Була субота. Чоловік Уляни Леонід рано-вранці поїхав з друзями на риболовлю.
До неї в гості прийшла її найкраща подруга Люда. Востаннє вони зустрічалися на початку березня, а зараз уже, був травень.
Часу не було ні на то, ні на інше – робота, дім, сім’я. Про сьогоднішню зустріч вони домовилися ще тиждень тому, коли стало відомо, що Уляна буде абсолютно вільною – чоловік на риболовлі, дочка – у бабусі з дідусем.
Так приємно почаювати і попліткувати в тиші та спокої, коли не смикає ніхто з домашніх.
Але де там! Тільки Уляна розлила чай по чашках, як у двері хтось наполегливо подзвонив. Та й не один раз, а здразу три.
Уляна пішла відкривати, не розуміючи, хто ж там міг з’явитися без запрошення і попереднього дзвінка.
На порозі стояла Інна Петрівна – її свекруха.
– Доброго дня, Уляно. Щось ти не дуже привітна. А де Леонід? Спить ще? Скоро ж одинадцята!
– Льоня ще вранці, біля шостої, на риболовлю поїхав з Мишком і Віктором, на два дні, – сказала Уляна.
– З ночівлею, виходить? І ти відпустила? А перевірила – він тепло одягнувся? Все-таки ще не літо.
– Не знаю. Він сам одягався. Мене попросив наготувати йому поїсти, я й наготувала, – відповіла Уляна.
– І що ти йому дала? – строго спитала свекруха.
– Хліб, сіль, картоплю, бутерброди, котлети, сало. Два термоси налила: один із чаєм, другий – із кавою.
– А шкарпетки запасні ти йому дала?
– Не дала.
– А треба було, – сказала Інна Петрівна.
— Але, якщо йому треба, то він сам би взяв, — спокійно відповіла невістка.
– Я взагалі прийшла з тобою поговорити про те, як ти дбаєш про чоловіка, – заявила Інна Петрівна, виразно дивлячись на Люду.
– Хочете поговорити – кажіть, – покірно сказала Уляна. – Не соромтеся. У Люди теж чоловік є, тож їй буде корисно послухати.
– Добре. Потім не ображайся, що я виставила тебе в поганому світлі перед подругою. Почнемо із харчування. Що Леонід їв на вечерю минулої суботи? – запитала Інна Петрівна.
– Минулої суботи? – почала згадувати Уляна. – Тієї суботи вони з Мишком і Віктором дивилися футбол і зʼїли п’ять чи шість упаковок чіпсів і стільки ж горішків, запиваючи все це пінним.
– А ти що, не могла нагодувати їх нормальною вечерею?! – спитала свекруха.
– Чому не могла? Могла. Вечеря була готова, я їх покликала, вони від мене відмахнулися.
– А тобі важко було покласти все у тарілки й принести їм у кімнату? – обурилася Інна Петрівна.
– Я не офіціантка. Я запропонувала вони відмовилися. Які питання до мене? – запитала Уляна.
– Як які? Якщо Льоня так харчуватиметься, у нього будуть проблеми зі здоровʼям! – вигукнула Інна Петрівна.
– А хіба він сам цього не розуміє?
– Але ж ти його дружина! Ти відповідаєш за його здоров’я! Ти забула, як він у лютому пішов на роботу без шапки, а потім у нього з вухом біда була? – нагадала свекруха.
– Інно Петрівно! Пройдіть у коридор і подивіться на поличку: там лежать дві шапки Леоніда – хутряна і вовняна. Ви вважаєте, що щоранку я особисто мушу йому їх на вуха натягувати? Ваш син – дорослий чоловік, він сам може стежити за своїм здоров’ям! Досить того, що я стежу за тим, як донька вдяглася. А вже дядько, якому за тридцять два роки може зробити це самостійно.
– Ось! Я завжди казала, що ти не дбаєш про мого Льоню. Я в коридорі одразу побачила на вішалці твою нову куртку. А Леонід свою вже три роки носить. Може, і йому пора нову купити? Та де там! Ти краще всі гроші на себе витратиш, а чоловік нехай у обносках ходить! – продовжила обурюватись свекруха.
– Ну, ви ще наші гроші порахуйте. Я отримала зарплатню та премію й купила собі нову куртку, а Катрусі – чобітки.
– То ти ж Катрусі зовсім недавно нові чоботи купувала? – здивувалася Інна Петрівна. – Чи не надто ти балуєш дівчинку? Вона могла б походити і в старих, у них дуже ще хороший вигляд.
– Вигляд, може, й хороший, тільки розмір – тридцять другий, а нога в неї вже – тридцять четвертого розміру. А нову куртку я Льоні пропонувала, але він сказав, що краще купити надувний човен і купу якихось снастей. Човен, то човен. Виходить, куртка йому цього року не потрібна. І взагалі, Інно Петрівно, перестаньте лізти в наші стосунки. Вони у нас нормальні. Я вашому синові не мати, а дружина. І я не збираюся постійно робити йому зауваження, давати вказівки. Бо він мене з вами переплутає.
– Ось я й кажу, що ти погано стежиш за чоловіком.
Побурчавши ще трохи і випивши дві чашки чаю, Інна Петрівна нарешті пішла.
– А знаєш, я ж своєму Борису постійно якісь зауваження роблю: поміняй сорочку, застебнися, почисти черевики, вимий машину. А коли б він вирішив замість куртки купити човен, я б йому вже виказала, — сказала Люда.
– А навіщо? Ти думаєш, що таким чином його перевиховаєш? Нічого подібного. Чула, кажуть: Яким був маленьким, таким буде й стареньким? Оце про чоловіків. Тож вирішуй: чи ти з ним живеш, чи ні. А щоденні претензії вдома ні до чого доброго не призведуть. Приніс із магазину не той сорт рису, який я просила, значить, замість плову буде рисова каша. Купив вареники дешеві, значить, їх і їстимеш на вечерю. А ти бачила, які у нас у квартирі вимикачі?
– Які? – спитала Люда.
– А ти подивися.
Люда підійшла до вимикача, придивилася й застигла від здивування.
– Скажи ще що догори дригом стоять?! – посміхнулася вона.
– Всі до одного! – сказала Уляна. – Льоня сам ставив. Я вдала, що не помітила. Він задоволений, і я задоволена.
– І що, ви ніколи не сперечаєтеся? – здивувалася Люда.
– Сперечаємося. Наприклад, в одного його колеги донька займається спортивною гімнастикою, їй, напевно, років дванадцять. І ось тато показав її виступ на якихось змаганнях.
Леоніду дуже сподобалося, і він став до мене все говорити: давай Катрусю віддамо на гімнастику.
Ми разом із донькою його переконували, що це погана ідея.
По-перше, це дуже важкий спорт, по-друге, вона вже займається танцями, і їй це дуже подобається.
Катя йому так і сказала:
– Ось прийдеш із мамою на наш наступний концерт, знімеш, як я танцюю, і теж можеш у себе на роботі показати.
Бо ж одне діло разом вирішувати якесь питання, і зовсім інше – постійно тикати чоловіка носом: одне зробив не так, інше – не так.
– Знаєш, Уляно, а мій брат же ж, мабуть, саме через це з дружиною й розлучився. Я його розпитувала, так він сказав:
– Дістало все – не так сидиш, не так свистиш!
Щоправда, йому не тільки дружина виказувала, а й теща: як прийде на вихідних зранку, так до вечора і вчить життю.
Він спершу до батьків бігав, а потім і зовсім пішов…
– А от мене свекруха дістає – погано за її синочком стежу!
Але мій Льоня, здається, повністю задоволений…
