– Ну, цього разу я вже точно все… – думав Іван, лежачи в ліжку з температурою.
Лікар був у нього з ранку, прописав купу всього, але нічого зовсім не допомагало.
– От і добре… – міркував Іван. – Досить… Скільки можна мені по цьому світі ходити?
– Іванку, ану-но, випий чаю, – тепла чашка легенько торкнулася його носа.
– Не хочу… – пробурмотів він, і байдуже подивився на дружину Марію, яка стояла перед ним із чашкою в руці.
– Пий, кажу! – наполегливо повторила дружина. – Лікар сказав, що тобі треба більше пити теплого.
– Мені лікарі тепер не вкажуть нічого… – Іван вако зітхнув. – І прошу тебе, Маріє, не викликай мені більше лікарів. Дай мені хоч цього разу спокійно піти. Втомився я…
– Ану, помовч! – сказала дружина. – Не смій так говорити!
Раптом, зупинивши Марію, пролунав несподіваний дзвінок у двері.
Жінка застигла, подумала про щось, поспіхом дала чашку в слабку руку чоловіка, і побігла зустрічати гостей.
Через невелику паузу з коридорі почувся такий знайомий Івану жіночий голос.
– Агов! – напружуючи останні сили, гукнув злякано він. – Маріє! Хто це до нас прийшов?
– Зараз побачиш! – радісно вигукнула дружина, і слідом за цим Іван знову почув знайомий тихий голос.
Чоловік аж застиг від несподіваної здогадки.
– Це часом не Ганна?! – слабким голосом гукнув Іван. – Якщо вона, не пускай її! Чуєш? Розвертай її, і нехай іде назад! Я в такому стані бачити її не бажаю!
– Я тобі влаштую – не пускати мене! – голосно відповів сердитий голос. – Я тобі влаштую!
У кімнаті з’явилася дуже літня, але спритна жінка, яка човгаючи чужими капцями, стала швидко наближатися до ліжка, на якому лежав слабий Іван.
– Ти що, Іванку, зовсім? Ти рідну старшу сестру вирішив у свій будинок пускати? Га? Це так ти любиш мене?
– Ох… – голосно й невдоволено видихнув господар квартири, і скоріше повернув свою голову у бік стіни. – Приплелася, хоч її й не кликали… Ось, завжди ти не вчасно…
– А ось і брешеш, братику, – сестра вже сідала на стілець, що стояв поряд з його ліжком. – Я якраз прийшла вчасно. Мені як Марія подзвонила, так я – ноги в руки, і до тебе.
– Ох, значить, це вона тобі подзвонила?.. – забурмотів Іван. – Ото ж я дивлюся, вона від мене сховалася.
– Нічого я не сховалась! – голос дружини звучав уже з кухні. – Я твоїй сестричці чай готую.
– Ой, чай вона готує сестричці … – сяк–так сказав Іван. – Хто тебе просив її кликати? Я ж тобі по-людськи сказав – дай мені спокійно піти.
– Іванку, ну-но, помовч! – майже по-чоловічому сказала літня жінка. – Швидко подивися на свою старшу сестру!
– Ну що тобі треба? – послухався Іван, і витріщився на Ганну втомленими очима. – Ти знаєш, що на мене тепер сваритися не можна?
– Це чому?
– Тому що я слабий. До слабих людей потрібно ставитися зі співчуттям.
– Я тобі дам – зі співчуттям, – знову сердито заговорила сестра. – Ти чого це попереду мене на той світ зібрався?
– А ось тебе не спитав, і зібрався! – огризнувся той.
– Ти забув, хто з нас старший?
– А до чого тут це?
– До того! Я тебе на десять років старша, зрозуміло! І ти мусиш мене слухатися! Я тобі ще минулого разу, коли всі навколо слабі були, сказала, що в нашому роду я мушу раніше за тебе туди піти! Я перша стою на черзі!
– Ганно, ну досить… – благаючим тоном заговорив той. – Ну, чого ти пристала до мене? Я ж дуже слабий. А ти он, як молода, все по гостях бігаєш.
– А ти що, незадоволений, що я ще на цьому світі?! – вигукнула сестра. – Чи ти мені скажеш, щоб я прямо зараз, тут у вас, на підлогу лягла, і поперед тебе пішла?
– Ганно, ну що ти, й справді? Я ж про інше тобі говорю. Я вже в засвіти йду…
– Ні, ти не про інше, а саме – про це! Йде він, розумієте… А про мене ти подумав, як мені ховати тебе?
– А що мені думати? Я що, навіть слабий повинен про когось думати?
– Звісно! Перш ніж на той світ збиратися, кожна людина має подумати, по-людськи вона робить, чи ні. Я за тебе старша на десять років, а ти лізеш поперед батька.
– Ти мені не батько! – вигукнув жалібно Іван. – Не вигадуй! Батьком вона раптом стала…
– Ах, я тобі не батько! А хто тебе виховував, коли батька не стало? Мама постійно на роботі, а я тебе замість батьків на горщик садила! Думаєш, мені було легко?
– І це вона згадала… – похитав скрушно головою Іван. – Давай, далі… Говори про те, як ти мені носа витирала, як у школу водила, як захищала…
– А що, не було цього?
– Та було, було…
– Ось так краще! Я тебе і цього разу вилікую! Спочатку носа витру, а потім вилікую!
– Як ти мене, вилікуєш, якщо мій час настав, Ганно?
– А дуже просто вилікую. Як у дитинстві нас від нісенітниць лікували, пам’ятаєш? І я зараз схожу в коридор, візьму свою журавлину, і почну пригощати тебе, поки ти за розум не візьмешя! До речі, ти пам’ятаєш, що в мене через місяць ювілей?
– Ну, пам’ятаю…
– Скільки мені буде?
– Ну, дев’яносто.
– Ось! Молодець! – нарешті посміхнулася сестра. – Памʼять у тебе хороша. Значить, ми з тобою разом моє сторіччя святкуватимемо. Ти мене зрозумів, Іванку? Чого мовчиш?
– Ну, скажімо, зрозумів… Якщо вийде – відзначимо…
– Поки я жива, Іванку, у тебе все вийде. Як казав мій покійний чоловік “Не можеш – навчимо!»
І я тебе навчу жити. Марія сказала, що ти навіть воду пити відмовляєшся?
Так, ось, ми зараз всі разом чай питимемо! З медом і з лимоном.
Та й здоровим такий чай не зашкодить. А завтра, якщо тобі стане легше, я тобі біленької з перцем наллю.
– Завтра? – Іван злякано подивився на сестру. – Ти, чого це, до завтра у нас, чи що, гостювати зібралася?
– Звісно. Я у вас поживу доти, доки з тебе все це не вивітриться. Як минулого разу. Нічого. Я тебе на ноги і цього разу поставлю. Щоб ти не надумав раніше мене до наших мами з татом вирушити.
Вони мене, за те, що я тебе не вберегла, не пробачать! Зрозумів?
– Ох… Ну, Ганно…
Іван приречено зітхнув, і повільно підніс до рота вже охололу чашку з чаєм, яка все ще була в його руках.
Тепер йому було вже не до поганих думок. А Марія з Ганною весело перезиралися поглядаючи, як змінюється настрій Івана…
