Катя лежала на дивані.
Вона дивилася по телевізору свій улюблений турецький серіал.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Вона невдоволено встала і пішла в коридор. Катя відкрила двері і застигла від побаченого.
На порозі стояв її чоловік Мишко… З якимось маленьким хлопчиком!
– Це що ще таке? – запитала Катя, впускаючи чоловіка в квартиру. – Раніше ти котів, собачок у будинок приводив, а це вже й дітей?!
– Катю, перестань! – вигукнув Мишко, допомагаючи хлопцеві роздягнутися.
– Я, значить, перестати повинна, а ти з рейсу привозитимеш дітей? – Катя вперла руки в боки. – І багато в тебе дітей по світу є?
– Це не мій син, – відповів Мишко, озирнувшись на дружину.
– А чий же ж? – поцікавилася Катя з усмішкою. – Чи зараз дітей усім охочим роздають?
– Добре сказала, – буркнув Мишко, знімаючи куртку. – Саме так, що охочим! Такого охочого, як я, ще пошукати треба!
…Питання дітей червоною ниткою проходило через десять років шлюбу Мишка й Каті. Перший рік вони присвятили собі, а потім Мишко недвозначно порушив питання:
– Катю, я тебе дуже люблю, але щоб наша родина була повною, у нас мають бути діти.
А Катя спокійно сказала:
– Я злидні плодити не збираюся! Зараз нам з тобою вистачає грошей тільки тому, що нас двоє! А дитина, якщо ти не в курсі, вона вимагає більше, аніж дві дорослі людини!
– Катю, я розумію, – погодився Мишко. – Так і ти мене зрозумій!
– Мишко, ти можеш вмовляти мене хоч вічність, але почуй мене! Будуть тобі діти! Стільки скільки захочеш! Але тоді й тільки тоді, коли ти зможеш їх забезпечувати!
Знаєш, я в дитинстві від батьків наслухалася, що на це грошей немає, на те теж грошей немає. І взагалі, ні на що грошей нема!
І я пам’ятаю, як мені тоді було сумно! А такого майбутнього для наших дітей не хочу!
– Я зрозумів, – відповів Мишко. – Зароблю!
Він відмовився від роботи в офісі, де років через п’ять міг би обійняти хорошу посаду і пішов працювати водієм на вантажівці.
Спочатку їздив містом, розвозячи продукти, а потім перекваліфікувався на далекі рейси. Зарплата була набагато вищою, аніж в офісі. Причому здразу.
Та й економія в дорозі дозволяла збільшувати й так не середній дохід.
А Катя, щоразу, коли чергова хвиля її вимог була виконана, вигадувала нову.
– Квартира й машина – це дуже добре! – казала вона. – Але треба подумати і про літнє дозвілля! Нам дача потрібна.
Ось уяви, як добре буде, якщо ми з дитиною чи з дітьми будемо проводити літо на дачі! Свіже повітря, природа!
Набагато краще, аніж влітку сидіти в спекотному місті!
Мишко продовжував працювати, а питання дітей все відкладалося і відкладалося…
…– Гаразд, заспокойся, – сказала Катя. – Що це за дитина? Я сподіваюся, ти його не на дорозі підібрав?
– А якщо на дорозі, то що, треба було там залишити? – обурився Мишко.
– Господи, Мишко! Стара історія на новий лад? – Катя сплеснула руками. – То ти все кішечок із собачками приносив, поки я не погодилася завести і кішку, і собаку, і навіть двох папуг!
А тепер ти дітей вирішив? Ти взагалі нормальний?
…Історія про кішечок і собачок справді мала місце. Батьківський інстинкт Мишка вимагав, щоб про когось доглядати, турбуватися, піклуватися.
Смішно, звичайно, але у Каті був такий характер, що в неї ці почуття, як у Михайла не виникали.
Сильна, впевнена, строга й серйозна! Мишко не прогнувся тільки тому, що сам був міцнішим за граніт. А ось інстинкт, він ще глибше за характер знаходиться.
– Щодо дітей я зрозумів, але мені потрібно про когось дбати, – пояснював чергове підібране в дорозі цуценя. – Він не вимагає так багато грошей, як дитина!
– Мишко, але це все одно жива істота! Ти майже весь час на роботі! І хто за ним доглядатиме?
Раз цей аргумент спрацював – цуцику знайшли хороших господарів, вдруге спрацював, а потім Мишко сказав:
– Катю, я хочу, щоб окрім тебе мене ще хоч хтось зустрічав! – заявив він. – І тобі буде корисно проявити турботу хоч про одну живу істоту, окрім себе! Може, в тобі материнський інстинкт прокинеться!
– Мишко, ні! – вигукнула Катя.
– Тоді – діти!
– Добре! Хай буде собачка! Але запам’ятай, коли ти вдома, я навіть до неї не підійду.
Так само в домі з’явилася кішка. А папуги з’явилися випадково.
У приятеля донька давно хотіла папужок, а в неї виявили непереносимість на пір’я. У результаті Мишко приніс пташок додому у невеликій клітці.
– Їх з’їсть кіт! – одразу заявила Катя. – Або собачка.
Мишко купив величезну клітку, в якій два маленькі папужки могли літати.
– Ось їхній світ! – сказав Мишко. – До них ніхто не залізе, і їм не вийти! А якщо ти щось зробиш, то з тобою буде окрема розмова, – сказав Мишко.
Звичайно, Катя погодилася і на це нововведення у їхньому житті, бо дітей вона народжувати взагалі не збиралася. Ну, якщо точніше, то від Михайла.
– Не буду я йому нікого народжувати, – відмахнулася Катя, розмовляючи з подругою Ірою.
– А я вже злякалася, що ти серйозно зв’язалася з цим водієм, – Іра полегшено зітхнула. – А чого ти з ним досі разом?
– А ти не здогадуєшся? – Катя посміхнулася. – Поки що цей, як ти висловилася, водій, заробляє гроші, і в мене поряд з ним є тепленьке місце!
А поки мені вдається відбріхуватися від його розмов про дітей, то тим більше!
– Ну, не знаю, – засумнівалась Іра. – Що може заробити простий водій? Добре, якби він був бізнесменом! Оце так, гроші!
– А тепер з мого боку подивися, – Катя почала загинати пальці. – Квартиру купив, машину купив, дачу теж купив, зараз ремонт робить!
Ну, себто оплачує! А коли він з ремонтом закінчить, я, ображена на весь світ, подаю на розлучення і відсуджувати половину спільно нажитого майна!
– А він отак узяв і віддав! – Іра посміхнулася. – Ти ж не працюєш! І відправить він тебе за місцем попереднього проживання!
Іра не втрималася і засміялася.
– І саме тому я одружена з водієм, а не з бізнесменом. Він більше нічого у житті не розуміє!
Так що, коли він мене дістане своїми вимогами про дітей, то розлучуся і житиму приспівуючи!
І ось тут Катя засміялася, дивлячись на приголомшене обличчя подруги.
– Тобто ти його зовсім не любиш?
– А ти любиш пральну машинку, за те, що речі пере? Чи духовку за те, що вона готує? Це тільки засіб!
…– Катю, я хороша людина! А хороші люди, якщо ти не знаєш, завжди намагаються допомогти тому, хто перебуває в складному становищі! – повчально зауважив Мишко.
– І тому ти підібрав хлопчика, бо… – Катя подивилася на хлопчика. – Мишко, що це за дитина і де ти її взяв?
– Так, заспокойся вже! – сказав Мишко. – Племінник це мій! Племінник! Рідний!
– Гаразд, – Катя для вигляду прийняла сказане. – А до нас ти його навіщо привів? Він має якісь проблеми? Може, хай батьки вирішують його проблеми?
Хлопчик шморгнув носом, і Мишко пригорнув його до себе, гладячи по голові:
– Тихіше, мій любий! Тихіше! Все буде добре!
Мишко з докором глянув на дружину:
– Ось хто тебе вічно за язик тягне? Всім ти хороша, а ось замовкнути вчасно не вмієш!
– А що я сказала? – обурилася Катя.
Мишко відмахнувся від дружини і повів хлопчика в кімнату.
– Подивися, ось собачка, а ось котик! А в клітці пташки! Познайомся з ними, а я поки що з тіткою поговорю! Тільки не плач! У тебе є я, а зі мною в тебе буде все гаразд!
Катя прислухалася до фрази чоловіка, пирхнула і пішла на кухню.
– Я в рейсі був, – зайшовши на кухню, сказав Мишко. – Мені мати зателефонувала. Сестри моєї старшої не стало, а Олежик її син. А батька в нього взагалі ніколи не було.
– І що? – з викликом запитала Катя.
– Іншої рідні в нього немає, а матері моїй вже далеко за шістдесят. Коротше, я не дозволив його в дитбудинок відвати.
– І тому ти привів його до нас?
– Так, Катю, я привів племінника до нас, – сказав Мишко. – Опіку оформлю, а потім, якщо Олежик проти не буде, усиновлю.
– А ти вже все вирішив! – вигукнула Катя. – Усиновлення – це рішення сім’ї, а не лише твоє! А якщо я проти?
– Значить, тільки опіку, – спокійно сказав Мишко, пильно дивлячись Каті в очі.
– А буде як із твоєю живністю? Ти в рейс, а мені тут усіх доглядати?
Гаразд, папужки, але це ж дитина!
– Катю, мене твої претензії, відверто, дістали! – Михайло сів за стіл, але при цьому продовжував гордо дивитися на дружину. – Ти хотіла квартиру, є квартира. Машину? Будь ласка! Дачу? Є у нас і дача! Що ти ще хочеш, щоб нарешті народити мені дитину?
Палац на березі моря? Чи, може, тобі космічного корабля не вистачає? Ти довго ще збираєш морочити мені голову?
– Так, як ти можеш таке казати? – ахнула Катя. – Я стільки років витратила, щоб берегти наше сімейне вогнище, стільки років доглядала за тобою! І це твоя подяка?
– Катю, не перекручуй! – сказав Мишко.
– Ах, звісно, я ще у всьому винна! – вона відвернулася, зображуючи, що плаче.
Мишко дивився на дружину, чекаючи на подальший розвиток вистави.
Коли Катя обернулася, в її очах не було сліз:
– Все! Я більше не можу! Я хочу піти від тебе! І я хочу розлучитися! Ти вимагаєш від мене такого, що я не можу винести.
– Я тільки просив народити мені дитину, – сказав Мишко. – Нічого надзвичайного!
І ти збиралася це зробити, тільки ти умови ставити почала. І, зауваж, я їх виконав! А що зараз за демарш, я взагалі не можу зрозуміти!
– Ти ніколи мене не розумів! – Катя змахнула неіснуючу сльозу. – Я хочу розлучення! Завтра ж я подаю на розлучення і на поділ майна.
– Гаразд, – сказав Мишко, але якось підозріло бадьоро. – Розлучення? Хай буде розлучення! А ось із поділом майна, вибач, прокол вийшов!
– І чому ж? – зацікавилась Катя.
– А ти у майно за всі десять років шлюбу не вклала жодної копійки. І я маю всі документи. А ще доказом цього є те, що ти ні офіційно, ні неофіційно не працювала!
І це підтвердити можуть усі наші друзі й знайомі! Так що, як ти прийшла в моє життя – ні з чим, так з нього і підеш!
Катя насупилася, з сумнівом дивлячись на чоловіка. Не очікувала вона такого від простого водія.
Німа сцена затягувалась, але тут на кухню вийшов Олежик:
– А можна мені попити? – попросив хлопчик.
Мишко відреагувати не встиг, а Катя вже перевзулася на льоту.
– Звісно, мій маленький! Зараз я наллю тобі водички! А може, ти хочеш молочка? А ще є яблучний сік! Хочеш яблучного соку?
Олежик перевів здивований погляд на Мишка, а той посміхнувся. Мишко встав, підійшов до хлопчика і присів поряд з ним навпочіпки:
– Подивися на цю тітку. Коли вона нас зустріла, вона була зла. І була невдоволена, що ми з тобою прийшли додому.
А як тітка дізналася, що сама звідси піде, то одразу стала добра й ласкава.
Так ось… Перший мій урок. Такі люди називаються лицемірами. І буде їх у твоєму житті ще дуже багато. Але дружити з ними не треба.
Мишко підвівся і сказав Каті:
– Сподіваюся, ти все зрозуміла?
Та тільки кивнула.
– Тоді, бери свої речі і прощавай…