– Іване, мама вдома? – спитав через паркан дядько Василь.
Іван сидів біля будинку, а перед ним валявся велосипед.
– Вдома. Тільки вона спить.
Дядько Василь відчинив хвіртку і зайшов у двір.
– А що сидиш, сумуєш? Чого на велосипеді не ганяєш? – Запитав дядько Василь.
– Зламався він, – захлюпав носом Іван.
Дядько Василь підняв велосипед: «ланцюг злетів, зараз зробимо».
– Іван, ти їв сьогодні?
– Я їв манну кашу, я люблю манну кашу, тільки якщо вона не холодна.
– А ти холодну їв?
– Мама сказала, щоб я сам газ не включав.
Дядя Василь глибоко зітхнув. Час був вже не ранок, хоча поки й не день начебто, час був близько полудня. Олена спала, а Іван снідав учорашньою манною кашею. Усі в селі знали, що Олена, мама Івана, велика любителька поспати і така ж велика противниця працювати. Олена не була гулящою. Просто вона ніколи не працювала, але рік тому її чоловік-годувальника, не стало, і вона залишилася з п’ятирічним Іванком. Олена любила поскаржитися на тяготи життя, на труднощі проживання на одну пенсію, а коли їй хтось радив влаштуватися на роботу, вона обурювалася: – А Іванка на кого залишити?
У селі був дитячий садок, куди Іван ходив за життя батька, але підніматися вранці і збирати дитину в садок було не під силу матері, адже Олена дуже любила поспати. Але виправдання цьому у Олени теж було: – А де гроші взяти, щоб за садок платити!.
Так і жила Олена зі своїми вигаданими, зручними для неї принципами: не працювала під приводом турботи про сина, а в дитячий садок Іванка не водила не тільки через лінощі, а й боячись втратити цей привід. А щодо турботи про Івана, то і тут у Олени були свої власні розуміння.
– Ходімо, Іване, тітка Галя моя пироги спекла, – промовив дядько Василь.
Іван легко схопився на велосипед і, коли дядько Василь підійшов до свого будинку, то Іван на нього вже там чекав.
– Іванко, давай до столу, ми тебе чекаємо, де пропав… – Тьотя Галя клопотала біля столу.
– У мене велосипед зламався, а дядько Василь полагодив, – запихаючи в рота пиріжок промовив Іван.
– Вася, Віра дзвонила, сказала, що через місяць у неї пенсія, а там, сказала, ще тиждень і приїде. Попросила Іванка не кидати. А ми й так його не кидаємо.
Віра Павлівна приїхала зненацька для Олени. Віра Павлівна свекруха та бабуся.
– Хто тебе кликав? Ти нас запитала: чи хочемо ми з тобою жити? – Замість радості висловила їй Олена.
– Тебе я й не збиралася питати. Не подобається, можеш вирушати до мами, а Іванка я тобі не віддам. Хочеш спробувати боротися зі мною?
У сільському магазині Олена поскаржилася жінкам, які чекають на привіз свіжої «молочки».
– Приперлася і натякає, що будинок не мій. Сама нам його подарувала… ще й жене мене до матері. На Івана якісь права качає. Лякає, що не віддасть мені його.
– Так, а що ти хотіла, Олено, – прорвало бабу Зіну, – Ти ж ледарка, яких світло не бачив! Працювати не хочеш, город у тебе – сором, травою заріс. Раділа б, що Віра приїхала тобі допомогти, та за Іванком доглянути… Сина пошкодуй! Віра вже точно й нагодує його та догляне. А ти ж молода, здорова, йди працюй.
– Та ти що, баба Зіна!? – Олена набрала в груди повітря, щоб гідно відповісти на «несправедливі» звинувачення…
– А я тобі ось що скажу, – Люба, продавщиця, випередила Олену і припинила її виправдувальну, а скоріше обвинувальну, мову, – якщо почнеш чвари через Іванка, то я на боці Віри буду…
“І я… і я…, і я…” – почула Олена.
– Та пішли ви… – завищала Олена і вискочила з магазину, не дочекавшись “молочку”.
Баба Зіна дочекалася “молочку”.
– Баба Зіна занеси Вірі сметану, сир і молоко, бо ця втекла не дочекавшись, – сказала Люба, зібравши все в пакет.
Наступного разу до магазину приїхав на велосипеді Іванко з грошима та папірцем, де бабуся Віра написала що треба купити. Люба склала все за списком у пакет, відрахувала гроші і запитала Івана:
– А чому мама чи бабуся не прийшли?
– Бабуся грядки копає, а мама на роботі.
– Іван, а де мама працює? – здивовано спитала Люба.
– Вона на пошті звикає, – відповів Іванко.
– А чому звикає?
– Бабуся сказала: «Іди звикай працювати».
