Життя в селі у всіх на очах. І нічого не сховається від пильних сусідів. От і від Олега неможливо нічого сховати. Він балакучий на все село, іноді люди не можуть відрізнити де правда, а де вигадка. Але щоразу виходило так, що Олег мав рацію.
Найбільше, звичайно, скаржилися сусіди, бо їхнє життя у нього на очах. Дружина його постійно попереджала:
-Олеже, мовчи! Не рознось чутки по селу. Ну, скільки можна?
А йому все одно, якщо він про щось дізнався, нізащо в ньому не затримається. Будь-яка подія в селі не проходить повз нього, дуже вже в нього невгамовна цікавість.
Поруч із хатою Олега та його дружини стоїть будинок сусідів Івана та Валентини, а навпроти, невелика хатинка Ганни, рідної сестри Валентини. Ганна – молодша сестра, ніколи не була одружена, колись збиралася за місцевого мужика, але він просто перед весіллям втік у сусіднє село, і там одружився. А чому? Про це навіть Олег не знає. Так і живе Ганна сама, постійно буває у сестри.
Дім цей дістався їй від батьків, у них була велика родина, всі одружувалися, заміж вийшли, а ось Ганна жила з батьками, а потім лишилася сама. Коли з весіллям не вийшло, сватався до неї вдівець, але не захотіла чужих дітлахів виховувати. А час минав, і зараз їй сорок два роки так і живе.
У Валентини донька вийшла заміж, поїхала у далеке село до чоловіка, залишилися вони з Іваном удвох. З чоловіком жили добре, шкодували один одного.
Сестри між собою були дуже дружні, Ганна на два роки молодша. Часто Валентина кликала до себе на обід та на вечерю сестру. Ганна вже й звикла, як член їхньої родини, так засидиться в них увечері, що навіть через дорогу перейти не хотілося, у них залишалася спати.
Іван допомагав завжди самотній сестрі. У них була коза, і Ганні треба було козу. А козі сіно треба заготовляти на зиму. Ось Іван і старається на дві родини заготовляти. Косить траву, возить на тракторі. Він роботящий мужик. Якщо сусід Олег скаже:
-Іване, ти що на дві кози сіно возиш?
Він незворушно відповідає:
-У мене трактор є, а у Ганни нема. Чи жіноче це діло в господарстві трактора тримати? От і допомагаю.
Ганна, звичайно, в боргу не залишається, годує Івана смачними пирогами, запрошує їх на вечерю, найкращі шматочки підкладає Івану.
А Олег усе це спостерігає зі свого двору, у нього все під контролем, і посміюючись, каже дружині:
-Ось подивишся, Ганна у Валентини забере собі Івана. Точно тобі кажу!
-Олеже, не говори нісенітниці. Вони живуть дружно, допомагають одне одному. А тобі тільки пліткувати.
Але Олег бачить, Валентина наївна і всьому вірить, все сприймає за чисту монету, від душі допомагає сестрі. Та й Іван добра душа, довірлива, проста як п’ять копійок. А сестра Ганна сама собі на думці, вона хитра. Навіть може вдати, що заслабла, бо давно зрозуміла, що старша сестра все зробить для молодшої.
Олег своїми спостереженнями ділиться не тільки з дружиною, вона від нього відмахується, зате біля крамниці бабусі його вислуховують і далі несуть. От і крутяться чутки, плітки по селі. Доходять і до сестер, а вони лише сміються.
Якось прийшов до Ганни Микола з іншого кінця села, дружини в нього рік, як не стало, вирішив він до неї посвататися. Прийшов розмовляти, на допомогу Івана покликав, але Ганна відмовила:
-Не піду я за тебе!
Іван умовляв:
-Ганно, ти що ж ти так? Гарний він Микола, спокійний, добрий. Так і сидітимеш одна?
Пішов Микола ні з чим. Не захотіла Ганна до нього в хату йти. Вона хитро дивилася на Івана, виправдовувалася, що не подобається їй Микола.
Сестра Валентина теж радила їй за Миколу вийти заміж, але Ганна була рішуча. Ганні зручно жити поряд із сестрою, якщо не хочеться нічого робити, йде до сестри, може у них і день і два жити. А вони й не проти:
-Так, про що ти говориш, залишайся у нас ночувати, он місця вистачить.
-Ну гаразд, залишусь, переночую, одній нудно, а буває і страшно. Особливо, коли гроза, гримить та блискає.
Якось Валентина заслабла. Відвезли її у райцентр у лікарню. Довелося Ганні взяти на себе обов’язки господині, готувала, прала, Іван відвозив дружині їжу. Виписали за кілька днів Валентину, і чоловік привіз її додому.
Ганна, поки сестра там була, жила біля Івана. Господарство, справи по дому, правда до себе теж запрошувала, у неї коза, а в сараї, покосилися двері, Іван полагодив.
А Олег спостерігає, посміюючись каже дружині:
-Гнна ж у Івана живе, поки Валентина в райцентрі. Не марнує часу. Я ж тобі казав! Собі на думці молодша сестра.
-Знову ти за своє. Ну, допомагає вона йому, і що? Чоловік жіночі справи не зробить так, як жінка. От і готує, та ще й Валентині треба відвезти свіжоприготовлене.
Ганна старається заради сестри, – виказувала дружина Олегу.
А Олегу смішно, він певен, якщо він, щось скаже – так і буде. Він все бачить і знає. Ганна сама собі на думці. Знову гуде село, йдуть пересуди. Сестра у сестри чоловіка веде.
Минуло трохи часу, Валентина зміцніла. Сама доїть козу, старається по господарству, а сестра молодша все в них живе. Збігає до себе додому, козу нагодує, подоїть, деякі справи швидко зробить і назад.
Валентина не сміє нічого сказати сестрі, але вже задумалася:
-Чи не зажилась у нас моя сестра? Начебто я вже й видужала. Як їй сказати, щоб не образити? Треба чоловікові сказати, може він, щось порадить.
Запитала у Івана в дворі, щоб Ганна не чула.
-Слухай, а що сестра моя не йде до себе, я сама впораюся по господарству, може ти їй натякнеш. Ну, скільки в нас жити можна, вже й сусіди дивляться, посміхаються. Подумають ще щось, – якось невпевнено говорила дружина.
Іван, переступаючи з ноги на ногу, чухав потилицю:
-Не знаю, Валю. А що вона тобі заважає, сестра твоя? Мені так ні. А сусіди що, вони й так увесь час сміються.
Ганна все чула, стояла за відчиненими дверима, і почувши, що Іван заступився за неї, вийшла, дивлячись на них з усмішкою:
-Валю, давай щось допоможу, он білизна вже суха, піду зніму.
Вечеряли у Валентини в дворі – літо стояло спекотне. Валентина дивиться на сестру з подивом. Ганна підкладає Івану рум’яні пиріжки, підливає чай, ніби ненароком торкається за руку, а він, не досвідчений у таких справах, навіть не може приховати від дружини закоханих поглядів, якими обдаровує її сестру.
Наступного дня надвечір усе село ахнуло від несподіваної новини. Іван пішов від Валентини і найцікавіше до кого! Він перейшов жити через дорогу до її сестри Ганни!
-А що я тобі казав? А ти – мовчи! Я даремно нічого не говорю. Все виходить, як я передбачаю, зрозуміла нарешті? Все йшло до цього, я вже розумію щось у любовних справах, – урочисто повідомив Олег дружині.
Валентини лежала вдома, не виходила навіть у двір, переживала, що про це говорять у селі, зараз проходу не дадуть.
-Сором який! Сестра у сестри чоловіка відвела. Ніколи я такого не думала і в снах не бачила. А Іван теж добрий? Як він тепер доньці подивиться в очі? Двадцять сім років прожили разом, і ось тобі пішов через дорогу. А сестра, що вона мені скаже?
Два дні з дому не показувалася. Навіть Іван занепокоївся, сказав Ганні:
-Може сходити до Валентини.
-Нічого з нею не станеться, просто переживає. Скоро заспокоїться, – суворо відповіла вона.
Ганні все дарма. Коли біля магазину бабусі розпитували її:
-Ганно, як так сталося, що тепер Іван у тебе живе? Кохання між вами, чи що?
-Так, кохання, вже давно. А тут сестра заслабла, ну як лишити одного мужика? Не треба було залишати його, та й гроза була тоді. Ото Іван мене і прихистив.
Ганна була з тих людей, які на все дадуть відповідь, і ні про що особливо не морочаться. Вона і сестрі говорила, не соромлячись:
-Валю, ти не ображайся на мене, ну що тепер поробиш? Кохання у нас. Проживеш одна. Ну, якщо чим допомогти, то скажи, Іван завжди допоможе по старій дружбі, не чужі ж люди.
Тільки Ганна вже не відпускала Івана допомагати колишній дружині, вони тепер мають своє господарство. Обіди та вечері закінчилися, жили сестри, як сусіди.
А Олег дивився серйозно, шкода йому було Валентину, говорив дружині:
-Ну і Ганна. Отак з сестрою. Ось як буває. Ти хоч частіше заходь до сусідки, важко їй одній, – говорив він своїй дружині.
Через два роки Валентини не стало. Зайшла одного ранку дружина Олега до неї, а вона вже не відповідає.
Помʼянули. Сільські казали, що це Ганна винна – не змогла Валя таку зраду бачити. А та хоч би що, так і живе з Іваном, перейшли жити в його будинок та й живуть собі…
