— Я вже давно нещасна, розумієш, дочко, — сказала мама і сумно подивилася на Оксану.
Оксана не розуміла.
…Оксана та брат — двійнята. Коли Лариса ходила вагітна, подруги їй заздрили. Як добре, мовляв, що двоє малюків відразу народяться, одним махом відбудешся.
Відбутися може і відбулася, проте з самого народження малюки відрізнялися слабким здоров’ям, і Лариса з ними дуже намучилася.
З чоловіком, Віктором, вони побралися рано, по двадцять років їм було. Після народження дітей він влаштувався на другу роботу, щоб приносити в будинок більше грошей, а також подружжя мріяло про окрему квартиру: в однокімнатній, в п’ятьох, жити було важко. Звичайно, добре, що мама Лариси, Ніна Василівна, у квартирі якої вони всі разом і тулилися, могла допомагати їм, проте було дуже тісно.
З раннього дитинства Лариси вони жили з мамою удвох. Батька не стало дуже давно.
Після весілля Лариси з Віктором Ніна Василівна запропонувала молодій сім’ї поки що жити в неї. У Віктора вдома було ще тісніше. Він був у батьків один із п’ятьох синів і не мав навіть своєї кімнати.
Ніні Василівні доводилося спати на розкладному кріслі на кухні. Ні сну, ні спокою. Діти часто прокидалися ночами і довго плакали. У Лариси від недосипання та перевтоми пропало молоко. Довелося переходити на суміші. Щоб утихомирити немовлят, що плачуть, молода мама йшла на кухню, розводила суміш. Ніна Василівна теж підводилася, допомагала: годувала одного, а Лариса іншого. Чоловіка будити не хотілося. Після двох робіт йому потрібно було виспатися.
Перші два роки після народження двійнят, пройшли для Лариси, як уві сні. Суцільна метушня і круговерті. До трьох років полегшало. Потім і зовсім в садок віддали. Чоловік продовжував хапатися за будь-який підробіток, щоб накопичити на окрему житлоплощу. Лариса також вийшла на роботу.
Через кілька років наполегливої праці та обмежень вони змогли зібрати гроші на скромну двокімнатну квартиру. Знову потрібні були гроші: нову квартиру треба було довести до ладу. Зробили ремонт, закупили меблі та в’їхали. Стали жити як усі.
За ті роки, що вони намагалися зібрати на квартиру, подружжя майже повністю охололо одне до одного. Зовні все було добре. Звичний поцілунок у щічку, «доброго ранку», «як справи?», «як минув день?» Але жодного душевного тепла не було. А про кохання взагалі не йшлося. Формальні стосунки. Якось негласно було вирішено підтримувати їх «заради дітей».
Діти тішили. Обидва і Оксана, і Михайлик росли розумними, слухняними та добрими дітьми. Лариса з ними багато займалася, водила на додаткові заняття, не шкодувала часу та сил тягтися через півміста після роботи з Оксаною чи Михайлом на малювання чи айкідо. Добре робочий день у неї був укорочений, тому й могла водити дітей сама.
Оксана вдало вийшла заміж. Хлопець їй попався добрий. Дуже розумна і перспективна молода людина. Подає великі надії. Лариса впевнена, що за кілька років він зробить хорошу кар’єру. Дуже здібний юнак. Живуть окремо. Батьки йому на повноліття подарували квартиру, і житлове питання у доньки не стояло. Лариса була рада за доньку, бо жахливо згадувала перші роки свого спільного життя з Віктором.
Михайло поки що одружуватися не збирається. Відучився в інституті, влаштувався на добру роботу. Винаймає квартиру. Все сам. Цілеспрямований хлопець виріс. Хоче добитися всього самостійно. Лариса дуже пишалася сином.
А у самої Лариси в житті настала порожнеча. Хоча вонао завжди було «не дуже», як вона сама тепер сумно вважала. Все по колу: сім’я, робота, будинок, діти, чоловік… Ось чоловік, Вікторе, жив на повну. “Відбатрачивши” (як він сам висловлювався) кілька років на двох роботах, чоловік вирішив, що вистачить. Усе. Час пожити для себе. Діти виросли, можна розслабитися. І розслаблювався. Вдома завжди була Лариса, яка забезпечувала надійний тил. Вона і по господарству, і за дітьми дивилася, а йому вдома було нудно. Натомість у компанії друзів він їздив у різні поїздки, на відпочинок, на розважальні заходи, часто з ночівлею, інколи ж і на кілька днів. Дружину із собою не кликав. Хтось же мав залишатися з дітьми. А Лариса й не хотіла особливо. Вона вся така домашня була. То новий рецепт якийсь почула, захотіла спробувати, приготувати. То зв’язати чи пошити щось для душі.
…А потім Лариса подала на розлучення. Оксана покинула всі справи та приїхала до матері. На диво, вона застала її у спокійному стані. Ні сліз, ні істерик.
– Мамо! Що трапилося? – з порога спитала стурбована Оксана, ледве знявши куртку та чоботи. – Ходімо на кухню. Ти чому це вирішила на розлучення зразу? Що накоїв батько? У твоєму повідомленні нічого не зрозуміло, ось я й приїхала.
– Заспокойся, дочко, – усміхнулася Лариса. – Сядь. Нічого він не накоїв.
– А що тоді? Мамо, ти не поспішай, подумай! Адже сім’я – це найголовніше. Потрібно намагатися її зберегти! Он у мене Сергійко хоч і слушний такий і розумний, а знаєш, замучив ревністю своєю. Ні кроку ступити не дає. Телефон мій перевіряє. На корпоратив ледве відпустив. З подружками, смішно сказати, на зустріч із Наталею та Діанкою… Ну, пам’ятаєш їх? Зі мною пішов. Ось до чого дійшло! Вони потім, сміялися, що чоловік зі мною всюди ходить. Ну і що, розлучатися мені з ним тепер? Ми любимо один одного. Мамо! Тобі п’ятдесят один. Ти сама хочеш залишитися? У такому віці?
– Оксано, Оксано … – Зітхнула мама, – Я і так давно одна. Набридло. Розумієш, я почуваюся так, ніби спостерігаю за життям через віконце чи дивлюся кіно. У мене ніколи нічого не було. Я все чекала, коли життя справжнє у мене почнеться. А воно повз минає, розумієш? Всі мають якісь емоції, почуття: любов, радість, зустрічі, розставання, а в мене нічого. Нуль. Батько сам собою, я сама собою. Ми навіть доброго ранку один одному вже давно не бажаємо. Живемо навіть не як сусіди, як чужі люди зовсім. Я вже думала папугу заводити, хоч буде з ким розмовляти.
– Ось! Заведи. Заведи вихованця якогось. А в нас кішка Пушинка була, пам’ятаєш? Старенька, скільки років прожила і не згадаю вже… Цуценя заведи! Гулятимеш з ним. А розлучатись… Тут серйозна причина потрібна. Чому ти вважаєш, що залишившись самотньою, будеш щасливішою? Як би не пошкодувати тобі потім!
— Про що я шкодуватиму, доню? Нема про що шкодувати. Нічого у нас не залишилося. Ви з Михайлом дорослі. Можете спілкуватися зі мною, і з ним. Він вам батько як-не-як. А я не хочу більше таким сірим життям жити. Втомилася.
Оксана так і не зрозуміла матір. І не вмовила. Вона все стверджувала, що сім’я це найголовніше, що треба її зберегти. І брата Михайла підмовила. Той теж намагався переконати матір не подавати на розлучення. А Лариса вважала, що нічого там зберігати. Немає жодної родини. Нічого спільного навіть.
Віктор був не проти. Дуже спокійно сприйняв, як само собою зрозуміле. Що ще більше засмутило Ларису та переконало у правильності рішення. А що? У нього давно інше життя. Окремо від сім’ї. До Лариси він приходив просто поїсти, переночувати та змінити сорочку.
…Через два роки після розлучення Лариса вирішила вирушити до санаторію. Вона за цей час дуже багато подорожувала. Виявилось, що можна дуже цікаво жити. Вона не пропускала жодної виставки в місті, їздила в автобусні екскурсії, ходила на концерти та галереї. Лариса ще працювала, зарплата у неї була хороша. Оксана теж помагала. Вона все вважала, що мама нещасна після розлучення та підтримувала її. Але Лариса навпаки відчула небувалу свободу та піднесення. Хотілося жити, хотілося прокидатися вранці, хотілося спілкуватися, дізнаватися про щось нове. Вона сильно змінилась. З’явився блиск у її очах, якесь натхнення. Настрій у Лариси часто був піднятий. І саме ці риси помітив і наголосив один симпатичний чоловік, з яким Лариса познайомилася у санаторії. Вадим, вдівець, п’ятдесяти шести років.
– Ви вся така натхненна, на вас хочеться дивитися та милуватися. Стільки доброти, мудрості у ваших прекрасних очах! Вони прямо іскряться!
Вони сиділи за столиком та обідали. Незабаром треба було повертатися додому. Лариса не сумувала. Закінчилася відпустка, ну і що? У житті стільки всього цікавого! У неї вже було повно планів на наступні вихідні.
З Вадимом вони спілкувалися весь місяць, доки були в санаторії. Гуляли, розмовляли. Дуже зблизилися, проте продовжували звертатися один до одного на «Ви».
– Я хочу бути з вами завжди! Милуватися вами, чути ваш голос, – раптом заявив Вадим. – Я дуже люблю подорожувати! Ми з вами, Ларисо, об’їдемо весь світ! Відколи я вас побачив, ваші очі підкорили мене. Виходьте за мене заміж!
Лариса посміхнулася і сказала, що її діти знову не зрозуміють.
– А ми їм не скажемо, – хитро підморгнув чоловік, – Ну то що? Згодні?
– Я подумаю, – знову посміхнувшись, кокетливо відповіла жінка, а потім, побачивши розчарування, що промайнуло в Вадимових очах, додала: – Ну, добре, я згодна, ви мене вмовили. Тільки я хочу за всіма правилами: колечко, заручини, весілля та весільну подорож!
– Все буде, люба. Все, як ви забажаєте. Може все-таки нам час перейти на «ти»?
