– Катю, я тут бязь знайшла у шафі, зший мені дві наволочки, будь ласка, – дзвонила бабуся Олена.
– Ой, бабусю, давай я тобі їх куплю. Вони зараз недорогі, – сказала у відповідь Катя.
– Та не купиш ти такі. Подушки у мене 60 на 60, – пояснила бабуся.
Катя зайшла в інтернет-магазини. Наволочок 60 на 60 було багато. На будь-який колір, смак та ціну. Вона відразу замовила дві штуки не дуже дорогих, і проблему забула. Побігла далі своїми численними і невідкладним справам.
А справи росли, як снігова куля. Пішла до першого класу донька, синові – чотири. Батьки Катерини жили далеко у селі. Бабуся – тут, у місті, але в іншому районі.
Колись Катя приїхала до неї надовго після дев’ятого класу: у їхньому селі не було старших класів. Потім вона вступила до місцевого вузу та жила у бабусі ще вісім років. Останні чотири роки вже разом із чоловіком – одружилися вони з Олегом, ще будучи студентами. Він теж із села. Бабуся Олена дуже допомогла молодим із дітьми, особливо з першою донькою.
Бабуся завжди була зі світлою усмішкою та м’яким голосом. Вона вміла розвести всі світові скорботи в дитинстві та юності. Катя була з нею дуже близька. Деколи свої таємниці не довіряла навіть мамі, а от бабусі – завжди. Навіть якщо робила щось не дуже добре – бабуся розуміла і не читала моралі.
Зараз вже у них з Олегом була своя квартира. Вони, не без допомоги батьків і тих же бабусь, вже погасили іпотеку, обидва працювали, обидва втомлювалися, а життя текло своєю чергою та побутовою круговерттю.
Катя працювала в офісі торгової компанії. Насилу домовилася тричі на тиждень бігти в робочий час, щоб забирати зі школи доньку та привозити її додому. Чоловік цього робити не міг, робота не дозволяла. Батьки жили далеко, а бабусю напружувати турботами про дітей було пізно – вік. Вона вже й надвір ходила з обережністю.
Двічі доньку забирала мама однокласниці та проводжала до квартири. Маленька Соня вже звикла перебувати вдома одна, знала – мама з Андрійком повернуться близько шостої, а тато й того пізніше.
Каті не давало спокою почуття провини перед Сонечкою і, будучи людиною відповідальною, весь вечір вона присвячувала заняттям з дітьми, готуванню їжі на завтра, та й спілкуванню з чоловіком. Іноді робоча втома навалювалася так, що навіть на побут сил не залишалося. Але роботу кидати не було змоги. Вони б не потягли на одну зарплату чоловіка.
Таким життям, як ця молода сім’я, жили і живуть тисячі, а може й мільйони таких самих молодих сімей.
У суботу вони відпочивали від тижневої метушні, прибирали в квартирі, і тільки в неділю могли собі дозволити кудись вибратися. Іноді це була бабуся, іноді батьки. А іноді кінотеатр. Все було розраховано та обдумано, вільного часу було дуже мало. У життя постійно втучалися якісь несподіванки: чи то недуги, чи необхідні обстеження дітей, чи то побутові проблеми у квартирі, чи то відрядження чоловіка, чи робочі проблеми…
Ну, які наволочки.
Катя непогано шила і пристойну швейну машинку мала давно. Щоправда, стояла вона, прибрана далеко в шафу, майже без діла.
Дві наволочки пошити – не проблема, начебто. Але це лише так здається. Їх треба кроїти, обробляти зрізи. Машинку треба змащувати, міняти там голку. А ще, після довгого простою, вона обов’язково почне “капризувати”, пропускати шви та рвати нитку. Останній раз Катя понад дві години витратила, щоб підкласти штани синові. Знервувалась – нитка рвалася.
Загалом тих невеликих грошей, які віддала Катя за наволочки, не шкода зовсім. На тижні вона забігла за доставкою до інтернет-магазину поруч із будинком і в неділю їхала з дітьми до бабусі вже з новими наволочками. Бабусі було 79 років, допомоги побутової вона потребувала мінімум.
– Тримай, бабусю! – Катя з сім’єю роздягалися у коридорі.
– Що це?
– Наволочки, дві штуки, 60 на 60, як ти просила.
– Навіщо, тебе ж бязь чекає? Он, не ховаю навіть, – бабуся заглядала у привезений пакет, – А ти витратилася!
– Бабуся, та ніколи мені зовсім шити. Ти ж знаєш. А це тобі подарунок від нас просто так.
У кімнаті на столі, поверх стопки газет, що збиралися, лежав прозорий пакет з відрізком бязі в рожеву ніжну квітку.
– Ну, навіщо ти купила! Подивися яка бязь. Зараз і немає такої. Хороші б наволочки вийшли! – бабуся подивилася на подарунок. – І ці гарні. Але все одно бязь не така. Поторкай ось.
Катя помацала і те, й інше, особливої різниці не відчула, але нічого не сказала. Місію свою вона виконала – нові наволочки у бабусі є!
Через тиждень Катя з нагоди купила для бабусі гарний якісний постільний комплект недешевий. Нехай буде. Подарувала і подумала тоді, що це почуття провини за відмову в пошитті наволочок так і ходитиме за нею. Бязь ще довго лежала під газетами, які бабуся купувала на пошті регулярно.
Невдовзі Катя забула про це, не до цього було.
….
Коли в сім’ї вже були два школярі, бабусі якось несподівано не стало: зателефонувала мамі, сказала, що зле почувається, викликали швидку, відвезли. Катя з мамою так і ночували в палаті. Але під ранок бабусі не стало. З’їхалися родичі, бабуся мала ще дочку, мамину сестру.
Бабусину квартиру просто закрили. А за два місяці вирішили її здавати. І напередодні раптом, вперше бабуся Каті наснилася. Вона стояла з відрізком цієї рожевої бязі, про яку Катя вже й думати забула.
– Даремно ти, Катю, тоді бязь цю не взяла. Зараз немає такої. Поторкай ось.
І уві сні Катя торкалася чогось надзвичайно м’якого, повітряного та теплого, як бабусині обійми.
Мама, тітка та двоюрідна сестра Каті прибули навести в квартирі порядок. Катя під’їхала згодом – працювала. Шафи звільнили від речей бабусі, багато що викинули, а щось завантажили в машину, розподілили, залишили на згадку.
У коридорі ще стояли мішки, коробки та сумки. Залишилася ще чоловіча робота – винести, завантажити, переставити, підремонтувати.
– Дивись, Катю, це тобі, – тітка показала на коробку, – Ти просила цей сервіз на згадку. І ось подушка та плед тобі, ще там дещо. Потрібно – не потрібно, сама вже дивися. Я втомилася.
Жінки пішли на кухню почаювати. Чекали на чоловіків.
– Катю, ти щось шукаєш? – Запитала мама, дивлячись з кухні на дочку, що нишпорить.
– Так. Тут у бабусі бязь була. Така – у рожеву квіточку.
– Та були якісь відрізи. Вже й не пам’ятаю, куди ми їх засунули. Навіщо вона тобі?
– Так, я б взяла. На пам’ять.
– Мені здається ми її до себе в машину в мішки завантажили, разом з постільним, – сказала Світлана, сестра Каті, – Там вже нічого не знайдеш! Ось потрібна вона тобі!
– Давай ключ, я сама знайду.
– Та, пішли вже. Я хоч знаю, де шукати.
Вони перебрали мішок з постільною білизною та одягом, який відібрали і хотіли відвести до місцевого будинку для літніх людей. Знайшли.
– Господи! Радості скільки! – Дивувалася сестра, – Як дитина мала радіє. Тут і шматок маленький, на простирадло.
– Ні. На дві наволочки.
– Та ти що? – З сарказмом відповіла сестра, – Ну тоді зовсім інша справа …
Відклавши всі справи, турботи про дітей і навіть недільну прогулянку, Катя сіла шити наволочки.
– Навіщо? – дивувався Олег.
Він часто бурчав на незвичайну любов дружини до дорогої та якісної постільної білизни.
– Лежать п’ять комплектів, а ти знову купила! Гроші викидаєш!
І тут раптом дружина відправляє його одного в кіно з дітьми, а сама сідає шити наволочки зі старої бязі.
Але Катя згадувала ці хмарні відчуття зі сну і слухала вже тільки свою душу.
І цього разу машинка приємно бурчала, і нитка жодного разу не обірвалася, і пошиття було добрим, акуратним і швидким.
І тепер подушка Каті була не в колір комплекту. Вона лягала, поринаючи головою в подушку, і уявляла, що бабуся обіймає її. І всі негаразди, всі дорослі проблеми танули перед уявленим бабусиним поглядом.
“Я пошила їх, бабуся. Нехай пізно, нехай вже не для тебе, але пошила. І тепер ти зі мною вечорами, як у дитинстві. Приснись мені ще, будь ласка. Просто приснись. Хоч зовсім трохи зі мною поговори… .”
