Павло відкрив двері і увійшов в квартиру:
-Кохана! Я вдома!
Але йому ніхто не відповів.
-З подружками зустрічається або в магазин пішла? – подумав він.
Павло пройшов у спальню і з задоволенням переодягнувся в домашній одяг, а потім попрямував на кухню, щоб чим-небудь перекусити.
Машинально він увімкнув чайник і хотів вже було підійти до холодильника, щоб подивитися, що у них є смачненького, як раптом його погляд зупинився на якомусь розкритому зошиті, що лежав на столі. Поруч з ним лежала ручка.
-Це чуже! Не чіпай! – виникла думка в його голові, але відразу виникла й інша:
-Ми ж чоловік і дружина – які у нас можуть бути секрети один від одного?
Павло підійшов до столу, трохи сумніваючись, а потім все-таки взяв зошит в руки і став читати:
“24 вересня. Ми сидимо в кафе і я дивлюся на тебе. На твоє прекрасне обличчя, твої виразні очі, сильні руки.
Як же мені хочеться скошлатити твоє волосся. Я знаю, що люблю тебе… І я знаю, що ти відкинув мою любов… Ти запропонував дружбу, але хіба ми можемо дружити? Це ілюзія… Ми ніколи не зможемо стати друзями. Ніколи… Я повинна відпустити тебе…
Я йду додому. Дме різкий вітер, який розвіває моє волосся і пальто. На вулиці холодно, але я не відчуваю цього. Я йду і…”
Далі запис обривався.
-Що це таке? – подумав Павло.
Він почав гортати зошит і побачив, що це невеликі записи, датовані різними числами.
-Так це ж щоденник! Щоденник моєї дружини! Моя дружина веде щоденник і закохана в когось, хто її не полюбив! І все це відбувається прямо зараз у мене під носом! – Павло захвилювався.
Він відкрив навмання зошит і тільки зібрався читати, коли почув, як вхідні двері відчинилися і пролунав голос дружини:
-Павлику, нічого собі, як ти сьогодні рано!
Павло швидко поклав зошит на місце і відскочив до давно вже остиглого чайника, схопив свою чашку і почав шукати пакетики з чаєм…
-Так, Маринко, це я! Скажи де у нас пакетики з чаєм?
Його дружина зайшла на кухню і, посміхнувшись Павлу, відразу ж знайшла їх.
-Сідай за стіл. Зараз тобі все приготую.
Павло сів на стілець і зауважив, що зошита на столі вже немає.
-Як вона встигла так швидко його прибрати? – здивувався Павло.
А Марина в цей час встигла вже і чай зробити і бутерброди приготувати.
-Ти де була? – підозріло запитав Павло.
-В магазині. Продукти купувала.
Павло весь день спостерігав за дружиною. Але вона поводила себе як завжди. Вони навіть сходили прогулятися і навіть трималися за руки. Здавалося б – просто забудь все, живи і радій, але те, що прочитав Павло ніяк не виходило з його голови. Його дружина була закохана в когось… Але в кого?
-А я тобі казав! Аж надто вона молода! Але ти ж мене не слухав! – говорив друг Павла, Василь.
-Добре, досить. Що ж робити?
-Ну як що? По-перше – напевно, простежити за нею…
-Слухай, про це я не подумав… Я тільки щоденник намагався знайти, але його ніде немає…
-Щоденник – це пункт номер 2. А пункт номер 3 – поговорити з її подругами. Не тобі звичайно, а… Поки не знаю кому. А з приводу щоденника… У тебе ж часу особливо немає його шукати, так?
-Так!
-Візьми найми фірму з прибирання квартир. Нехай пошукають заразом. Ти чоловік не бідний – можеш собі дозволити. У тебе в квартирі, в заміських будинках, в квартирі у її матері, на дачі у її матері. Думаю, щось знайдеться.
Але щоденник Павло так і не знайшов. Ніде. Хоча спеціально навчена людина перевірила всі можливі квартири, будинки і дачі. Навіть ті, на які вони і не їздили ніколи.
Та й простежити не вдалося. Дружина поводила себе абсолютно звичайно і нікуди крім дому, роботи чи магазинів сама не ходила.
-Але цього не може бути! Я сам бачив цей зошит! Краще б я його не читав… Та як же так, цього не може бути, – думав Павло.
-Павлику, у мене проблема, – сказала якось Марина. Павло відразу насторожився, його очі заблищали.
-Яка? – обережно запитав він, боячись злякати удачу.
-Мені здається, що за мною хтось ходить.
-Чому ти так вирішила? – її відповідь розчарувала Павла.
-З того, що я бачу одного і того ж чоловіка, коли я виходжу з дому. І він йде за мною весь цей час.
-А хто може за тобою ходити? Може ти щось накоїла? – невинно поцікавився Павло.
Марина нервово засміялася:
-Я? Та ні. Нічого я не робила і від цього мені не по собі. Може з кимось порадимося.
-Маринко, я поговорю зі своїм юристом, а потім вирішимо що робити. Гаразд?
Звичайно ні з яким юристом говорити Павло не збирався, тому що знав, що це він сам і організував.
Йшов час.
-Василю, все погано. Щоденник не знайдений, дружина – чиста.
-Чому ж погано? Навпаки, добре. Можна розслабитися і…
-Не можу… Розумієш, не можу! І хоча все вказує, що Марина мені вірна, але я не можу ставитися до неї як і раніше. Думаю, що я готовий до розлучення.
-Ти хочеш розлучитися? – Павло бачив, як Маринине обличчя витягнулося від подиву і як вона, приголомшена, декілька хвилин намагалася підібрати слова.
-Так. Хочу.
-Але чому? Що я зробила не так? Хіба я не була ідеальною дружиною? Я ж і роботу залишила заради тебе і готувати почала і затишок робити. Ми ж дітей з тобою планували…
-Не питай, Марино. Просто давай розлучимося і все…
Марина і Павло вийшли із будівлі, де оформили розлучення, разом і стали біля вікна.
-Ну що, які у тебе плани? – запитав Павло. Йому було сумно, він розумів, що все ще любить цю жінку, але не може бути поруч з нею. Її щоденник став для нього маною. Чомусь він вважав, що там заховані всі її таємниці. І нічого не міг із собою вдіяти, хоча в глибині душі Павло прекрасно розумів, як дивно це виглядає зі сторони.
-Поки не знаю, – Марина дивилася на Павла очима повними сліз. – Все так несподівано. Напевно працювати знову піду…
-Можна я задам тобі питання?
-Звісно.
-У кого ти була закохана, він тебе не полюбив?
-Я? Закохана? Ні в кого. А хто тобі це наговорив про мене?
-Ніхто. Я прочитав в твоєму щоденнику…
-Але я не веду щоденник і ніколи не вела…
-Як не вела? Я сам його читав! Пам’ятаєш, я якось раніше прийшов, а тебе не було і на столі лежав зошит і там було написано…
Марина здивовано глянула на нього:
-О! Ти думаєш, що це був мій щоденник? Чому ти мене ні разу не запитав про цей зошити? Чому? Невже ти настільки не довіряв мені?
-Так що це був за зошит?
-Це Оленка, моя подруга…
-Я знаю хто така “Оленка”.
-Так ось, вона написала оповідання для журналу про нерозділене кохання, а я його перевіряла на помилки і трохи підправляла. Я ж філолог за освітою! Невже ти не зрозумів, що це не мій почерк? Хоча так… Ти і не бачив ніколи нічого написаного моєю рукою…
-Ось, до речі, чому написано від руки?
-Питання не до мене – до Оленки. Мабуть їй так було простіше. До речі, оповідання таки надрукували.
І Марина дістала з сумки журнал і простягнула Павлу.
-На, читай. Ех, Павло, Павло. Сподіваюся, коли ти одружишся наступного разу, то будеш довіряти своїй дружині і хоча б обговорювати з нею хвилюючі тебе теми.
Марина давно пішла, а Павло так і стояв біля вікна, тримаючи журнал, який дала йому Марина, в руках.
-Оце так… Ну я і наламав дров… Найсмішніше, що моя дружина виявилася справді ні до чого, але вдвох ми бути вже не зможемо, – він зітхнув і повільно пішов до виходу.
Марина зайшла в їхню з Павлом квартиру. Тепер, після розлучення, це була її власність. І не тільки ця квартира, до слова. Вона зняла чоботи і пройшла в спальню і там просто лягла на ліжко і розпливлася в щасливій усмішці:
-Отже! Мені 29. Я молода, красива і… вільна. У мене є будиночок в Греції, кругленька сума грошей на рахунку, три квартири під здачу і одна, велика, для проживання, чудовий заміський будинок і… І я щаслива!
Що я буду робити? Ну вже точно не працювати. Просто насолоджуватися життям. Так, заради всього цього цілком можна було потерпіти чоловіка якихось 5 років…