Ліда вже йшла з роботи додому, коли зненацька пішов дощ. Його сьогодні не обіцяли, бо й парасольки з собою не було. І взагалі весь день світило літнє сонце і раптом, звідки не візьмись, набігли хмари і з неба полилося, як із відра.
Добре, що поряд виявився магазин, і Ліда заскочила всередину. Вона стояла біля вікна, дивилася, на калюжі, що раптово з’явилися на асфальті.
А з голови не йшли слова, які їй учора сказала подруга Світлана.
– Лідо, я не хотіла тобі говорити, але й мовчати не можу. Нещодавно дізналася, що у твого чоловіка є жінка. Кохання у них було ще до вашої зустрічі, причому неземне. Вибач, Лідо, я знаю, що тобі неприємно це чути. Але ти маєш знати. Начебто потім вони сильно посварилися і розлучилися. Причиною ніби стало те, що вона зрадила його. Нині ж вони знову почали зустрічатися. Її звуть Марина.
– Світлано, замовкни. Тобі не подобається, що у нас дружна сім’я, ось і вигадала історію. Не вірю, що мій Славко мені зраджує.
– Та ти що, подруго! Воно мені треба – вигадувати… Я сама раділа, що у вас все гаразд. Але інформація стовідсоткова. Цій людині я вірю як собі. Ти спостерігай за Славком.
А Ліда почала згадувати. Деякі дрібниці у поведінці чоловіка їй зараз здалися дивними. Раніше вона їм не надавала значення, а після розмови з Світланою все почало сприйматися по-іншому.
Їй раптом згадалося, як одного разу вночі уві сні він заговорив. Бормотів щось невиразне, тільки чітко прозвучало жіноче ім’я – Марина.
***
Зрештою, дощ закінчився і Ліда вийшла з магазину. Вона йшла непоспішаючи, згадуючи, аналізуючи…Невже, Славко…Такий рідний, коханий Славко… І в нього інша жінка… Ні, такого не може бути. Не вірю!
Поспішати додому, щоб приготувати щось смачненьке до приходу Славка, Ліда не мала жодного бажання. Вона йшла без мети, занурившись у себе.
Прийшла до тями, коли зрозуміла, що опинилася неподалік його офісу.
– Треба ж, куди мене ноги самі привели, – здивувалася Ліда.
Зупинилася.
– Боже, що я тут роблю. Зараз Славко вийде, побачить мене, спитає, чому я тут. Що я йому скажу? Подумає, що контролюю його. Треба йти додому.
Але сил йти зовсім не було, ноги наче свинцем налилися. Щось її тримало тут, не відпускало.
І все ж таки вона пересилила себе, рушила. Але пройшла недалеко. Тільки-но перейшла на другий бік вулиці і зупинилася. Застигла.
Як виявилось, вчасно. Ліда побачила, як із дверей офісу зявився її Славко. І тут відкрилися дверцята недалеко припаркованої машини, а жінка, що вийшла з неї, швидким кроком попрямувала до її чоловіка. Славко радісно обійняв жінку, ніжно поцілував у щічку і вони пішли до машини. Через деякий час машина рушила з місця.
Так, це був її Славко, і поруч із ним була не вона, Ліда, а чужа жінка!
Ну от і все. Усі сумніви зникли. Чому ж Славко мовчить? Роздумує? Якими ж щасливими вони зараз виглядали… Ліда брела загублена, не бачачи нікого й нічого довкола. Образа стискала з середини. Нестерпна. Фізична.
Вона увійшла до квартири, присіла в коридорі на табуретку, задумалася. Потім рішуче встала, пройшла до кімнати, дістала велику дорожню сумку на коліщатках, яку вони купили, коли їздили відпочивати на море, і почала складати в неї свої речі.
Ні, вона не влаштовуватиме істерик, не чіплятиметься за Славка, не проситиме його залишитися з нею.
Вона просто дуже хоче бути коханою. Не вийшло.
Ключі від квартири залишилися самотньо лежати у коридорі на тумбочці.
Ліда вийшла і зачинила за собою двері. Дістала телефон, вимкнула його. Ну от і все. Двері в її недовге сімейне життя зачинилися. Назавжди. Вже не буде ніколи з нею поруч Славка, не буде й дітей, про яких вони мріяли, нічого не буде.
Вона вийшла із під’їзду. Непрохані сльози котилися по щоках. Куди йти? Хто і де на неї чекає?
Потихеньку Ліда йшла повз сусідній будинок. Побачила лавочку, присіла. Потрібно подумати, що робити, як жити далі.
Почав кропити дощ. Але Ліда не помічала нічого довкола. Світ розпався.
Згадала улюблену бабусю, з якою вона жила в селі. Ліді було десять років, коли мами не стало. Бабуся тоді забрала її до себе. Батька свого Ліда не знала, батьки розійшлися, коли їй був лише рік.
І ось уже чотири роки, як бабусі також немає на цьому світі.
– Бабусю, рідна, допоможи, підкажи, як мені бути, – подумки благала Ліда, витираючи сльози.
І здригнулася від несподіванки, почувши за спиною:
– Що ж ти, радість моя, сидиш тут під дощем?
Саме так її завжди називала бабуся – «радість моя»…
Озирнувшись, Ліда побачила маленьку стареньку з парасолькою, яка, посміхаючись, дивилася на неї. Вона багато разів зустрічала цю стареньку, яка постійно гуляла вздовж свого будинку. Коли б Ліда не проходила повз, старенька завжди тихенько співала. Пісні були різні – старовинні,.
– Вставай, радість моя, адже промокла зовсім. Бачу, трапилося щось у тебе… Давай, йдемо зі мною. Мене звуть баба Катя. Ідемо, йдемо, мила.
Бабуся легенько потягла Ліду за рукав. Та встала, і вони пішли. Баба Катя завела Ліду до квартири.
– Проходь, дитинко, зараз з тобою чайку поп’ємо, погріємось, та поговоримо. Тобі й полегшає. Бачу, біда в тебе якась, обличчя на тобі нема. Залиш у коридорі свою валізу, що ж ти вчепилася в неї.
Ліда пройшла до кімнати.
– Баба Катя, ви сама живете?
– Одна … Синочка свого давно поховала. Отож і живу одна. У тебе що трапилося, люба?
Ліда знову заплакала і, схлипуючи, почала говорити. Розповіла, як сьогодні бачила на власні очі чоловіка з іншого, і як пішла з дому.
– Ну що тут скажеш, радість моя … Життя твоє, вирішувати тобі. Тільки одне можу сказати – ніколи не потрібно поспішати. Завжди варто подумати, перш ніж щось зробити. Тим більше таке, життєво важливе… Адже чула, мабуть, приказку – сім разів відміряй…
Як же ти навіть не поговоривши, не вислухавши чоловіка, так різко прийняла рішення? Чи можна ось так, швидко, одразу перекреслити все своє життя… Ой, не знаю…
Давай ми з тобою зробимо так. Зараз уже вечір – ну куди ти підеш… Тим паче, що й іти нікуди, коли з дому пішла. Залишайся в мене, радість моя, переночуєш. Вранці і думатимеш, що робити, як жити далі.
На тому й вирішили. Ліда залишилася у баби Каті. Ніч уже давно заглядала у вікна, а Ліді все не спалося. Лежить вона на дивані, крутиться з боку на бік, не може заснути.
Згадалося їй, як бабуся казала:
– Лідо, радість моя, вийдеш заміж, всяке буде в житті, без сварок не буває. Головне запам’ятай – ніколи не пори гарячку ні в чому, ні до чого доброго це не приведе. Завжди давай собі час на роздуми. І ще. Якщо не подобається тобі щось у сімейному житті – не таї в собі. Сядьте із чоловіком, поговоріть. Чоловіки і жінки – адже вони різні. Ти думаєш одне, а чоловік, виявляється, зовсім інакше дивиться на це.
Це я з власного досвіду знаю. Скільки часу ми з твоїм дідусем звитратили на сварки. Ні, ми не сварилися. Якщо щось не так було – ми просто переставали розмовляти одне з одним. Могли мовчати тижнями. Так і жили. А потім його не стало. Несподівано. Ах, якби я могла повернути час назад, я б ніколи вже так не робила. Але, на жаль, прожитого не повернути.
Вранці баба Катя напекла млинців, вони з Лідою поснідали.
– Ну що надумала, моя радість? Що робити будеш?
– Піду зараз на роботу. Баба Катя, можна мої речі поки що у вас побудуть до вечора?
– Ну, звісно, можна. Їдь, Лідо, не хвилюйся. І пам’ятай, все буде добре.
Ліда вирушила на роботу. По дорозі ввімкнула телефон і посипалося їй безліч дзвінків. Здебільшого від Славка. А ще – від Світлани.
Прочитала SMS від Славка:
– Лідо, що трапилося, ти де? Я дуже хвилююся. Відгукнися!
– Хвилюється він, – пробурмотіла Ліда.
Потім подумала, відповіла: «В обідню перерву приходь у наше кафе, поговоримо».
Як же Ліда хвилювалася, як бігла до кафе.
– Що скаже Славко? Може бути радий, що я сама пішла, не треба буде викручуватися, брехати. А раптом він скаже зараз дивлячись мені прямо в очі, що вибач, люблю іншу. Ні, тільки не це.
Славко уже чекав на неї. Побачивши, кинувся назустріч, обійняв, міцно притис до себе.
– Лідочко, ти ж куди зникла? Чому нічого не сказала… Телефон недоступний. Чого я тільки не передумав за цю нескінченно довгу ніч. Не знав, де тебе шукати. Світлані дзвонив, вона теж не знала – де ти.
Ліда відсторонилася від Славка.
– Славко, давай сядемо, спокійно поговоримо.
Вони присіли до столика.
– Ти нічого не хочеш мені розповісти?
– Лідо, та про що ти?
– Славік, я тебе вчора бачила з жінкою. Бачила на власні очі, як ти її цілував, обіймав. Я все знаю. Не бійся, я не збираюся вам заважати, тож і йду.
– Лідо, яка жінка! Це моя однокласниця Маринка. Вона хоче відкрити свій бізнес, кілька разів ми з нею зустрічалися в кафешці, вона просила моєї поради щодо бізнес-плану. Кредит хоче взяти під нього. Чоловік її Володимир, зварювальником працює на заводі, для нього бізнес-план – темний ліс. Ось і вчора ми знову посиділи, поговорили, обговорили деякі нюанси.
Рідна, я навіть не знаю, як пережив цю ніч! Будь ласка, не пропадай більше! Ти моя найулюбленіша, моя єдина…
