– Юра, котлету будеш?
– Яку котлету?
– Напівфабрикатну, у магазині купив.
Юра трохи помовчав, подумав.
– Ні, зараз мама прийде, щось смачне приготує.
– Мама швидше за все надовго затримається. То що – котлету будеш?
– Тоді давай. З макаронами.
– Ось і добре.
Іван кинув на сковорідку дві котлети. Потім трохи подумав і кинув ще одну – для Людмили. Вона, звичайно, такого їсти не буде, і напевно вже повечеряла у подруги Лариси, але мало що.
Напружена ситуація в сім’ї вже починає наростати, і все через Людину подружки Ларису. Звичайно, шкода її – з нею трапилася біда, коли вона поверталася на машині додому, ледве ходить, але Люда відростила собі таке почуття відповідальності перед подругою, що готова в неї день і ніч проводити, щоб доглядати Ларису.
Поїли, за годину з’явилася Люда.
– Сумуєте, хлопчики? А я трохи затрималася, мої хороші. Але зараз я швидко на кухню та курочку посмажу вам. Таку – з хрусткою скоринкою, як ви любите.
– Дякую, ми вже поїли, – стримано сказав Іван.
Люда підняла кришку сковорідки, на її дні лежала самотня котлета – сіра і непоказна на вигляд, зовсім неапетитна.
– Як ви це могли їсти, – вона зморщила носик. – Не могли мене дочекатися?
– Ти три години тому мала приїхати з роботи. А взагалі ми вже звикли до твоїх запізнень.
– Ларисі зле було, довелося затриматись.
– Що далі Людо? Чи може ти в неї жити залишишся? Або давай її в кімнату Юри поселимо, а самі в одній будемо жити, зате ти з роботи додому почнеш повертатися, а не через Ларису.
– Ну вистачить бубоніти. Ти ж знаєш, що Ларисі крім мене нема кому допомогти.
– Як це нікому? Має власну доньку! Але ж ти мати Тереза, мовляв, їдь, Світланка, до свого інституту доучуйся, я тут сама за мамою придивлюся. Тітка Ларису кликала в село, то ви з подружкою таке виття влаштували, що там пристойних умов для проживання немає. На такі справи є соцпрацівники, і не так вже твоїй Ларисі і погано, щоб себе не обслужити.
– Іван, ну як ти можеш таке говорити?
Взагалі-то Іван був багато в чому правий, але у Люди була своя, особлива думка. Лариса була її давньою подругою, ще зі студентських років, стаж дружби – майже чверть століття. Вона рано втратила своїх батьків, була в розлученні з чоловіком і виростила доньку Світлану. Хто ж знав, що так обернеться – Лариса сіла в таксі і сталася біда, як результат – складно пересуватися навіть по хаті. До цього була довге відновлення, на студентські канікули Світлана забрала маму додому і навіть у розпачі замислювалася перевестися на заочний, але Люда їй сказала:
– Їдь, Світлано, доучися нормально, я за мамою догляну.
Зраділа Світлана поїхала, вона чудово знала, яка відповідальна Людмила, пообіцяла – зробить. Приїжджала до Лариси і її тітка, господарство своє вона лишити не може, а за племінницею доглянула б, якби її перевезли до села. Тоді справді жінки обурилися.
– Я не поїду зі своєї квартири! – обурювалася Лариса.
– Куди її у ваші умови везти? – знизала плечима Люда.
Вся справа ускладнювалася тим, що Лариса дуже переживала через самотність. Зрозуміти її було можна – втрата батьків, розлучення з чоловіком, навчання доньки у Львівському інституті. Можна було ще заповнити своє життя роботою в колективі, але ця ситуація наче все життя перекреслила. До тітки вона їхати не хотіла ще з однієї причини – у місті з вікна хоча б видно жваву вулицю, а в селі на що дивитися з віконця буде? На яблуньку із парканом? Тому Ларисі як повітря потрібна була Люда, навіть заради того, щоб поряд була жива людина. Лариса іноді навіть придумала причини, через які подруга просто повинна була до неї приїхати, Люда це відчувала і все одно приїжджала.
Але з іншого боку і Іван має рацію. Ось вже майже півтора місяці, як Люда мотається до Лариси після роботи, іноді затримується в неї допізна. Почалися сварки – вдома чоловік, який на дві години пізніше від Люди повертається додому з роботи, і дванадцятирічний син, усіх треба годувати. Вони в змозі зробити собі прості страви, але це не справа, треба щось смачне готувати.
– Ти що – такий злий, бо голодний?
– Ні, я тобі вже сказав – ми поїли. Я злий, бо сім’я у нас розвалюється – дружини та матері вдома немає. Ти навіть у вихідні у Лариси. Сходити в кіно або до друзів нема з ким, адже тобі треба бути зі своєю подружкою. Між іншим, вона назавжди залишиться з такими проблемами, то ти до неї постійно бігатимеш?
– Взагалі-то Світлана закінчить навчання і приїде.
– Це ще два роки. А вона може там і заміж вискочити, то що робити? Чоловік може не прийняти таку тещу – навіщо це треба? Загалом – для тебе Лариса ноша по життю. А ми з Юрком як же?
– Не смій так про мою подругу! – у Люди засіпалася нижня губа, ось-ось заплаче. – Вона мені не ноша.
– Гаразд, – трохи спокійніше сказав Іван. – Вечерятимеш?
– Я не їстиму цю котлету! – скривилася Люда. – І взагалі, я поїла з Ларисою.
– Як хочеш , Тоді Мурчик з’їсть! – Іван поклав котлету в миску котика. Мурчик підійшов, понюхав і навіть не доторкнувся до такої їжі.
Коли вже готувалися до сну, на телефон Люди зателефонувала Лариса. З розмови було зрозуміло, що та кликала її наступного дня з якихось важливих справ уже з раннього ранку, хоч був вихідний день. Люда не відмовила.
– Так, з мене вистачить!
Іван взяв мобільник дружини та набрав номер телефону Світлани.
– Світлана, привіт! Загалом так – або ти переведешся на заочний і приїжджаєш сюди дбати про матір, або наша родина зруйнується. Що означає – не можу? Це твоя мати, твої проблеми! Як хочеш, хоч кидай свій інститут і влаштовуйся тут на роботу. Роби що хочеш, але щоб ти тут була!
Люда намагалася забрати трубку, вигукувала Світлані, що плаче, що все буде нормально, але Іван поставив тверду умову – або подруга, або сім’я. Лягли спати сильно посварившись. Вранці, поки чоловік спав, Люда поїхала до Лариси. По дорозі вона зателефонувала Світлані.
– Світланко, ти ще не дзвонила мамі? Ні? Не хвилюйся, я все вирішу, мама буде в порядку, вчися там спокійно. Це просто Іван з гаряча так наговорив. Все, заспокойся.
Лариса сиділа перед ноутбуком і щось вишукувала.
– Дуже мене цей дискомфорт в суглобах дістав, – поскаржилася вона. – Ось тут мені порадили один апарат купити, він може допомогти. Ти можеш поїхати і мені його купити? Щоправда, грошей у мене зараз немає, наступного тижня віддам. Він тридцять тисяч, але втомилася я від цього дискомфорту.
– Хто порадив? Спеціаліст?
– Ні, знайома, але вона поганого ніколи не порадить.
Ну, що не зробиш для найкращої подруги. Поїхала, купила, почали розбиратися в ньому, та й легке прибирання затіяли.
– Ларисо, у мене сім’я розвалюється, – Люда намагалася говорити обережно. – Чоловіка можна зрозуміти – вони з Юрою постійно одні вдома, мене не бачать.
– Що, їсти собі не можуть приготувати?
– Та справа не в їжі, вони можуть приготувати. Хоча теж – чоловік на дві години приходить пізніше з роботи, а вдома шаром покоти. Я ж із роботи до тебе біжу, треба допомогти, але й їм одним удома без мене погано, наче сироти. Що то за сім’я? Іван мені вже про розлучення говорить.
– Ну то в чому проблема – бери Юру, переїдь до мене, якщо він виставе.
Люда серйозно подивилася на подругу. Начебто Лариса її знає чверть століття, все має розуміти, але так спокійно відреагувала на розлучення Люди! Ні, щоб сказати, що візити треба скоротити до мінімуму, але Лариса знайшла «найпростіший вихід зі становища».
– Ларисо, ти що – жартуєш? Ти розумієш, що в мене сім’я розвалюється, бо я до тебе за будь-яким покликом їду? Між іншим, ти багато сама можеш зробити, себе обслужити, навіть супчик зварити і пил витерти, але я тебе шкодую – їжджу до тебе, допомагаю від самотності. Так і ти пошкодуй, врятуй мою сім’ю, не проси від мене стільки уваги.
– Якби ти була на моєму місті, то ти мене зрозуміла б.
– Так і ти зрозумій, у мене сімейне життя на волосині!
Почалися розбіжності, і саме на цій невеселій нотці зателефонував Юра:
– Мамо, ти що – забула? Ми ж хотіли поїхати і на конях покататися! Ми ж записані!
Ой, як вона могла забути?! Справді, все вилетіло з голови. Люда йшла від подруги з важкою душею, Лариса справді образилася на неї, так нічого і не зрозумівши. Люда поспішила додому і зустріла біля під’їзду Івана з Юрою – вони сідали до машини.
– Мамо, вже запізнюємося! – відчайдушно вигукнув Юра. – Там вчасно треба приїжджати.
– Машина з ранку не заводилася, – похмуро сказав Іван. – Довелося їхати в автосервіс, дорогу деталь міняти. Грошей я не маю, але в понеділок отримаю. Прийдеться з твоєї карти витрачати – і на бензин, і на розваги.
– Ой! А в мене лише п’ятсот гривень! Я Ларисі апарат купила.
Поки додзвонювалися всі друзям та знайомим у пошуках грошей до понеділка, зрозуміли – на свій запис вони вже запізнилися. Юра понуро повернувся додому і зачинився в кімнаті, Іван мовчав. Люда спеціально при чоловіка зателефонувала Світлані:
– Світланко, вибач, але в мене справді руйнується сім’я. Придумай щось, але приїжджай додому, до мами. Вибач мені, що не потягнула.
А за кілька хвилин зателефонувала Люді Лариса:
– Що ж ти мою доньку так засмутила? Вона в трубку плакала. Не треба до мене їздити, не потребую більше твоєї допомоги. Поїду до тітки в село. Що ж, мабуть, доля у мене така.
Лариса сказала це таким тоном, ніби Люда була винна у всьому. Ще довго в Люди тяглося почуття провини перед подругою, особливо коли вона дзвонила Ларисі в село, а та коротко і сухо їй відповідала. Але нічого, проте Люда зберегла свою сім’ю, і це головне.
