Добре, Петрівно, у тебе дочка нічого не потребує, – казала сусідка Ніна. – І роботу хорошу має, і чоловік її заробляє. Тобі хоч допомагають вони?
– А мені не треба допомагати, у мене є пенсія, мені вистачає. Чи ж багато одній треба? Будинок із зручностями, і вода проведена, і каналізація, і газове опалення. І грубка є – для душі. Я їм ще могла б допомагати, ось тільки категорично відмовляються вони допомогу приймати… Кажуть, щоб я тепер жила для себе. Мені ще подарунки привозять і продукти, які тут не купиш.
– Це вони молодці. Шкода, що рідко приїжджають, але зрозуміти можна – працюють багато. Тому й достаток у них хороший.
– Аби здорові були, і дружні, – відповідала Петрівна, хрестячись. – Молю Бога за них.
– Правильно, настав час тобі й для себе пожити, – погоджувалась сусідка.
– Та ось не вмію я для себе. Все життя медичкою пропрацювала, звикла лікувати людей, переживала за них. Ну, та гаразд…
Лідія Петрівна, відпочивши на лавці біля будинку, йшла у свій садок. На відміну від селян, вона мало вирощувала овочів, а більше захоплювалася квітами.
– І куди ти стільки квітів вирощуєш? – докоряв її сусід Віктор, чоловік Ніни. – Що з них користі? Краще б картопельки більше садила, її хоч їсти можна, а що з квітів? Одна морока…
– Я надлишок квітів, розсадою продаю, коли на ринок їду у вихідний, – відповідала Лідія Петрівна. – Зайві гроші нікому ще не заважали, а квіти я люблю більше картоплі…
Вечорами Лідія Петрівна виходила на свою лавку біля ґанку посидіти й поспілкуватися з сусідами. Всі знали, що Лідія Петрівна виходить з тонометром, щоб охочі могли підійти й виміряти тиск.
– Що б ми без тебе робили, Петрівно, – дякували їй сусіди.
А вона радила:
– Вікторе, у тебе знову підвищений… Напевно, перевтомився. Треба відпочивати більше, і сходити до лікарні, обстежитися.
– Як нам відпочивати більше, коли зараз літо – сама пора городів. Корівка ж у нас, сама знаєш, – бурчав Віктор.
А до Лідії Петрівни вже вишикувалася невелика черга, бо не всі вдома мали тонометри. Вона розпитувала про самопочуття сусідів, рекомендувала ліки.
До Ігорівни на кінець села Лідія Петрівна ходила сама. Бабуся важко пересувалася. Щоразу Лідія Петрівна приносила Ігорівні пігулки, купуючи їх за власний кошт.
– Хоч не дорогі ти мені ліки даєш? Мені подешевше, я й сама купити зможу, – Ігорівна наполегливо простягала складені купюри, але Лідія Петрівна не приймала їх.
– За ліки гроші не беруть, так допомагають. А гроші вам знадобляться на харчування. Пенсія у вас дуже мала. Дров треба купити, за телефон та світло заплатити… Гаразд, не треба.
Бабуся дякувала й садила Петрівну за стіл випити чаю. Вони розмовляли про новини села, району, а потім переходили і на державні справи. Ігорівна дивилася новини щодня, не дивлячись на свій похилий вік, і була в курсі подій.
Таких підопічних у Лідії Петрівни було кілька, переважно старі. Не могла вона не відвідувати їх, оскільки звикла ще з роботи допомагати людям.
– Рідкісна ти у нас жінка. Стільки років у лікарні пропрацювала, а до людей не очерствіла. Не набридли тобі люди. Не часто таке зустрінеш… – казали їй старі.
Лідія Петрівна посміхалася й махала рукою.
– Звичка, що вдієш! З мене не відбуде!
…Якось з вечора Лідія Петрівна вирішила зайнятися своїми квітами на продаж.
Їй завтра треба було їхати на базар. Лідія Петрівна готувала на продаж кілька пучків багаторічних гвоздик, відростки півонії і ще – кущики полуниці!
У Лідії часто замовляли розсаду міські любителі квіткарства.
Склавши ввечері квіти в кошик, попередньо обернувши коріння мокрими ганчірочками та загорнувши їх у пакети, Лідія Петрівна раптом побачила у себе на подвір’ї Ніну!
– Господи, що трапилося?! – ахнула Лідія Петрівна.
По стривоженому обличчю сусідки вона зрозуміла – щось не так.
– Там… Там… – сусідка стояла й не могла нічого поснити.
Лідія не розуміла, що відбувається.
– Так, заспокойся і повільно кажи, – сказала вона.
– Там щось… З Віктором, – нарешті видала Ніна. –Тримається за живіт. Начебто їли всі разом… Подивишся?
Лідія Петрівна поспішила до ліжка Віктора. Вона уважно оглянула його й сказала:
– Терміново викликай швидку. Треба в лікарню.
Швидка забрала Віктора.
– Боже, та що ж це таке? Треба ж такому статися… – плакала Ніна.
Лідія Петрівна її заспокоювала:
– Нічого, процедури зроблять і все буде добре. А ти до нього їдь, підтримай. Дієта потрібна і спокій. І холод. Не можна йому поки працювати, і ти не перепрацьовуй… Бережи себе, – радила Лідія Петрівна.
– Легко сказати. Треба їздити до нього, а в мене корівка. Автобус двічі на день тільки ходить. І грошей немає, якраз на сесію Тетянці дали, і шафу купили, і корму курочкам. Господи…
– Нічого, з грошима я допоможу, – сказала Лідія Петрівна. Вона сходила додому і, повернувшись, поклала на стіл Ніні кілька купюр.
Ніна округлила очі.
– Не знаю, як і дякувати вам… Віддамо, звичайно, але може, і не все витрачу. Буду ощадливою. Дякую…
– Не треба віддавати. Нехай видужує. Тут не така вже й величезна сума, а людині просто треба допомогти. Я ще зароблю, ось завтра їду на базар. До речі, можу й до Віктора заїхати в лікарню, щоб тобі не їздити. А ти наступного дня, – запропонувала Лідія Петрівна…
…Віктор лежав у палаті на двох людей. Він глянув на Лідію Петрівну і обличчя його посвітліло. Усміхнувшись, він прошепотів:
– Рятівниця моя… Дякую. Зараз мені вже легше, хоча лежати доведеться ще кілька днів. Лікар сказав, що цього разу обійдеться без процедур. А дієта потрібна, виявляється. Не дарма ви говорили… Ех, от воно життя…
– Нічого не привезла тобі, Вітю, їжа тут найдієтичніша, а домашнє і жирне ніяк зараз не можна. Ти видужуй, ми тебе будемо відвідувати з Ніною по черзі. Вона хвилюється, але дарма. У нас дуже хороші лікарі. Тебе виходять. Спи…
Вона вийшла з палати. Вітя витер сльозу, що набігла, а потім задрімав…
Коли він повернувся через десять днів додому, всі сусіди тільки й говорили про Лідію Петрівну, про її професіоналізм про добре серце. Крім того, Ніна розповіла про допомогу грошима, які запропонувала Лідія Петрівна у наскрутніший момент.
Як виявилося, гроші Лідія Петрівна неодноразово давала й іншим своїм підопічним.
Це були люди похилого віку, опікувані нею, і багатодітна родина Петренків, яким вона робила подарунки на Різдво щорічно.
– Свята, та й годі, – сказала Ніна, дізнавшись про благодійність своєї сусідки. – Я думала, що таких людей уже й не буває. Хіба що у казках. А у нас вона є.
– Так, а я посміювався з її квіточок. Все картоплю радив вирощувати. От же ж недолугий… – казав Віктор.
– Та чи багато вона мала з тих квітів? Багато не виростиш і на собі не відвезеш. Та й продавала вона не так дорого, кажуть. Але всі свої заробітки, мабуть, і витрачала на людей. От дивна, їй Богу… – журилася Ніна. – Проте треба б і їй віддячити. Хіба ж ми не люди?
Селяни домовилися теж опікуватися своєю привітною лікаркою. Хто варення їй принесе, хто пиріжків свіженьких, хто яєчок від домашніх курочок, чи соління.
Лідія Петрівна спочатку відмовлялася, але сусіди казали:
– Допомога має бути обопільною! Це називається – дружба. А не в одні ворота. Так у нас заведено, і хоч ви і міська, а наших порядків дотримуйтесь, – сказав Віктор. – Якщо не берете наш борг грошима, то я вам картоплею восени віддам. Вона в мене першосортна, смачна буде!
…З того часу Лідію Петрівну всі почали вважати своєю, місцевою.
А їй було приємно, що селяни прийняли її у свій дружній колектив.
Дочка приїжджала до неї рідко, а спілкування з людьми не вистачало.
Тому й почала вона доглядати за здоров’ям сусідів, хто цього потребував.
Її так і називали: «Наша Лідочка».
А своє захоплення квітами вона не полишала.
І що тільки не росло на її ділянці! І цвіло все літо, радуючи і господиню, і всіх її друзів…
