Галина Вікторівна була звичайною бабусею, зі своїми слабкостями та недоліками.
Але Іван любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його взагалі не було.
На уточнюючі питання Іван, вона відповідала:
-Підростеш, зрозумієш…
Й Іван ріс, зайвих питань не ставив, намагаючись до всього дійти своїм розумом.
У п’ять років бабуся забрала Івана до себе, і з того часу мама з’являлася в його житті епізодично між черговими претендентами в чоловіки.
Якось, коли мама прийшла вкотре забрати Івана до себе, бабуся відіслала його у свою кімнату. Він тихо грався і прислухався до розмови на кухні. Спочатку не було нічого чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
-Скільки можна? Хлопчикові потрібна мати, а не розфуфирена дівка! – казала бабуся.
-Мені що тепер зробити? Я шукаю чоловіка і батька синові, між іншим! – у відповідь кричала мати.
-Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не водиться. Та й рідкісний чоловік любитиме чужу дитину. І своїх кидають і зраджують, а чужих і поготів.
-Тобі не зрозуміти… Ти… – тут мати вигукнула на адресу бабусі такі слова, значення яких Іван не знав, але розумів, що вони дуже образливі.
Бабуся теж так вважала і вкотре виставила маму з квартири.
Вона зайшла в кімнату вся знервована, потріпала Іванка по їжачку короткого волосся на голові і пішла, гримнувши дверима.
Пропадала вона тижнів на три, потім приходила знову, задоволена, чи зла, залежно від того, наскільки вдало складалася чергова її спроба знайти чоловіка.
Після того, як мати йшла, волосся Іванка та речі, до яких вона торкалася, зберігали деякий час запах її парфумів. Й Іван принюхувався, згадував…
…Ставши старшим, він почав побоюватися подібних відвідувань матері.
Після них бабуся приймала якісь заспокійливі, гриміла посудом і голосила, що виростила не дочку, а безсердечну зозулю, яка залишила єдину свою дитину…
Бурчала, що вона не має більше сил, і наступного разу віддасть її їй… Іван сидів у своїй кімнаті, чекаючи, коли вщухне буря.
Потім бабуся приходила до нього в кімнату, ставила на край столу тарілку з теплими оладками або ватрушками, і казала примирливо:
-Чого притих? Злякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не ображайся на мене…
Іван все розумів і не ображався. Коли йому було погано, він приходив до бабусі скаржитися, і вона втішала його. Але бабуся не могла поскаржитися йому, восьмирічному хлопчику.
Та й як він міг її втішити? Тому Іван поблажливо слухав її бурчання і мріяв лише про одне, щоб швидше в їхньому домі запанував колишній затишок.
І наступного дня їхнє життя з бабусею поверталося в колишнє русло, до наступного приходу матері.
Іван ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Вона ніби застигла в одному віці. Й Іван думав, що так буде завжди. Коли Іван вчився вже у старших класах, бабуся часто говорила йому, щоб вчився добре.
-Якщо не вступиш в інститут, візьмуть тебе на службу, а я вже стара, не витримаю цього. Тому, якщо хочеш, щоб я пожила довше, будь ласка, ходи вчитися.
Й Іван старався щосили, не мав права підвести бабусю. Адже, окрім неї, у нього не було нікого. Від матері він остаточно відвик. Та й мотивація була переконлива – життя бабусі.
Він добре здав іспити і вступив в університет. Ризикувати він не став, вибрав не престижний факультет, куди прагнули всі, а вступив на державне на історичний. Читати він любив і захоплювався історією.
На другому курсі він закохався у гарну та веселу Наталку. Вона любила гучні компанії, чого не міг терпіти Іван.
Але заради Наталі ходив на студентські вечірки та в клуби.
Бабуся за задумом і розсіяним виглядом одразу здогадалася про закоханість онука, зітхала, спати не лягала, чекала на нього.
Іван жалкував бабусю, намагався не загулюватися до ранку. Але Наталці це не подобалося.
Якось вона поставила умову, що якщо він піде з вечірки, вона його покине.
Іван не хотів розлучатися з Наталкою, але й бабусю було шкода.
Переживає, чекає, не спить, а в неї тиск. Він таки пішов з клубу.
Всю дорогу додому хлопець біг, ніби хтось гнався за ним, сварячись на бабусю, що могла б і спати, що він дорослий, що нічого з ним поганого не трапиться, за себе постояти зможе.
Мобільних бабуся не визнавала.
-Пізно мені їх освоювати. А ти нащо? – казала вона.
Іван увійшов у квартиру і побачив смужку світла під дверима до кімнати бабусі.
-І чого їй не спиться? – роздратовано подумав він і зазирнув у кімнату.
Бабуся лежала на підлозі… Поруч із нею була розлита вода, лежала склянка.
-Бабусю, ти чого? – кинувся до неї Іван.
Вона трохи розплющила очі, намагалася щось сказати, але голос не слухався.
-Ти тільки не… Я зараз! – Іван дістав з кишені телефон.
Швидка приїхала за пʼять хвилин. Лікар сказав, що ще трохи й було б пізно.
Іван сварився на себе, що через свою закоханість не помічав, що останнім часом бабуся скаржилася на здоровʼя, часто ходила по стінці, трималася за меблі.
Якби він не пішов у клуб з Наталкою, якби був удома, може, нічого не трапилося б.
Іван докоряв собі, що не прийшов раніше.
Бабусю відвезли у лікарню. Й Іван вперше залишився зовсім один.
Щодня він приходив до лікарні і приносив курячий бульйон та морс, який варила Наталка. Але надовго її не вистачило, незабаром вона знову почала пропадати в клубах.
Вони розійшлись…
Через три тижні бабусю виписали. Вона ходила тепер обережно, дрібними кроками. Одна рука ледь рухалась, говорила нерозбірливо.
Але незабаром Іван пристосувався і все розумів.
Тепер йому доводилося крутитися – після занять він забігав у магазин, готував їжу, годував бабусю, прав та прибирав квартиру.
У бабусі все валилося з рук. А ще й навчання вимагало часу та сил.
Незабаром з поліклініки прийшла молоденька медсестра з русявою косою.
Вона приходила щодня, вправно робила бабусі процедури, показувала вправи для руки.
Попередила, що результати будуть не відразу, не треба впадати у відчай і кидати заняття. Сварилася на Івана, що не займається з бабусею.
-Не вистачає часу. І в магазин, і готувати, і навчання… Кашу вдруге намагаюся зварити, грудки виходять, – виправдовувався він перед нею, як школяр.
Люба пройшла на кухню та показала, як правильно варити кашу.
-Як у вас добре виходить. А я не вмію, бабуся завжди готувала.
-Нічого, навчитеся, діло нехитре. Я завтра прийду, позаймаюся з бабусею, – сказала Люба, але від похвали аж зашарілася вся.
Іван помітив, що невдовзі бабусі покращало.
-Що я без вас робитиму? Ви бабусі подобається. Вона побачивши вас оживає, – сказав Іван якось Любі перед відходом.
-А вам? – раптом запитала Люба серйозно.
-І мені, – відповів Іван, і це було правдою.
-Я можу іноді заходити до вас після роботи, якщо хочете, – запропонувала вона.
-Було б чудово, – щиро зрадів Іван.
Люба не лише займалася з бабусею, а й допомагала то зварити суп, то кашу.
Поступово вона стала незамінною для них. Бабуся почала впевненіше ходити і краще говорити.
Мама весь цей час не показувалася, мабуть знайшла собі чоловіка.
Коли останній раз вона приходила, Іванові не сподобалося, що вона дуже почала фарбувати обличчя, маскуючи вік і зморшки. Тепер запах її парфумів дратував. А Люба не мала парфумів…
Він сам зайшов до неї, щоб запросити на весілля. Скромне, але все ж таки весілля. Але вдома матері не було.
Сусідка сказала, що давно не бачила її, начебто поїхала кудись.
Після закінчення навчання Івану запропонували залишитись викладачем в університеті.
Бабуся повністю не відновилася, але зміцніла, навіть робила якісь справи вдома.
Грошей вистачало, і можна було подумати про дитину. Коли Іван сказав про це Любі, та почервоніла.
-А дитина вже є, я вагітна…
Мати з’явилася, коли у Люби вже округлився живіт. Не зрозуміло було, навіщо вона з’являлася в житті Івана. У звичайній своїй манері вона кричала, що невдячний син образив її, не зволив на весілля запросити.
Про слабість бабусі промовчала. Наговорила всякого і пішла, гримнувши дверима. А бабусі стало недобре.
Швидка забрала її, але вона вже не оговталася…
На поминках мати після біленької заплакала, що лишилися вони з Іваном сиротами…
…Наступного ранку Іван прокинувся рано і почав збиратися на роботу. Він не хотів сидіти вдома, надто тяжко йому було…
Іван взувся у коридорі й поліз у тумбочку по свої ключі, але їх ніде не було!
-Нісенітниця якась, – пробурмотів чоловік.
-Візьми мої! – гукнула з кухні Люба. – Я все одно пізніше за тебе повернуся!
На роботі думали, що Іван не повернеться до роботи так рано і знайшли йому заміну на цей день, тому й відправили додому відпочивати.
Коли Іван зайшов у квартиру, то одразу побачив свої ключі на тумбочці і якісь брудні сліди на підлозі…
Він тихенько підійшов до кімнати й обережно відчинив двері.
Якась жінка квапливо порпалася у шафках. На підлозі валялися речі.
Жінка обернулася. Іван глянув на неї, сів на диван і обхопив голову руками.
-То це ти ключі взяла? – голосно сказав він.
Від несподіванки мати підскочила на місці.
-Ти це шукаєш? – Іван підійшов до серванта і висипав на стіл із чашки бабусине золото: сережки з великими червоними рубінами та перстень.
Мати кілька секунд жадібно дивилася на золото, а потім згрібла його в кулак.
-Це мені належить. Вона обіцяла віддати, і поскупилася. На згадку, – сказала мати.
-Забирай і йди, – зневажливо скривився Іван.
-Матір виставляєш? Невдячний. На квартиру, між іншим, я також маю право. Та я заради тебе… – вона не договорила і кинулася геть з квартири.
Іван так і не дізнався, що вона заради нього такого зробила, окрім того, що народила…
…Мати з’явилася майже через рік.
Маленька Даринка якраз повзала по підлозі в кімнаті, щось тихо посопуючи про себе.
Мати ще більше постаріла, вже не маскувала вік косметикою, виглядала схудлою і втомленою. Пошуки чоловіка не пройшли безслідно, та й вік брав своє.
Вона потяглася до малечі, погляд її потеплішав. Люба хотіла втрутитися, взяти дитину на руки, але Іван стримав її.
-Дай їй шанс, – тихо сказав він.
Мати гралася з маленькою на підлозі, і та тяглася до неї рученятами, сопіла і пускала бульки…
-Вона посміхається до мене! – мати радісно обернулася до Івана з Любою.
-Можна я ще прийду? – запитала вона, йдучи.
-Звичайно, приходь, – відповів Іван.
Так, вона була недолугою матір’ю, як казала бабуся, але все ж таки була його матір’ю…
Вона почала приходити щодня. Люба розслабилася і навіть залишала їх самих, а сама йшла в магазин. Дівчинці бабуся явно подобалася…
Говорять, що бабусі люблять онуків більше, аніж дітей. І це виявилося справедливим щодо матері Івана.
Вона перебісилася, нагулялася і вирішила віддати залишки своїх сил та кохання внучці.
А ще кажуть, що бабуся – це мати, яка отримала другий шанс.
Й Іван дав матері шанс стати такою ж гарною бабусею для його дочки, якою була для нього Галина Вікторівна. Та, яка виростила його…
