Іван Сергійович поволі йшов рідним селом. Чоловік прямував до цвинтаря.
Важко, з зупинками, старенький долав дорогу до останнього спочинку своєї дружини…
Ось уже 25 років пройшло, як він поховав свою кохану.
Спочатку Іван Сергійович щотижня ходив до неї поговорити.
Потім став звикати до самотності, але все одно любив посидіти тут, під старими кленами, поринути у спогади…
От як швидко життя пролетіло. Здається, вчора тільки весілля відгуляли.
…У його батьківському будинку зібралося тоді пів села. Стіл скромний накрили – картопелька, капусточка квашена, грибочки мариновані… Все домашнє, смачненьке, хай і не дуже шикарно.
Але як весело було! Як душевно. Пісні співали, бажали молодим довгих років і побільше дітлахів.
Все здійснилося. Добре вони жили з Настею, дружно. Шкода, недовгим виявилося їхнє щасливе життя – не стало дружини в неповні шістдесят років…
Іван любив дружину за доброту та сердечність. Вона завжди була на його боці, вміла вислухати та зрозуміти. А господиня яка була! І дітей вони виховали один краще за іншого.
Дуже пощастило йому з дружиною, і сумував він дуже. Важко йому одному. Діти та онуки – це все ж таки не те, у них своїх турбот повно.
Ні-ні і згадував дід своє перше кохання. Думав – цікаво б дізнатися, як життя склалося у Любочки. Адже він обманув її мимоволі. Молодий був зовсім, хлопчина рахуй. Тільки школу закінчив. Обіцяв одружитися. Присягався навіть! Казав:
– Ось поїду у місто, вивчуся на інженера, заберу тебе до себе.
Вступив легко, вчився успішно, отримав хорошу роботу. Любі писав спочатку часто, потім менше…
Зустрів Настю. З нею народив чотирьох дітей, прожив душу в душу.
Але ні-ні та й загадував з трепетом юність… І образ Любочки-красуні являвся йому уві сні.
…Клени старого цвинтаря зустріли Івана Сергійовича привітно. Усміхаючись, дивилася на нього з пам’ятника Настя.
– Ну, привіт, кохана! – сумно посміхнувся він. – Давненько не був, вибач, слабий зовсім став. Зате новин назбиралося ого-го, зараз розповім. Віра пише: онучик Павлик до першого класу пішов. Так, щоб зібрати його, купу грошей витратили!
Діти золотими стали. Микола на свого скаржиться: вчитися не хоче, з матірʼю свариться.
А я читаю, згадую як самі росли – теж всяке бувало. Так що все одно, краще це, з проблемами, не нудно жити… А, мало не забув – Маринка заміж зібралася, і хлопець ніби хороший.
…Поговорив-поговорив старенький і зважився прибрати біля памʼятника.
Він став нишпорити під лавкою, де завжди лежав віник і граблі, а там порожньо. Іван Сергійович озирнувся.
Неподалік поралася жінка у чорній хустці.
– Перепрошую, жіночко, не позичите мені віника?
Вона випросталася… Іван глянув на неї і застиг від побаченого.
– Цього не може бути! – тільки й промовив він. – Любочко, це що ти?!
Так, це була вона…
Деякий час вони мовчки дивилися один на одного, не в змозі вимовити ні слова.
А потім почали сипати запитаннями, перебиваючи один одного.
Хто? Як? Де? Чому не писав? Забув? Пам’ятала? Кохав? Кохала?
Потім вони разом згрібали листя на могилках її батьків та його дружини.
А потім сиділи на лавці і вона розповіла йому про своє життя.
Про те, що у них буде дитина, вона хотіла повідомити під час зустрічі – все чекала, що приїде додому.
Але він поїхав. Написати йому не наважилася.
Від ганьби батьки вирішили сховати доньку у рідні – погодилася її прийняти тітка, батькова сестра.
Чому Івана не знайшла?
Шукала потім, дізналася, що одружений… Навіщо старе ворушити?
– Сина як назвала?
– Петром.
– Він хоч знає про мене?
– Ні, не стала я йому говорити нічого.
– Побачити його можна?
– Не стало його п’ять років тому…
– А онуки?
– Є, Іванку, є – троє. Дві онучки й онук. Але їм теж знати про тебе нема чого, не будемо старе ворушити…
Вони говорили рівно до четвертої вечора.
Любі треба було вийти на дорогу – за нею приїхав зять.
Махаючи долонею в слід автомобілю, який віз від нього його перше кохання, Іван Сергійович, витер скупу сльозинку.
Тепер і піти не страшно…
