Батьки Василини розлучилися, коли їй виповнилося дванадцять. На жаль, це не було мирне розлучення, коли двоє дорослих зуміли домовитися. Ні, це було класичне розлучення з взаємними докорами, сварками та сльозами.
Напевно, мамі та татові Василини просто не судилося бути разом. І як вони протрималися так довго, навіть сама Василина не розуміла.
Вони були зовсім різні. Веселий тато, у якого було тисяча друзів, і строга, мовчазна мама, яка не любила галасливих збіговиськ і чужих у хаті.
На цьому ґрунті вони постійно сварилися. Мама хотіла тиші, тато тишу нелюбив.
Іноді Василині здавалося, що їй краще з татом. Він веселий, готовий гуляти весь день і легко може поїхати в парк розваг. З ним не було нудно, з ним завжди було легко.
З мамою було складніше. Мама слідувала правилам і щиро вважала, що всьому свій час. Але навіть в цей час мама не могла спокійно веселитися, їй завжди здавалося, що це марнотратство життя. Все має приносити користь. А яка користь від перегляду телевізора чи ігор на вулиці?
Але, звісно, Василина залишилася з мамою. Так заведено, та й дівчинка розуміла, що не зможе залишити маму одну. Вона зовсім закопається у своєму сумі.
А от тато часу дарма не гаяв. Через рік він одружився з молодою і такою самою, як і він веселою дівчиною. А ще за рік у них народилася донька, сестра Василини.
З Василиною тато спілкувався часто. Але вважав за краще це робити, не зустрічаючись із мамою. Вони мали взаємні образи один на одного, які вони не могли відпустити. І варто їм опинитися в одному приміщенні, як тут же навколо них починали літати блискавки, а повітря просто іскрилося.
Тому тато зустрічав Василину зі школи і йшов з нею кудись. А додому проводжав лише до під’їзду.
З новою дружиною тата Василина була знайома. Звичайно, її мамі не надто подобалося, що її донька спілкується з дружиною колишнього чоловіка, але в цьому питанні вона виявляла всю свою мудрість – мовчала. Не дозволяла собі висловлюватися з цього приводу. Але Василина по її очах усе розуміла. Однак через мамине невдоволення припиняти спілкуватися з татом та його родиною не збиралася.
А коли вже народилася сестричка, Василина ще частіше почала бувати в них. Нова дружина тата дозволяла Василині гуляти з сестрою, дозволяла їй годувати дитину і навіть довіряла укладати спати. І коли Василина поверталася додому, вона перебувала в такому захваті, який просто не могла приховувати. От і вивалювала на маму останні новини про свою сестру.
І якось мама все ж таки не витримала і сказала своїй дочці, що не хоче нічого чути про татову родину. І не треба їй розповідати, як у них все чудово.
І Василина почула маму, і більше таких розмов не було. Втім, і сам тато також не з’являвся на порозі їхнього будинку.
До одного дня.
Цього дня Василина була вдома. Тато сказав, що Наталя, його нова дружина, погано почувається. І щоб не передалося нічого Василині, він скасував їхню зустріч, хоча, як правило, по п’ятницях Василина бувала в них.
Звичайно, дівчинка трохи засмутилася. Її сестричці було вже півтора роки, вона була дуже кумедною і тяглася до Василини. І їй подобалося проводити час. Але Василина все розуміла, і наполягати не стала. Сказала лише мамі, що сьогодні вона залишається вдома.
Вони разом приготували вечерю. А потім мама пішла читати книгу, а Василина ввімкнула серіал.
І в цей момент пролунав дзвінок у двері.
Мама пішла відчиняти. Вона не уявляла, хто це міг бути. Час був досить пізній, та й не часто до них гості заглядали.
І не передати словами, як вона здивувалась, коли побачила на порозі колишнього чоловіка. Та не одного, а з дитиною на руках.
– Що тобі треба? – сухо запитала мама Василини, скоса дивлячись на дівчинку, яка терла очі. В її голові промайнула думка, що вже дуже пізно, і такій маленькій дитині давно настав час спати. – Василина сказала, що сьогодні вона вдома.
Саме в цей момент у коридор вийшла і сама дівчинка.
– Тату? Що ти тут робиш? І чому з Оленкою?
Василина посміхнулася сестрі, і та усміхнулася їй у відповідь і простягла руки. І Василина охоче забрала її у тата.
– Можна тебе на пару слів? – Попросив він маму Василини.
Їй дуже хотілося просто виставити його. Але те, що поряд дочка та ще маленька дівчинка, зупинило маму.
– Що сталося?
Звичайно, Василина підслухувала, граючи в цей момент з Оленкою. Адже така ситуація була вперше, і дівчинці було дуже цікаво, що сталося.
– Ларисо, Наталю забрала швидка, вона занедужала, стан дуже тяжкий.
Василина навіть рота рукою прикрила. Хто б знав…
– Я співчуваю, – досить сухо відповіла Лариса. – Але до чого тут я?
– Можеш сьогодні і завтра подивитися за Оленкою? Вона дуже добре ладнає з Василинкою, і та знає, як її годувати, як спати укладати. Мама Наталі в селі сьогодні не може приїхати. Мені потрібно в палату, Оленку просто нема з ким залишити. Я завтра заберу.
– Серйозно? Ти просиш мене посидіти з твоєю дочкою? Сергію, ти нічого не переплутав?
Василина знала, що до сварки недалеко. Та й шкода їй було Наталку, а разом із нею і тата. Тому вона вирішила зайти до батьків.
– Мамо, нехай Олена у нас залишиться! Ну, не в палату ж її тягти! Я сама за нею придивлюся, чесно!
– Тобі завтра до школи! – не здавалася мама.
– Я пропущу один день, і так завтра нічого важливого немає. А потім надолужу все… Мамо, ну, будь ласка…
Невідомо чому, але мама здалася. Може, все ж людяність взяла своє, а може, не хотіла, щоб донька про неї погано думала.
– Гаразд. Ти хоч речі дитину привіз?
– Звісно, тут все. Я поїхав, буду на зв’язку.
– Їдь, тату. Передавай Наталці привіт, і щоб одужувала.
Тато кивнув, швидко цмокнув обох дочок, шепнув колишній дружині «дякую» і помчав.
Мама Василини дивилася на Олену і хитала головою.
– Роздягай її. Ходімо спати укладати, – зітхнула вона.
Оленка вередувала. Перегуляла та й переживала на новому місці. Василині ніяк не виходило вкласти її спати, і на допомогу прийшла мама.
– Іди, відпочивай, я покладу.
– Все гаразд, я впораюся.
– Іди вже, – буркнула вона.
Вона взяла Олену на руки і почала заколисувати. Так, дівчинка вже велика для заколисування, але її треба було заспокоїти.
Олена посміхнулася мамі Василини та обняла її ручкою.
– Спи давай, – тихо промовила мама. – Часу вже пізній.
Невдовзі Олена й справді заснула. Мама вийшла зі спальні і тут же зіштовхнулася зі своєю дочкою.
– Спить?
– Спить. Іди-но ти завтра до школи, а я посиджу з нею.
– А як же твоя робота?
– Попрацюю з дому.
Вранці Олена прокинулася рано. Мама Василини відразу встала і вирушила варити дитині кашу. Водночас і свою дочку кашею нагодувала. Бо харчується одними бутербродами.
Василина помчала до школи, а мама зайнялася з Оленкою. Пограла з нею, потім сходила погуляти. А коли поклала на денний сон, то сіла працювати.
Колишній чоловік кілька разів писав, питав, як справи. Мама Василини відповідала сухо, але все ж таки відповідала. Знала, що він хвилюватиметься.
Василина повернулася зі школи, і відразу взялася грати з сестрою. Мама приготувала вечерю, потім вони разом поїли.
Оленка ж за цю добу звикла до мами Василини. Раз у раз підбігала до неї і обіймала, посміхаючись.
– Що ж ти все липнеш? – бурчала мама, але Василина бачила, що вона й сама ледве стримує усмішку.
А ввечері, коли вони вже прибирали іграшки, збираючись спати, приїхав тато.
– Як Наталка? – з порога спитала Василина.
– Краще. Спеціалісти кажуть, що, слава Богу, обійшлося… Уперта ж, я давно їй казав, що треба зайнятися здоровʼям.
Мама Василини мовчала, підібгавши губи. Вона всім своїм виглядом показувала, що їй не надто цікаво слухати про дружину колишнього чоловіка.
– Я Оленку забираю, дякую, що придивилася за нею. Ларисо, правда, велике дякую.
Олена вибігла до тата, обійняла його, а потім, несподівано, притулилася до Лириси.
– І як ти з нею справлятимешся, поки дружина в палаті? – Невдоволено запитала мама, скоса поглядаючи на Оленку, яка тиснулася до її ноги.
– Та теща завтра приїжджає. Придумаю щось…
– Якщо зовсім ніяк, привозь до нас, наглянемо…
Василина знала, як нелегко далася мамі ця фраза. І вона дуже пишалася нею, адже це, можна сказати, було першим кроком. Ні, не до примирення, а до нормального спілкування між двома людьми.
– Дякую, – щиро відповів тато.
І справді, поки Наталка була в палаті, він ще двічі привозив Олену до них. І Василина, спостерігаючи за мамою, помічала, що та, наче молодшає, коли сидить з її сестричкою.
Все ж таки діти – і справді ангели. І часом не важливо, хто їхні батьки. Адже недаремно кажуть, що чужих дітей не буває. І навіть найгірші стосунки можуть на якусь мить стати трохи краще, коли мова заходить про щастя та здоров’я дитини.
