Лариса розлучилася. Попрощалася зі свекрухою та сподівалася її більше ніколи не бачити.
Після розлучення вона переїхала до іншого району міста. Там була її квартира, яка дісталася від діда. Зробила ремонт після квартирантів. Змінила роботу.
Дочка пішла до першого класу вже на новому місці. Колишній чоловік платив аліменти, але з донькою бачився дуже рідко. Нова дружина народила йому сина. Часу ні на що не вистачало. А їхати в інший кінець міста у вихідний він не хотів.
А потім сталася біда у сім’ї сестри Лариси. Сестри з її чоловіком не стало, коли вони їхали на машині у інше місто. У них лишився син двох років. Бабусям та дідусям опіку не дали. Одним відмовили через недугу, а другим через схильність до …але можна сказати, що теж через недугу. Ларисі було дуже шкода племінника. Тиха, спокійна дитина. Таким у дитбудинку дуже важко. Їй опіку схвалили.
І ось коли хлопчик пішов у перший клас, Лариса зустріла свою колишню свекруху. Що її занесло в інший кінець міста залишилося загадкою та ще першого вересня. Внучку вона не бачила жодного разу після розлучення. А тут онука вже у шостий клас йде. А поряд Лариса веде за руку хлопчика. Цікавість пересилила, і вона підійшла.
– Ларисо, привіт. Не чекала тебе побачити, – натягнула усмішку колишня свекруха.
– Добридень. Я вас теж не очікувала побачити. На онучку вирішили подивитись? – запитала Лариса.
– Ну…
– Я розумію. У вас є інший онук. Та й Яна вас не пам’ятає. Багато ж ви з нею сиділи?
– Ось не змінюєшся ти. Могла б і промовчати. А це хто? Син твий? – здивувалася свекруха, побачивши хлопчика.
– Так. Син, – коротко відповіла Лариса.
– Встигла! А ще до мого сина притензії виставляла. А випадково це не його? За віком начебто підходить. Після розлучення народила і приховуєш від нього сина.
– А ось це не ваша справа, – єхидно відповіла невістка.
– Ще й як моя. Онука в мене немає. Не синочка мого та дитина виявилася. Розлучилися вони вже.
– Співчуваю, але мені це не цікаво. Вибачте мені пора.
– Мамо, це хто?
– Яночко, це твоя бабуся.
– Бабуся? Та сама тата. Що їй треба?
– Сама не зрозуміла.
Увечері зателефонував колишній, вже давно колишній чоловік. Почав з’ясовувати, коли день народження сина.
– Якого сина?
– Мого.
– Тобі краще знати, коли твій син народився. Я про твоїх не знаю.
– Досить крутити. Ти народила сина від мене. Чому приховала?
– А…
– Та не тягни.
– Це не твій син.
– Ти обманюєш!
Лариса натиснула на відбій та заблокувала номер.
Наступного дня він з’явився разом із мамою біля школи. Лариса саме вела Андрія із занять.
– Як він схожий на тебе, синку! – Вигукнула колишня свекруха.
– Що вам треба? Навіщо ви прийшли? -Лариса посадила сина в машину і продовжила розмову. – Ви тільки непокоїте дитину. Це не твій син, і не ваш онук.
– Ти нас обманюєш. Ми все вирахували. Все. Ти сама подумай. Не можна дітям без батька. – вигукувала свекруха, – разом вам жити треба.
– Ну ні. Мені й без чоловіка добре.
– Навіщо відмовляєшся. Заради дітей треба.
– Він за стільки років до дочки жодного разу не приїхав. А ви кажете заради дітей.
– Це дочка. А тут дві дитини, та й синові чоловіча рука потрібна. – свекруха вже почала говорити дуже голосно.
– Я вас не розумію. Вам який зиск? Сина хочете влаштувати?
– Ніякого зиску.
– Цей хлопчик лише мій. До вас відношення він не має.
– Ми по суду доведемо.
– Навіщо вам це?
Але до суду справа не дійшла. Лариса показала документи, спеціально взяла із собою, як відчувала. Розповіла, що хлопчик її племінник. А мамою її називає, бо так вже звик.
– Ну ти даєш.
– А ми хотіли сім’ю об’єднати. Чужої дитини нам не треба, – вигукнула свекруха.
– А в мене чужих немає. Прощайте.
Лариса сіла в машину та поїхала. Вона так і не зрозуміла, що це було.
А ось за п’ять років свекруха нагадала про себе знову. Подзвонила.
– Як там Яночка? Вступила? А куди? Адже їй від мене ближче на навчання. Настав час їй до мене перебиратися. Допомагатиме мені. Нездужаю я часто.
– А ви раніше про неї чомусь не згадували? А доглядати вас син є.
– У нього особисте життя. Одружився він знову.
– А Яночка студентка. Їй треба вчитися. Прощайте.
