Сонце вже почало сідати, забарвлюючи обрій у помаранчеві відтінки, коли Катерина вийшла з під’їзду свого будинку.
У руках вона тримала невеликий пакетик із тістечками, купленими у місцевій кондитерській.
Вона йшла повільним кроком, розмірковуючи про майбутній візит до матері. Їй було трохи сумно і водночас тривожно.
– Раз на місяць, всього раз на місяць, – повторювала вона про себе, ніби намагаючись переконати саму себе, що це не така вже й велика для неї втрата.
Але кожен такий візит був для неї справжнім випробуванням.
Двері відчинила жінка років шістдесяти п’яти, з сивим волоссям, зібраним у строгий пучок. Обличчя її виглядало втомленим, але очі світилися звичною цікавістю.
– Ну ось, прийшла, – сказала мати, ледь глянувши на дочку. – Давай сюди свої пиріжки.
Катерина мовчки простягла їй пакет. Мати взяла його, навіть не подякувавши, і пішла на кухню. Дочка пішла за нею.
– Як ти тут? – спитала Катерина, намагаючись здаватися зацікавленою.
– Та як завжди, – відповіла мати, розгортаючи тістечка і викладаючи їх на тарілку. – Сиджу одна, доживаю свій вік. Ти ж знаєш.
Катерина зітхнула. Щоразу одне й те саме. Вона знала, що розмова піде за звичним сценарієм, але все одно сподівалася, що сьогодні буде інакше.
– Я тобі дзвонила вчора, – почала вона обережно. – Сказала, що приїду.
– Ага, – кивнула мати. – Це добре. Принаймні хоч раз на місяць згадуєш, що маєш матір.
Катерина відчула, як усередині неї закипає роздратування. Вона намагалася тримати себе в руках, але слова матері турбували душу.
– Мамо, навіщо ти так кажеш? – спробувала вона заперечити. – Я працюю, навчаюсь, у мене своє життя…
– Своє життя, – посміхнулася мати. – А моє життя тут, у чотирьох стінах. Ніхто до мене не ходить, ніхто не дзвонить. Тільки ти раз на місяць заходиш поїсти пиріжечків!
Катерина не могла стримуватися. Сльози стояли в очах, але вона змусила себе говорити спокійно.
– Мамо, я ж попереджала, що приїду! – вигукнула вона. – І гостинець принесла!
– Гостинець, – пирхнула мати. – Тістечка з магазину! А ти думаєш, мені потрібні твої пиріжки?
Катерина оторопіла.
– Тоді навіщо ти їх береш?! – вигукнула вона. – Навіщо ти взагалі мене кличеш?
Мати різко обернулася до дочки.
– Тому що я твоя мати! – сказала вона голосно. – І ти мусиш мене поважати! А не приходити раз на місяць, щоб заспокоїти своє сумління!
Катерина відчувала, як сльози котяться по щоках. Вона більше не могла терпіти цей постійний потік звинувачень і докорів.
– Добре, мамо, – тихо сказала вона. – Більше не приходитиму. І кликати тебе теж не буду. Живи як хочеш…
З цими словами вона розвернулася і вийшла з квартири, гримнувши дверима. Серце шалено калатало, ноги тремтіли. Вона бігла сходами, не озираючись назад. Лише коли опинилася на вулиці, зупинилася, щоб перевести подих.
Катерина йшла вулицею і розуміла, що це її обов’язок – проявити увагу до матері, з іншого боку – її буквально трясло від передчуття неминучого хаосу, який незмінно йшов за візитами. Вона запрошувала матір у гості раз в рік.
Катерина завжди нервувала, коли мама приходила на її день народження. Цей щорічний ритуал давно перетворився на щось на кшталт випробування.
Мама Катерини була жінкою енергійною та вельми прямолінійною. Варто їй було переступити поріг, як будинок миттєво перетворювався на арену її активності.
Спочатку вона прямувала прямісінько на кухню, де починала розглядати вміст холодильника і шафок, попутно ставлячи запитання на кшталт: «А це, чого на стіл не подаєш, жалієш?»
Катерина ставало ніяково і прикро. Вона чудово знала, що готує достатньо їжі, але щоразу ці зауваження діставали. Її дратувало, що мама, начебто, зовсім не помічає її зусиль.
А потім наставала черга кішки – мамине улюблене заняття полягало в тому, щоб постійно брати бідну кішку на руки, хоча та явно воліла уникати її уваги.
– Ой, та годі тобі, Катю, – говорила мама, бачачи, як дочка намагається акуратно направити її у бік вітальні. – Я ж не навічно приїхала. Дай мені насолодитися твоїм домом, якщо ти так рідко мене запрошуєш. І взагалі, неправильно ти живеш, і кішка у тебе неправильна, якась. А що це тут? Це ж жах, а не картина…
Звинувачення та єхидні зауваження йшли одні за іншими…
Ці слова були дуже неприємні і важкі. Катерина відчувала себе одночасно винною і несправедливо ображеною. Все, що вона хотіла – це провести свято спокійно, без постійних коментарів і втручання в її особистий простір.
Але мама, схоже, не розуміла чи хотіла розуміти її потреби.
Вийшовши на вулицю, Катерина вдихнула свіже повітря на повні груди.
Здавалося, що світ навколо став яскравішим і теплішим.
Вона подумала:
– Добре, що і вона мені не рада. Тепер і до себе кликати точно не треба, і я до неї, нарешті, не ходитиму…
