Після закінчення навчання Ліда приїхала працювати в село. Так сама вирішила.
Хоча ще коли вона була студенткою, навіть і не думала про сільське життя. Ліда народилася в місті, мати жила теж у місті, батька вона не пам’ятала й не знала.
Ліда попросила її направити в сільську школу не від любові до сільського життя, у неї була причина.
Їхала сюди Ліда ненадовго, а залишилася на все життя…
Коли в неї на останньому курсі був бурхливий роман із Миколою, вона раділа, бігала на побачення, дівчата заздрили – такого хлопця відхопила!
Але перед закінченням інституту раптом дізналася, що чекає дитину.
– Микольцю, у нас буде дитина, після закінчення навчання ми ж одружимося з тобою? – наївно запитала вона.
Микола здивовано глянув на Ліду, знизав плечима.
– У мене в планах не було одружуватись, думай сама і роби, що хочеш…
Він розвернувся і пішов, залишивши Ліду розгублену і зі сльозами.
Після цього він захотів зникнути і більше не з’являтись у житті Ліди.
Вона не знала, що робити. Одній виховувати дитину теж не хочеться, а зараз у неї була підготовка до захисту диплома, складання іспитів.
А найголовніше, десь у глибині душі вона сподівалася, що Микола повернеться, все таки це ж його дитина.
Час минав, Ліда склала іспити і після захисту диплома вирушила до лікаря.
Потрібно було щось вирішувати… Ну куди їй тепер?
До матері Ліда не хотіла, знала, що та їй виказуватиме постійно. Не дуже хороші стосунки у них були з матір’ю.
Та гульбанила, приводила додому таких же ж друзів і дочка сварилася з нею, просила кинути це все, але мати виставила її:
– Іди і щоб ноги твоєї тут більше не було! Ще вчитимеш мене, як жити. Як хочу, так і живу. Пішла звідси…
У лікарні їй пояснили, що вона прийшла на пізньому терміні.
Подруга її підтримувала, але запропонувала варіант:
– Знаєш, Лід, їдь-но ти в село, народиш там і відмовишся від дитини, якщо вона тобі не потрібна. Потім повернешся у місто, ніхто й знати нічого не буде.
Ліда взялася за пропозицію подруги і так опинилась у селі.
Вчителів у сільській школі завжди не вистачало і її прийняли, як рідну.
Допоки вирішували проблему з житлом для молодої вчительки, директор школи запропонував їй тимчасово пожити у його сусідів.
Дуже добродушні та ввічливі тітка Ганна та дядько Федір, так їх було звати, з радістю прийняли до себе квартирантку.
Жили вони вдвох, син періодично приїжджав із міста.
Тітка Ганна працювала на фермі, а дядько Федір був водієм. Лідочку вони полюбили, прийняли, як рідну доньку. Якщо Ліда й намагалася чимось допомогти, тітка Ганна казала:
– Ти краще до своїх занять готуйся, і вчи добре сільських дітлахів, а вже свої справи ми самі зробимо. Ми самі все встигаємо, так що не турбуйся Лідочко.
У цій сім’ї Ліда відігрілася душею і по-новому почала дивитися на життя, але її таємниця мала розкритися рано, чи пізно. Незабаром її становище буде помітним і до того ж дуже хотілося їй поділитися зі своєю таємницею, важко одній носити тягар у собі.
Якось увечері Ліда підійшла до тітки Ганни.
– Тітко Ганно, я вам дуже вдячна за все почала вона. – Але я маю відкрити вам одну таємницю…
Тітка Ганна застигла, не розуміючи, що відбувається.
Ліда розповіла, як опинилася в їхньому селі і що вона вирішила з дитиною.
– Господи, Лідочко, навіть не думай! Адже дитина – це таке щастя. Ми тобі допомагатимемо у всьому, ти не переживай, це буде наш онучок чи онука. І живи в нас, ти для нас вже стала рідною донькою. Я ось завжди мріяла, та й чоловік теж, народити другу дитину, але не вийшло у нас. Грицько у нас єдиний син. От і будеш нам донькою.
І Ганна поринула в очікування онука, Федір теж був радий. Вона дбала про дитячий посаг і дбала про Ліду, щоб та більше відпочивала, їла добре і, як вона говорила: «Набиралася вітамінів для малюка».
З пологового будинку забирали Ліду з маленьким Сашком всією родиною. Навіть Григорій приїхав із квітами, він якраз був у відпустці.
Він піклувався про малюка, так ніби це його рідний син. І не забував про Ліду. А потім сталося так, що Ліда та Григорій закохалися один в одного, якось непомітно і тихо. А як раділи батьки Григорія. Маленького Сашка вони балували, вважали за свого рідного онука. Григорій повернувся до села, вони побралися і вже за три роки народився ще один онук – Степан.
Лідія жила в сім’ї всіма обожнювана, так само, як і онуки.
А через деякий час Григорій із Лідою та дітьми переїхали до нового просторого будинку. Свекруха завжди допомагала Лідії і мудрою порадою, і підтримкою дітей ніколи не поділяла, обидва рідні онуки і Сашко і Степан. Та й у родині й не пам’ятав ніхто, що Сашко не рідний їм. Всі свої.
Федір дуже любив дітей, брав їх із собою на річку, катав машиною. Гордо вів за руки своїх онуків по селу, балував їх.
Ішов час, діти підростали, але тут сталося нещастя, не стало свекра.
Ганна після того як не стало чоловіка здала, дуже переживала, лишилася сама в хаті.
– Мамо, переходь-но до нас у хату, місця всім вистачить. Знайдемо тобі вільну кімнату, та й веселіше тобі буде з нами, – говорила Лідія свекрусі.
Не минуло й п’яти років з моменту як не стало Федора, і тут лихо – несподівано важко заслаб Григорій і його не стало. Знов біда. Обидві жінки переживали, що залишилися одні.
Так і жили свекруха і Лідія, виховували хлопців, які вже стали дорослими.
Сашко, старший син мабуть вдався у свого батька Миколу. Після школи вчитися не схотів, шукав легкого життя, працювати теж не хотів.
Лідія потурала йому у всьому, та й балуваним він виріс. Виїжджав у місто, приїжджав і просив у матері грошей, знову виїжджав.
Коли вкотре він приїхав за грошима, вона сказала:
– Сашко, у мене грошей немає, ти надто часто приїжджаєш по гроші. Заробляй сам.
– А ти у бабусі візьми. Вона пенсію отримує, та й, напевно, є якісь заощадження у неї.
Свекруха все бачила, але мовчала, Лідії їй було шкода. Онук старший дорослий і невдячний, тільки дай та дай. І коли Лідія попросила грошей у Ганни, та ввічливо відмовила.
– Доню, я дуже люблю Сашка, він для мене був першим онуком, але я теж винна. Балували ми його. Але ти любиш його. Ти ж розумієш, що час йому стати самостійним, піти працювати, одружуватися, а ти даєш йому гроші. Вони легко дістаються йому, от і промотує він їх. А в тебе ще Степан навчається в інституті, причому скоро закінчить з відзнакою, ось йому допомогти треба.
Лідія з одного боку розуміла, що балує старшого, але відмовити йому ні в чому не могла. На свекруху вона образилася і тут же їй сказала:
– Звичайно, шкода тобі грошей для Сашка, він же ж тобі не рідний онук. Так і скажи, що пошкодувала грошей.
Лідія розуміла, що дуже ображає свекруху цими словами. Все життя Ганна була для неї добрим порадником та підтримкою, але Лідія дуже образила її, причому зробила це навмисно. Свекруха мовчки зібрала свої речі і пішла до свого старого будинку. Вона ані словом не дорікнула невістці і від цього Лідії стало не по собі. По селу поповзли чутки, що Лідія вижила свекруху з дому, від цього їй стало ще гірше, зрозуміла, що наробила, та миритися не пішла.
Приїхав молодший син, він уже закінчив інститут з відзнакою, жив та працював у місті.
Степан приїхав не один, привіз знайомитися з матір’ю та бабусею свою наречену Ірину, щоправда, у неї вже була донька від першого шлюбу.
Лідія цього дня була не в дусі, нещодавно старший син поїхав, сварився до матері і хотів грошей. Та ще й свекруха не живе з нею. А про молодшого вона не думала, знала, що в нього все гаразд.
Коли радісний Степан знайомив її з Іриною та донькою, Лідія видала зі злістю:
– Ти не міг знайти собі жінку без причепа? Навіщо тобі?
Степан здивовано дивився на матір, хоч і любив її, завжди поважав її, але тут не витримав:
– Це ти мені говориш? Ірина хоч заміжня була, чоловіка не стало у неї. А ти не з причепом приїхала до батька та бабусі? Забула, чи за собою не видно? А бабусі, як віддячила за те, що вона все життя тобі допомагала, порошинки з тебе здувала. Недаремно на селі кажуть, що ти невдячна. Отак і кажуть.
Степан швидко привів цими словами її до тями, струснув, вона якось дивно подивилася на сина, а потім тихо сказала:
– Синку, дякую тобі і пробач ти мене. Не ображайся, я рада за тебе, це я так, недобре мені. Вибач. Ти сказав правильні слова. Ви поки що тут відпочивайте, влаштовуйтеся, а я побігла, мені треба. Я скоро.
Ноги самі понесли Лідію у бік будинку свекрухи. Село поступово поринало у темряву, вечоріло, дув сильний вітер, холодний. Але Лідія не помічала, вона зупинилася біля хвіртки, не наважуючись зайти.
– А свекруха має право не пустити мене на поріг, я це чудово усвідомлюю. Боже мій, невже я така, як син сказав? Як мене струснув Степан і відкрив очі! А я невдячна. Життя моє виявилося тут кращим, аніж я колись очікувала. Жила в любові і що ж я наробила?
Вона так і стояла біля хвіртки, не помічаючи холодного вітру і розуміла, що син їй сказав правду і їй від цієї правди дуже тяжко. Нарешті зібравшись з духом, увійшла в хвіртку і постукала у двері. Ганна відкрила їй і сплеснула руками.
– Та що ж ти, дочко, змерзла вся!
Лідія замість того, щоб увійти в будинок раптом обійняла свекруху і притулилася до неї, відчувши в голосі свекрухи стільки тепла, турботи, й заплакала.
– Вибач мені, мамо! Повернися додому, я без тебе пропаду. Мені без тебе недобре. Я тебе дуже образила, пробач мені, я стільки всього навернула. Повертайся, ходімо, я тебе тепер ще більше любитиму, як ти мене любила. Повернись будь-ласка. Там Степан приїхав, привіз наречену знайомитись, а тебе нема. Не діло це.
Так і жили удвох свекруха з Лідією. Ганна вже постаріла, але невістка доглядала її, не давала піднімати важкого і дбала, як колись про неї дбала тітка Ганна з дядьком Федором…
