Кілька років минуло з того часу, як від Івана не було жодної звістки.
Марія вже й чекати перестала, лише десь далеко, в таємному куточку душі теплилася маленька надія, що одного разу відчиняться двері і чоловік, простягнувши руки, скаже звичне:
-Ходи обійму тебе, любов моя!
Іван з Марією одружилися, коли їм виповнилося тридцять, за плечима кожен мав невдалий шлюб.
Іван влаштувався працювати водієм у організацію, де працювала Марійка.
Вони часто бачилися по робочих справах і швидко порозумілися.
Коли Іван зробив пропозицію, вона погодилася, не роздумуючи.
Проживши кілька років, вони вирішили, що настав момент завести дітей, але Іван сказав, що перше треба придбати більше житло.
Саме для цього він і подався на заробітки.
Все складалося якнайкраще, Іван заробив необхідну суму, перший внесок у них був, тому Марія чекала швидкого повернення чоловіка і майбутнього новосілля!
У день від’їзду Іван зателефонував до Марії і повідомив, що квитки куплені і через три дні він буде вдома.
Марія знала, що в дорозі завжди можуть виникнути проблеми зі зв’язком, тому три дні чекала спокійно.
Але коли чоловік не з’явився ні на четвертий день, ні на п’ятий, а телефон не відповідав, вона занепокоїлася.
Марія звернулася куди треба. Були довгі пошуки, але чоловіка ніде не було. Останніми його бачили товариші по роботі, коли проводжали на поїзд.
Ось так – сів чоловік у поїзд і нема ніде!
Так минуло три роки, звісток ні від чоловіка, ні про нього не було жодних!
Іноді Марії здавалося, що Івана вона вигадала, але його речі, фотографії говорили про те, що він був, і кохання було, і плани на майбутнє…
Наближався Новий рік, ще один самотній Новий рік.
У Марії від того щасливого життя залишилися лише спогади. Вона поставить ялинку і сидітиме дивлячись у вікно, згадуючи, як вони колись святкували разом.
Перед святами вони купили та встановили ялинку. Іван хотів обійняти дружину, але один незграбний рух і ялинка похилилася на бік.
Як вони сміялися, намагаючись повернути її на місце, а потім так і заснули, обнявшись під теплим пледом.
А через два тижні Іван поїхав, і як виявилося назавжди…
З того часу Марія завжди ставила ялинку біля вікна, їй не хотілося бачити деревце, що стоїть там, де закінчилося її щастя…
Напередодні Нового року Марія йшла з роботи. Шлях її проходив через підземний перехід. Дивлячись на вітрини невеликих магазинчиків, Марія раптом побачила якогось чоловіка.
Перед ним стояла картонна коробка. Він дивився прямо перед собою і було видно, що йому неприємно там сидіти.
Підкоряючись якомусь незрозумілому пориву, Марія пішла в сторону чоловіка, щоб дати йому якісь копійки.
Вона намацала в кишені монети, підвела голову і застигла!
Перед нею сидів Іван! Брудний, оброслий, але це був він!
Марія заплющила очі, подумавши, що це просто їй здалося, але Іван нікуди не зник.
Він сидів, здивовано дивлячись на жінку, що стояла перед ним. У його погляді нічого не було, лише питання – що відбувається?
Зазвичай люди швидко йшли повз нього, а ця жінка стояла навпроти, і дивилася на нього очима, сповненими сліз.
Іван відчув себе незатишно під її поглядом. Довго вона так зібралася стояти?
-Як вас звати? – Марія бачила, що чоловік її не впізнав і була готова до того, що вона помилилася і це просто дуже схожа людина.
-Іван мене звуть. – А що вам потрібно від мене, жінко?
-Ви живете тут, у місті? Давно? Де жили раніше?
-Я приїхав нещодавно. Втім, я мало що пам’ятаю. Де я жив, що робив – не знаю. Пам’ятаю, що їхав потягом, а тепер ось тут сиджу.
Жити якось треба! У мене нікого немає, може й є де, але я не пам’ятаю. А чому я вас зацікавив?
Марія вже розуміла, що це її чоловік, що загубився, але не могла вирішити, що робити далі.
Треба його відвести звідси, викликати когось, нагодувати.
Всі ці думки плуталися в Маріїній голові. Як його покликати із собою? На що здатний цей чоловік зараз?
Але вона не могла піти без нього! Марія вирішила діяти.
-Скажіть, а вам потрібні гроші?
-А кому вони не потрібні?
-Я б хотіла запропонувати вам невеликий підробіток, мені потрібно…
Що ж їй потрібно, що вигадати, як вивести Івана з цього переходу?
-А ви можете піти зі мною і на місці подивитися балкон, мені потрібно дещо зробити на балконі.
-А чому саме я?
-Просто хочу дати вам можливість заробити трохи грошей. Скоро свято…
-Далеко живете?
-Ні, зовсім поряд.
-Ну гаразд, пішли, якщо зможу, то зроблю!
Дивну вони виглядали. Добре одягнена жінка і чоловік у брудному, давно не праному одязі.
Добре хоч іти було зовсім недалеко! Марія трохи побоювалася йти додому з цим чоловіком, але йшла вперед.
Якщо це шанс повернути чоловіка, вона згодна на все!
Іван намагався триматися осторонь.
Коли вони зайшли до квартири, Іван довго дивився на себе в дзеркало, потім озирнувся навколо, зазирнув у кухню. Здавалося, що він намагається щось згадати, але йому це не вдається.
-Хазяйко, вибачте мені, але можна мені чаю?
-Так звичайно! Давайте, поки я роблю чай, ви помиєтеся, а то вибачте, на вас шкода дивитися.
-Самому неприємно, – сказав Іван, знову глянувши у дзеркало. – А чоловік не буде проти?
-Чоловік незабаром прийде, я йому все поясню.
Марія не хотіла казати, що чоловіка немає, але й говорити, що впізнала його, теж не стала.
Якісь сумніви не залишали її. Вона дала Іванові “одяг чоловіка”, тобто його одяг і через півгодини перед нею з’явився той чоловік, якого вона так чекала і любила…
Вона ледве стримувала себе, щоб не обійняти його.
Вона вже знала, що це як її чоловік, це підтверджувала родимка, яка була в Івана з дитинства.
Коли чоловік поголився і її стало видно, Марія вже не сумнівалася.
Іван сів за стіл, узяв чашку з чаєм, довго дивився на неї.
-У мене була така сама чашка, мені здається, колись давно!
Марія ледве стрималася, щоб не крикнути:
-Іванку, це твоя чашка!
Раптом Іван сказав:
-Щось мені недобре, даремно ви мене покликали, навряд чи я зможу вам допомогти.
-Ходімо зі мною, вам треба лягти!
Іван не заперечував, він дійшов до дивана, ліг і заснув. Марія наважилася зателефонувати до свого старого знайомого, друга її батьків.
Він багато років пропрацював лікарем, зараз був на пенсії. Павло Матвійович приїхав.
-Ну що, дитинко? Що в тебе сталося?
-Павло Матвійович, ви тільки не подумайте нічого. Я вам покажу одну людину, потім все розповім!
Він підійшов до дивана і здивовано озирнувся на Марію.
-Іван? Нічого не розумію! Він же зник!
Марія розповіла все, що сталося.
-Оце так історія! Не повірив би! Звідки він?
-Сама не зрозумію! Я щодня на роботу і з роботи йду цим переходом, ніколи його там не бачила. Я й сьогодні б пройшла повз, напевно. Павло Матвійович, що робити? Ясно, що він нічого не пам’ятає, ще й слабий. Але як? Я нічого не розумію!
-Ну, для початку, дитинко, заспокойся! Зараз нам треба його виходити.
-Ви знаєте, Іван постійно оглядався на всі боки, здавалося, що ще хвилина і він згадає, він навіть чашку свою впізнав, але подумав, що мав таку раніше.
-Значить, не все так погано, як здається. Ми ж не знаємо, що сталося з ним, де він був. Як опинився саме у цьому місті?
Я буду з ним, тобі, дитинко, доведеться виділити мені спальне місце і іноді годувати!
-Звичайно звичайно! Я буду дуже рада, якщо ви поживете в мене!
-До речі, треба повідомити куди треба.
-Так, обов’язково. Спасибі, Павло Матвійович, я зараз одна не зможу, розгубилася зовсім.
-Нічого, Марійко, все буде гаразд! Івана я оглянув, гадаю, що все налагодиться.
Довгі десять днів Павло Матвійович був біля Івана. Він уві сні говорив багато про що.
З уривків слів починала вимальовуватися картина події. Все сталося через гроші, які Іван заробив та віз додому.
Він часто називав Марію по імені. Вона сподівалася на диво!
І диво сталося! Одного вечора, коли Павло Матвійович пішов додому, Іван ще спав. Він все ще був дуже слабкий!
Марія займалася своїми справами, коли почула голос чоловіка:
-Чому ти ялинку прибрала від каміна, там вона краще виглядала!
Марія застигла на місці, потім різко обернулася і побачила, що Іван дивиться на неї, посміхаючись.
Вона обняла чоловіка. Іван гладив її плечі і казав:
-Заспокойся, кохана, все гаразд!
-Іванку, що з тобою сталося, де ти був?
-Я не пам’ятаю, нічого не пам’ятаю! Побачив ялинку, камін і тебе…
Було видно, що спогади даються Іванові важко, але він впізнав дружину, свій будинок, а це вже початок.
Павло Матвійович привів свого колегу, спеціаліста з такого, Іван потроху почав згадувати.
Марія нікуди не поспішала – чоловік поруч, а решта все налагодиться…
