Головна - Історії жінок - Катя з Юрієм приїхали в село до родичів у гості. Василь з дружиною накрили стіл. – Добре тут у вас, – сказав після застілля Юра. – Так переїжджайте, – усміхнувся Василь, брат Катерини. – Якраз будинок, в кінці села продається. – Та ти що? Той, що біля озера? – здивувалася Катя. -Так, – відповів Василь. – А давайте! – махнув рукою Юрій. Всі разом пішли дивитись будинок, прицінюватися. Підійшли до будинку. Катя з Юрою зайшли у хвіртку і застигли. – Ти це бачиш? – тільки й промовив Юрій

Катя з Юрієм приїхали в село до родичів у гості. Василь з дружиною накрили стіл. – Добре тут у вас, – сказав після застілля Юра. – Так переїжджайте, – усміхнувся Василь, брат Катерини. – Якраз будинок, в кінці села продається. – Та ти що? Той, що біля озера? – здивувалася Катя. -Так, – відповів Василь. – А давайте! – махнув рукою Юрій. Всі разом пішли дивитись будинок, прицінюватися. Підійшли до будинку. Катя з Юрою зайшли у хвіртку і застигли. – Ти це бачиш? – тільки й промовив Юрій

-Віра, ось ще котлетки, у фольгу загорну, Олег любить мої котлетки. Минулого разу так нахвалював, так нахвалював. Ось ще, варення і компотик, – збирала Катерина передачу доньці.

-Ой, мамо, дякую велике! Ну добре, піду, бо треба ще Олегу вечерю приготувати, – попрощалася Віра.

– Правильно доню, треба чоловіка годувати смачно і ситно, уявляєш, тітка Таня, ну подружка моя, охає ахає, що я сама готую і прибираю. Каже: ти Катерино, не розумна, я б на твоєму місці і хатню робітницю, і кухарку найняла б.

Ось уявляєш? Уявляєш якби тато не їв моїх котлеток, та борщів, а чужою людиною приготованих? І прибирання? Хіба хтось прибере, як треба?

-Звісно мамо ти права! Ну добре, я побігла, – Віра обняла маму.

-Давай. Біжи, дитинко.

***

Катерина Іванівна, маленька, здобна, вся якась домашня, яка рано почала старіти, але стільки в неї доброти і краси душевної, що нікому й на думку не спало б засудити її за те, що виглядає вона старше віку або якось не так.

Сама Катерина родом із села. Усі родичі живуть там, щороку їздять Катерина Іванівна, з Юрієм Сергійовичем у гості на кілька тижнів у село, це не обговорюється.

Юрко дуже любить їздити в гості до родичів дружини.

Вони всі дуже душевні, чекають і зустрічають, ніби сто років не бачилися. Накриваються столи, ніби на весілля і так щодня, родичів багато. Не через можливість досхочу поїсти любить Юрій Сергійович рідню дружини, а за душевність, за щиру радість, за чисту любов.

-Ееех, Катю, ось відійду від справ, знайдемо Вірочці чоловіка доброго і поїдемо жити в село, – любить говорити Юрій Сергійович. – Будинок купимо, великий, добротний, хазяйство заведемо, заживемо тоді…

-А що? Переїжджайте, – каже Василь, брат Катерини, – Катю, Микитенки будинок продають, хороший, якраз ось вам із Сергієм…

– Це який? У центрі, чи біля сільради? – запитала Катерина.

– Той, що біля озера, – сказав Василь.

– Та ти що? – дивувалася Катерина.

– Нуууу, вирішуйте, – наполягав брат.

Розмова ця тривала вже протягом років п’яти, Микитенки так само продавали будинок, а Юрій Сергійович з Катею, так само збиралися його купувати.

– Рибалка через дорогу, – розхвалює Василь будинок, – вийшов, пройшов через город невеликий, сів на місток, ноги звісив і лови карасиків.

Розчервонілий і від застілля,  та від теплої бесіди і від сонечка, Сергійович, як по-простому називають його в селі, жмуриться і хитає головою на знак згоди, згадуючи як у селі у бабусі, царство їй небесне, хлопчиком теж на рибалку бігали. .

Ось нарешті сталося!

Пішли дивитись будинок, прицінюватися.

Хазяїн, який і не сподівався вже продати будинок, ціну трохи скинув навіть.

-Та ти що, ти що, Толік, – метушиться Василь, – та ти скільки просиш? Він у тебе скільки років на продажі? А тут справжній покупець, ну що ти, скидай?

Хазяїн стоїть на своєму.

– Ти глянь, тут підлогу треба міняти! Толік…, – продовжував скидати ціну Василь.

– Не біда, поміняємо, – каже Юрій Сергійович.

Вони заходять у будинок, по високому ганку, потрапляють у прохолоду, після літнього дня.

– Ти відчуй, відчуй Сергійович! Як дихається, як дихається, ну? Це не те, що у ваших кам’яних джунглях!

Тут брате, чистота! – заглядає в очі чоловіку сестри Василь, – тут тобі і ліс, і он дивись, у батька Толіка, голуб’ятник тут був. – А що, Толік, голубів вивели?

-Так хто за ними доглядати буде? Моя сказала, що задарма не треба, а мені теж … хазяйства свого вистачає, сам знаєш.

– Це так, це так, – похитав головою Василь.

-Ой, ой дивіться! – Катя підняла голову, високо вгорі, літала парочка голубів.

-Турмани, Толік? – запитав Василь.

-Та хто їх знає…

Анатолій свиснув, голуби на мить задумавшись полетіли вниз, додому. Залетіли в голуб’ятник і закурликали, вдома, мовляв, вдома.

– Це ж треба, – каже Василь, – далеко ти їх продав?

– Далеко, – похитав голову Анатолій.

-Ти ось що, – після недовгих роздумів каже Юрій Сергійович, – якщо приїде новий господар, ти віддай йому гроші, скільки за голубів попросив?

Анатолій пом’явся, потім назвав пристойну суму.

Юрій Сергійович здивувався, але продовжив.

-Ти це, не віддавай голубів, поверни гроші, на ось і зверху ще, а це тобі, щоб придивився за птахами, поки ми там справи в місті вирішимо. Ну і будинок ми беремо … так Катю?

-Ага, – Катя щасливо посміхається, вона завжди і у всьому підтримує чоловіка. А вже до рідного села повернуться вона давно хотіла.

Ось так стрімко, було вирішено питання про переїзд

– Не пошкодуєш, Юра? – запитала Катерина, коли вонни їхали, завантажені банками, у місто.

-А що шкодувати, Катю? Чого шкодувати, – здивувався Юра.

Справи Олегу з Вірочкою передам, Олег хлопець розумний, а самі будемо, насолоджуватися життям. Втомився я душу щоразу там залишати, адже я, як додому приїду, місяць у себе прийти не можу, а то й більше.

А сьогодні, Катю, ось, не повіриш, про діда з бабусею згадав, як на рибалку бігав з хлопцями і так важко стало… Дайте, сказав про себе, знак якийсь. 

А тут ці голуби…

То це голуби вплинули на твоє рішення, Юра?

– І голуби теж, – кивнув головою Юрій Сергійович, – та й взагалі, все. Як би смішно не звучало, там життя, Катю, там душа. А у місті що? Біганина за грошима, от і живемо тільки, коли в село поїдемо. Втомився я, Катю! Пожити хочу, по-людськи.

Вулики там бачив, там пасіка наприкінці городу.

– Та ти що? – здивувалася Катя.

– Так… Мед, мати свій буде, еххх, заживемо! – мрійливо сказав Юрій.

Катерина Іванівна щасливо посміхнулася, давно вона чоловіка таким не бачила, веселим та щасливим.

-Як це будинок купили, як це їдете? – здивувалася Віра, коли батьки розповіли їй новину.

-Як це фірма на мені? Ви що? Це ж відповідальність така, – запереживав зять Олег.

-Нічого, впораєтеся! Я нікуди не подівся, телефони не скасували, будемо на зв’язку. Поки всьому навчу, все підкажу, – усміхнувся Юрій Сергійович.

-І ти, доню вчись господарство вести, та чоловікові опорою та підмогою бути – вставляє своє слово Катерина Іванівна, – а як ти хотіла? Всього будемо вчитися з тобою теж, та й телефони, як тато сказав, ніхто не скасовував.

Сидять Олег з Вірою притихлі, переживають, що далі буде. Звикли що батьки поряд…

***

-Ох, Віро, душу щоразу залишаю там, як їду додому, – казав через багато років Олег, повертаючись з села.

-Щось тато здавати став, не здається тобі, Олег? – запитала Віра.

-Так начебто ні, міцний ще, навіть старим не можна назвати, скільки йому? Сімдесят п’ять?

-Це мамі сімдесят п’ять, а батько на три роки старший.

-Ти подивись, слухай, а нічого вони, молодці, голубів тримають, бджоли у них.

Ми з тестем, коли мед качати їздили, пам’ятаєш. Так він мене пригостив своєю з меду, за новим рецептом зробив. Я думав, ну які рецепти, але ні, не тут-то було.

-Ага, це ось чому ви тільки на другий день надвечір приїхали?

-Ну! Ось розумієш, сиджу, все розумію, а встати важко…

-Ха-ха-ха, Олег, щороку одне й теж!

– І як вони з дядьком так тримаються!

– Куди тобі, у них досвід, – сміється на диво схожа на маму, домашня і мила Вірочка.

-Нічого, нічого, – каже вперто Олег, – я наступного року їй покажу.

Віра сміється, з любов’ю дивиться на чоловіка. Тато розповідав їй, що голуби відіграли вирішальну роль у переїзді в село, ось вже майже двадцять років там живуть батьки, кажуть на тому боці вулиці, теж біля озера, будинок продають, великий, зі своїм входом до озеро… Попросити тата щоб подивився чи що?

Може купити, хай стоїть, – думає Віра, – Іра вже доросла, того й дивися заміж вийде, а їм що так і сидіти в цих кам’яних джунглях..

-Олег…Олег…

Plitkarka

Повернутись вверх