– Борю, це ти? А я думала, ти пізніше будеш, – Лариса визирнула з кухні, витираючи руки рушником. – Я ще салати не закінчила, хотіла все красиво накрити до твого приходу.
Вона осіклася. Щось було негаразд. Борис стояв у коридорі, опустивши плечі, і не поспішав роззуватися.
– Ларисо, нам треба поговорити, – він повільно зняв пальто, не дивлячись їй у вічі.
– Щось сталося? – вона застигла у дверях.
На його обличчі, по всій його позі вона вже зрозуміла – щось сталося. Щось непоправне.
– Я йду, Ларисо. Сьогодні. Прямо зараз…
– Як… Ідеш? Куди? – вона машинально притиснула рушник до грудей.
– До Аліни. Ми… Вже кілька місяців разом. Я мав сказати раніше, але…
– До якої ще Аліні? – голос Лариси стрепенувся.
У скронях запульсувало.
– Вона працює у нашому відділі. Молодий спеціаліст. Пам’ятаєш, я розповідав? – Борис нарешті підняв очі. – Я не хотів, щоб все так вийшло. Правда. Але ми з нею… Розумієш, я знову почуваюся наче живим.
На кухні щось зашипіло – закипів бульйон. Миготіла гірлянда на ялинці. На столі стояла відкрита банка зеленого горошку і варена морква для олів’є.
– Тобто… Всі ці затримки на роботі… Відрядження… – ахнула Лариса. – Ти весь цей час…
– Вибач. Я знаю – момент не найкращий. Але Аліна чекає на мене, хоче зустріти Новий рік разом. І я більше не можу брехати. Ні їй, ні тобі.
– Сім років, Борю, – вона ледь вимовляла слова. – Сім років спільного життя, і ти ось так просто? У новорічний вечір?
– Я зберу речі, – він ступив до шафи. – Основне заберу потім, гаразд? Зараз тільки найнеобхідніше.
Лариса дивилася, як він квапливо складає в спортивну сумку сорочки, шкарпетки, станок для бриття.
– Значить, ось як ти вирішив розпочати нове життя? – її голос дзвенів від образи. – Просто перекреслити все, що було між нами?
Борис на мить застиг, стискаючи в руках светр.
– Вибач, – повторив він. – Я… Мені пора.
Вхідні двері гримнули. Лариса повільно сіла на пуфик у коридорі. На кухні википав бульйон, а по щоках текли сльози.
Новорічний вечір повільно опускався на місто. У вікнах сусідніх будинків мерехтіли різнокольорові гірлянди, на вулиці чувся сміх людей, які поспішали додому. Кожен поспішав до свого свята, до тепла й затишку.
Лариса не знала, скільки просиділа в заціпенінні. Час ніби зупинився, застиг разом із морквою на обробній дошці. Ошатна ялинка, яку вони з Борисом поставили два тижні тому, обсипала блискучу мішуру. Тоді він допомагав розвішувати гірлянди, а вона раділа, як дитина, новому набору кульок – золотистих, з морозним візерунком. Усього два тижні тому…
Вона завжди любила Новий рік. З самого дитинства це було її улюблене свято – час чудес та нових починань. Навіть ставши дорослою, вона зберегла цю дитячу віру в диво новорічної ночі. Ось і зараз так старанно готувалася – за звичкою накривала святковий стіл на двох, не підозрюючи, що все вже вирішено.
У шафі лежав подарунок для Бориса – шкіряний щоденник із гравіюванням. Вона вибирала його на початку грудня, коли чоловік був у черговому «відрядженні». Тепер зрозуміло, де він насправді проводив ці дні. Як вона могла бути такою сліпою?
У коридорі голосно задзвонив телефон, але Лариса навіть не ворухнулася. Мабуть, батьки – вона обіцяла подзвонити, коли закінчить із приготуванням. Або сестра – вона завжди дзвонить перед Новим роком. Телефон дзвонив далі, а Лариса дивилася на святкову скатертину з вишитими ялинками, розправляючи складки, яких не існувало. Перший їхній Новий рік із Борисом вони теж зустрічали вдвох.
Від спогадів на очі знову найшли сльози. Телефон нарешті замовк, але за хвилину задзвонив знову.
Наполегливий дзвін телефону не припинявся. Лариса ледь встала, провела рукою по обличчю, витираючи сльози, і підняла слухавку.
– Ларисоко, привіт! – пролунав дзвінкий голос Юлії. – Слухай, у мене до тебе величезне прохання. Пам’ятаєш, я говорила про новорічну вечірку? Так от, людей набралося більше, аніж я розраховувала, а стільців не вистачає. Можна я до тебе зараз забіжу, візьму пару? Ви ж удвох із Борисом святкуєте, у вас мають бути зайві…
– Юлю… – Лариса спробувала щось сказати, але голос стрепенувся.
– Ларисочко? Що з тобою? – у слухавці миттєво почулося занепокоєння. – Я зараз прийду!
За хвилину у двері подзвонили. На порозі стояла стривожена Юлія у домашньому костюмі.
– Господи, що трапилося? На тобі лиця немає! – вона рішуче зробила крок у коридор. – Борис… Щось із Борисом?
– Він пішов, – відповіла Лариса. – До іншої жінки. Прямо сьогодні. Зібрав речі і…
Вона не договорила – сльози знову підступили до очей. Юлія мовчки обійняла подругу, допомогла дійти до кухні, посадила на стілець.
– От же ж… – вона запнулася, підбираючи слова. – І давно він?
– Кілька місяців. З якоюсь Аліною зі свого відділу, – Лариса витерла очі кухонним рушником. – Всі його відрядження, затримки на роботі – він був із нею. А я, недолуга, вірила…
– Ти не недолуга, – Юлія рішуче відібрала у подруги рушник. – Ти просто любила й довіряла. А недолугий – це він. Кинути таку жінку та ще й у новорічний вечір! – Вона помовчала. – Слухай, а ходімо до мене. У мене сьогодні збирається хороша компанія, багатьох ти знаєш. Не сидіти ж одній?
– Ні, Юлю, дякую, – Лариса похитала головою. – Які гості… Я навіть у дзеркало дивитися не можу.
– Нісенітниці, зараз поплачеш, заспокоїшся, і все зможеш, – Юлія встала. – Я поки допоможу тобі прибрати трохи, потім піднімемося до мене, приведеш себе в порядок. Новий рік все таки.
– Юлю…
– Ніяких «Юлю»! – вона вже рішуче складала салати у холодильник. – Не можна одній залишатися у такому стані. Посидиш у куточку, якщо захочеш. Головне – не одна.
– Але я не готова… – Лариса безпорадно оглянула кухню. – У мене тут все розкидано…
– Ось разом і приберемо, – Юлія взяла непомиту каструлю. – За годину будеш така красуня – Борис жалкуватиме ще, коли тебе побачить!
– Думаєш? – Лариса мимоволі посміхнулася крізь сльози.
– Впевнена! А тепер ходімо, покажеш, що ти маєш святкового в шафі. Робитимемо з тебе новорічне диво!
…Лариса сиділа у затишному кріслі у кутку Юлиної вітальні. Гості тихо розмовляли, сміялися. Іноді Катерина підходила запропонувати чаю, Віталій розповідав цікаві історії з лікарської практики. Ніхто не намагався її «розворушити» чи втішати – і за це вона була особливо вдячна.
До Нового року залишалося трохи більше години. У відкриту кватирку долинали голоси дитячий сміх. Лариса думала, що треба було б піти – все-таки недобре псувати людям свято своїм настроєм.
– Може, тобі ще чаю? – Юлія присіла поряд з чашкою. – Чи чогось міцнішого?
– Дякую, не хочу, – Лариса похитала головою. – Мабуть, я піду додому.
– Посидь ще трошки, – Юлія м’яко торкнула її за руку. – Хоча б до півночі.
– Гаразд, – Лариса вдячно стиснула пальці подруги.
Все-таки добре, що Юля живе у тому ж під’їзді – можна будь-якої миті піти.
Вона встала розімʼяти ноги і випадково зачепила келих, що стояв на столі. Той перекинувся, заливши скатертину червоним ігристим.
– Ой, вибачте! – Лариса розгублено озиралася у пошуках серветок.
Тільки цього не вистачало – попсувати подрузі святкову скатертину.
– Зараз допоможу, – чоловік, що стояв неподалік книжкової шафи, простягнув їй упаковку паперових хусток. – Кажуть, зіпсована скатертина – на щастя. Особливо на Новий рік.
– Правда? – вона машинально взяла серветки. – Вперше чую таку прикмету.
– Щойно вигадав, – зізнався він. – Але, може, саме ця прикмета і виявиться найвірнішою? Мене, до речі, Іван звуть.
Лариса кивнула, витираючи пляму на скатертині. Чоловік не йшов, роздивляючись книжки на полицях.
– О, у Юлі тут таке цікаве все! – зауважив він. – Ви читали ось цю історичну книгу?
– Так, – Лариса мимоволі пожвавішала. – Тільки мені більше про кохання подобається.
– А мені – фантастика. Знаєте, є в ній щось… Чарівне…
Вона непомітно втягнулася у розмову про книги.
Виявилося, що обоє також люблять детективи, але не можуть терпіти трилери.
Іван працював архітектором і так само, як і Лариса, збирав альбоми з мистецтва. А ще він умів цікаво розповідати, з м’яким гумором.
– Уявляєте, – казав він. – Приходить замовник із проєктом дачі. А там вежі, колони, вітражі – все до купи. Показую йому приклади класичної архітектури, пояснюю гармонію. А він: «Зате коли гості приїдуть – поздрять».
Лариса посміхнулася – вперше за цей безкінечний день. І тут же злякано прикрила рота рукою, але Іван вдав, що не помітив її збентеження.
– А ви чим займаєтесь? – запитав він.
– Я… – Лариса зам’ялася.
Не розповідати ж незнайомій людині про свою маленьку квіткову крамницю…
– Я флорист.
– Правда? – він зацікавлено подався вперед. – А можете щось порадити? У мене вдома тільки фікус живе, і той ледве-ледве. Мабуть, світла йому мало.
– А де стоїть?
– Біля східного вікна.
– Переставте ближче на південь, фікуси люблять яскраве світло. І обприскувати не забувайте…
Так, не сходячи з місця, вони проговорили майже годину – про квіти, про книги, про те, що Новий рік – дивне свято: начебто сімейне, а багато хто зустрічає його у друзів.
Юлія кілька разів проходила повз, але не втручалася в їхню розмову. Тільки одного разу принесла їм чаю та домашнього печива.
Коли до півночі залишалися лічені хвилини, Іван раптом запитав:
– А ви загадуєте бажання?
– Раніше загадувала, – Лариса помовчала.
На душі стало важко – вона згадала, як торік вони з Борисом…
– А зараз навіть не знаю чого хочу.
– Може, просто попросити щастя? – запропонував він. – Без конкретики.
Лариса замислилась. Весь вечір вона старанно відганяла думки про те, що сталося, намагалася сховатися за розмовами. Але ж не можна втекти від самої себе. Та й чи потрібно? Можливо, це все – частина шляху до чогось нового?
– Знаєте, – сказала вона до Івана. – А ви маєте рацію. Новий рік – адже він і справді новий. Чистий лист, з якого можна розпочати іншу історію.
– Головне – щоб вона була щасливою, – посміхнувся він.
У цей момент гості повставали з місць, задзвеніли келихи. Хтось увімкнув гірлянду на ялинці, і кімната наповнилася м’яким мерехтливим світлом.
– З Новим роком! – Іван підняв келих із ігристим.
– З Новим роком, – луною відповіла Лариса.
І раптом зрозуміла – вона справді хоче, щоб він був новим. Зовсім новим, незважаючи на минуле. Бо минуле – воно вже минуло. А майбутнє – ось воно, мерехтить вогниками за вікном, дзвенить у келихах із ігристим, ховається в посмішках друзів. І десь там, за поворотом, чекає на її власне, нікому не відоме щастя…
…Січневий ранок видався напрочуд сонячним. Лариса йшла засніженою вулицею до свого магазину, і вперше за останній місяць їй було… Спокійно. Не те щоб зовсім добре, але вже не так погано.
Після новорічної ночі вони з Іваном кілька разів випадково зустрічалися. Перекидалися парою слів про погоду, книги.
Він не намагався нав’язуватись, не робив багатозначних натяків – і це було правильно.
Магазинчик зустрів її звичним запахом свіжих квітів. Вчора привезли нову партію орхідей. Потрібно було скласти композиції для весілля – молодята замовили суто зимове оформлення: білі квіти, срібляста зелень, припорошені гілки.
Лариса увімкнула світло, дістала вази. Робота завжди допомагала їй справлятися зі смутком. Можливо, тому що квіти вимагали повної уваги – тут треба підрізати стебло, тут трохи розгорнути бутон, а цю гілочку краще взагалі прибрати…
Дзенькнув дзвінок над дверима.
– Доброго ранку, – почувся голос Івана. – Сподіваюся, я не надто рано?
Лариса обернулася. Іван стояв у дверях, явно збентежений своєю раптовою появою.
– Ні, просто… – вона затнулась. – Я зазвичай у цей час тільки розкладаю квіти.
– Тоді, може, ввечері? – Він помовчав. – Погуляємо?
Вона застигла. В іншій ситуації вона відмовилася б – занадто рано. Але було щось гарне в його простоті, в цій незручності, в ранковому сонці за вікном.
– Давайте, – Лариса посміхнулася, поправляючи білу орхідею у композиції для весілля.
Весна видалася рання.
З Борисом вони розлучилися напрочуд спокійно. Він не претендував на магазин – таки це була її ідея, її вкладення з грошей, отриманих у спадок від бабусі. Квартиру продали та поділили – вони й купили її колись у рівних частках.
Лариса знайшла невелику «двокімнатну» у сусідньому районі, ближче до роботи. Юлія, звичайно, вмовляла залишитись у їхньому будинку, але Лариса розуміла – треба починати з чистого аркуша.
Аліна незабаром пішла від Бориса – мабуть, насправді він виявився не таким блискучим, яким видавався в офісних романтичних зустрічах. А може просто зрозуміла, що щастя не побудуєш на нещастя іншої людини.
З Іваном усе склалося якось… Звісно. Без поспіху, без спроб переграти минуле. Спочатку вони гуляли вечорами, говорили про все на світі. Потім він почав заходити в магазин – вже не по поради щодо догляду за фікусом, а просто так. Допомагав збирати великі композиції, возив її на гуртівню по квіти.
А нещодавно Лариса зловила себе на думці – вона більше не порівнює «до» і «після», не намагається приміряти на Івана старі мірки. Все стало іншим – і сама вона стала іншою. Сильнішою, мудрішою, спокійнішою.
Життя тривало.
У магазині квітла чергова партія орхідей, на підвіконні в новій квартирі зеленів крихітний кактус – подарунок Івана.
А у вазі на кухні стояли перші весняні тюльпани – жовті, сонячні, що пахли щастям.
Кажуть, що будь-яку слабість треба перетерпіти, пережити, щоб стати сильнішими.
Напевно, із душевними переживаннями так само.
Просто потрібно дати собі час – і одного разу прокинутися із відчуттям, що все буде гаразд.
Обов’язково буде…
