Іван Васильович все життя прожив в селі. Працював трактористом. І от на роботі він нахилився, щоб взяти якийсь ключ.
Підозріле тріскотіння і регіт підлеглих змусив його підскочити.
-От же ж! Четверті штани за тиждень. І все на тому самому місці, – засмучено сказав він, прикриваючи рукою дірку на штанях.
Припустивши нижче куртку, він городами добрався додому на обід.
-Іванко, прийшов, – зраділа Зіна, дружина Івана. – А я як знала, оладки приготувала зі сметаною. Сідай швидше, поки гарячі, – воркувала вона.
Іван замість слів обернувся до неї і нахилився і показуючи пальцем на те саме місце на штанах.
-Ось де всі твої оладки, пироги і тортики, – обурено сказав він. – Хоч щодня нові штани купуй!
У Зіни округлилися очі.
-Ой, знову? Яка якість зараз погана стала, правда? Тканина погана. Ну знімай, зараз заштопаю, – сказала дружина.
Іван ще більше обурився:
-Ти мене своєю здобою розгодувала. У тебе справ інших немає, чи що? У дзеркало глянь на нас двох!
-Тобі не догодиш, – образилася Зіна. – То сам просиш, щоб наготувала, наварила, то тепер я винна! Ще раз питаю, оладки будеш? Ні? Я тобі, значить, з собою дам, мужикам віддаси, вони не відмовляться…
-Пощастило тобі із Зіною, Іване. А я ж перший до неї залицятися почав. А потім ти собі її забрав. Жив би зараз я і не тужив, – мрійливо сказав Ігор, найкращий друг Івана. – Моя он все худнути хоче. Супи і салатики їм одні…
-Знайшов, про що говорити. А я зарплатню на нові штани витрачаю. Скоро шаровари носитиму, які мені Сергіївна пошиє, – відгукнувся Іван, намагаючись не нахилятися.
А Зіна, коли чоловік пішов, підійшла до дзеркала. Глянула на себе з боків, подивилась на сукню.
-Знову доведеться розширювати, – подумала вона.
Вона відкрила шафу і зажурилася. Весільне плаття було таке мале, що навіть на плечі не налазило.
-З цим треба щось робити, – вголос сказала вона, наминаючи вчорашній пиріг і запиваючи чаєм з величезного кухля.
Вона обтрусила крихти і попрямувала до Олі, дружини Ігоря.
-Ой, Зіно, та ти ще більше поправилася, – усміхнулась Оля замість привітання.
Зіні стало прикро, але вона стрималася.
-Я до тебе, Олю, за порадою. Трохи схуднути хочу, а ти в нас же ж експерт у цій справі, як не як.
Оля прискіпливо оглянула Зіну, покрутила з боку на бік.
-Так, тут роботи не на один місяць, навіть року мало буде. Ну пішли в хату, я тобі приблизно розпишу твій раціон.
Вона сіла за стіл і взяла в Зіни печиво, яке вона мала намір зʼїсти.
-А ось цього категорично не можна. Це для сина. Йому фігуру тримати не треба, – сказала вона і забубоніла, записуючи:
-Смажене, солоне, копчене, категорично не можна. Я тобі пару рецептів запишу. Готуй і не бійся. На собі перевірено, – погладила вона себе з боків.
-Спасибі, Олю, тобі величезне. Якщо вийде, то віддячу – сказала Зіна.
Оля махнула рукою:
-Іди вже. Удачі тобі…
Іван третій день їв пісні супи, прикушуючи свіжими огірками.
Спав він тепер погано, вранці лінувався вставати. У животі бурчало. Шлунок дзвінко співав на різні голоси. Навіть соромно перед чоловіками було. А вони ще й підʼюджували:
-Зараз би пирогів Зіни, так, Іване? Або млинців з варенням.
-Він сердився і відповідав:
-Зате штани цілі!
Через тиждень він не витримав. Ішов додому і думав, як натякнути дружині, що хоче і млинців, і вареників, і пиріжків з м’ясом…
Іван зайшов у хату. Зіна щось варила в каструлі. Сумна, пресумна.
-Що на вечерю? – запитав Іван.
-Суп зі щавлю, – відповіла Зіна і крадькома зітхнула.
Іван вмився, переодягнувся і сів за стіл.
-Зіно, чуєш, – нерішуче почав він. – Я знаєш, що подумав. Та ну їх може ці супи порожні. Я пиріжків з м’ясом хочу…
-А я як відчувала, – засміялась дружина і вискочила в сіни.
Звідти вона принесла велику миску з пиріжками.
-Оце вже інша справа, – потер Іван руки.
Цієї ночі він спав, як немовля…
А вранці обіймаючи Зіну, сказав:
-Я люблю тебе такою, яка ти є. Адже річ не в зовнішності, а в душі. А вона в тебе прекрасна! У вихідні поїдемо до міста і купимо собі одяг. Досить латати і штопати. Хорошої людини має бути багато. Ти згодна?
Зіна тільки кивала, витираючи сльози. А коли чоловік пішов, вона взяла всі малі їй речі і викинула.
І на душі стало так легко, наче гора з плеч.
Ми всі не моделі. Іноді дивишся, йде повненька жіночка. Рум’янець на щоках, очі світяться, ну чим не красуня. Тож ідеальних людей не буває…
