Головна - Життєві історії - Іван і Тетяна спокійно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла незнайома жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала: – Ну, здрастуй, татусю, – і розкинула руки для обіймів. Іван застиг на місці, а Тетяна гнівно сказала: – Ти хто така? І який ще татусь? А Іван нарешті видавив із себе: – Навіщо? Навіщо, ти прийшла

Іван і Тетяна спокійно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла незнайома жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала: – Ну, здрастуй, татусю, – і розкинула руки для обіймів. Іван застиг на місці, а Тетяна гнівно сказала: – Ти хто така? І який ще татусь? А Іван нарешті видавив із себе: – Навіщо? Навіщо, ти прийшла

Іван і Тетяна спокійно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайно вдягнена жінка.

Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала:

-Ну, здрастуй, татусю, – і розкинула руки для обіймів. Іван закашлявся, а Тетяна гнівно сказала:

-Ти хто така? І який ще татусь?

Жінка примружилася:

-Ти, тітко, багато не говори. Я не до тебе прийшла, а до батька рідного. Татку, ти що мене забув? Це ж я, твоя донечка, Рита. Скільки років минуло, а я все заспокоїтись не можу. Як там мій тато поживає, не заслаб, не дай Бог, – удавано схлипнула Рита.

Іван нарешті видавив із себе:

-Навіщо? Навіщо, ти прийшла? – запитав він.

-Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому, – посміхнулася Рита.

Мами не стало, коли Риті сім років було. Батько витримав один із півроку і привів їй нову маму – Таню. А з нею ще двох братів. Насамперед, нова мама виселила дівчинку з її кімнати і поселила в загальній.

-Хлопчикам потрібніше, – винувато пояснив батько, ховаючи очі.

Хлопчаки були старші за дівчинку і дуже вредні. Вони постійно псували зошити першокласниці і вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання.

Адже мама Таня забороняла даремно вмикати світло. А коли Риті виповнилося вісім, прямо в день народження, батько відправив її в притулок.

-Доню, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Прийду до тебе на вихідні і принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона у магазині на вітрині стояла. Ось таку і привезу…

Рита довго чекала тата та подарунок, але він так ні разу і не прийшов.

Рита безцеремонно сіла за стіл і скомандувала:

-Ну ж бо, тітко, дай мені супчика. Їсти хочу, прямо не можу, – і засміялася.

Таня мовчки дістала тарілку і насипала туди один черпак супу. Рита похитала головою:

-Ось скільки років минуло, а ти, тітко, не змінилася. Знову на мені заощаджуєш? Давай більше, що мнешся? – і повернулася до батька.

-Ну що, татку, діставай ігристе, за зустріч по трохи, – весело сказала Рита.

Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби, прошипіла:

-Ми не будемо…

Рита сплеснула руками.

-Я так і знала. Але нічого, я, на відміну від свого татуся, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітко, піди і дай мені мій рюкзак.

Та обурилася.

-Тобі треба, сама і неси!

Рита підняла брову і вкрадливо сказала.

-Тітко, ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Житиму у вас. А що? Ти колись мене з дому виселила. Правильно? Тепер твоя черга. Будеш добре поводитися, може і дозволю залишитися.

Тетяна з обуренням, підвищила голос.

-Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка таке на мене говорить, а йому хоч би що.

Той посовався на стільці і сказав:

-Рита, ти це, того. Не груби тітці Тані, вона тут господиня.

Рита похитала головою.

-Ой, як усе запущено. Молодець, тітка, загнала мого батька під каблук. І дивлюся дуже щільно. Ти, батьку, не лякайся. Ми тітку теж відправимо куди-небудь.

Тетяна скрикнула:

-Я зараз сину подзвоню. Він тебе швидко виставить звідси.

Рита єхидно сказала:

-Це Юрку чи що? Так він швидше за тебе звідси виставить. Так, тітко, не пощастило тобі з дітьми. Старшенького твого не стало, так? Дуже вже, я чула, гульнути любив. І молодшого така ж доля чекає…

Тетяна закричала:

-Не смій так говорити. Поглянь на себе. Явно не в палаці живеш.

Рита грубо відповіла:

-Так завдяки тобі, тітко. Ти непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і залізла в його дім. Відбулася від його дочки на користь своїх діток. Жила видно усі роки непогано. Про мене, мабуть, і не згадувала. Але я то повернулася, на зло тобі і повторюю, життя тобі тепер солодким не буде. Маю далекі плани. Чоловік у мене є, цивільний. Він за тиждень приїде, тут житимемо. Потім, татку, ми тебе онуками радуватимемо. Класне життя нас чекає. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, тату? Ти ж скучав за мною?

Іван кивнув і опустив голову. Рита переможно подивилася на Тетяну.

-Ось бачиш? А зараз ліжко мені постели, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб лазню мені наготувала, бруд із себе змити хочу.

Рита вдавала, що спить, а сама почала підслуховувати. Тетяна напівпошепки говорила Івану:

-Ти зовсім, чи що? Чого мовчав, мов риба. Вона тут жити зібралася, ще й невідомо з ким. Ти що не розумієш? Вони ж нас обнесуть, чи чого й гірше. Жени її, кажу тобі. Гуляла десь усі ці роки, нехай гуляє далі.

Іван винно відповідав:

-Але ж вона моя дочка. Як я її вижену? Ти й так мене тоді змусила відмовитись від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені й так соромно перед нею.

Рита подумки зраділа. У батька виявляється крапля совісті ще залишилася. З такими думками вона заснула.

Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона розплющила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.

-Я це. Тобі принесла. Щоб м’якіше було.

Рита засміялася:

-Ну дякую. А я грішною справою подумала погане. Ну що, ванну набрала?

Тетяна заметушилась.

-Батько все зробить. Ти може поїси? Я там млинців напекла.

Рита здивувалася.

-Щось підозріло ти, тітко, такою доброю стала. І я тобі не вірю. Ти як була підступною, такою і залишишся.

Тиждень Рита ходила за Тетяною по пʼятах. Та благала:

-Будь милосерднішою, дівчинко. Я ж уже не молода.

Рита жорстко сказала:

-А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку з дому спровадила? Що мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені відповіси за всі мої сльози.

Тетяна просила:

-Вибач мені за все заради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше, – плакала вона.

Рита махнула рукою.

-Гаразд, вставай. Бачу, що пройняло хоч трохи. Живіть як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, тату?

Іван підскочив:

-Доню, так давай я тобі грошей дам. Купиш на них все що хочеш.

Рита похитала головою.

-Ти так нічого і не зрозумів, батьку. Я до тебе не по гроші приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слівце про любов до мене. Але мабуть дарма. Прощавайте, – і закинувши рюкзак на плече, вийшла.

Ніхто за нею не вийшов, хоч вона й чекала.

За селом на неї чекала машина. Вона сіла в неї і розплакалася, мов дитина. Чоловік обійняв її і притиснув до себе:

-Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли маєш справжнє. Розчарувалася, так? – співчутливо, спитав він.

Рита підняла на нього очі:

-Так, любий. Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто оступився колись. І прийме мене будь-якою, а вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? – вона знову заплакала.

Чоловік обійняв її ще міцніше.

-Треба чоловіка слухати, Риточко. Я ж попереджав, що так може бути. А ти вперлася – «він добрий, він хороший». Поїхали краще додому, діти вже скучили. Усі запитують, коли мама приїде

Рита витерла сльози і посміхнулася:

-Я теж скучила за ними. Поїхали швидше. Але насамперед під душ. Змити все хочу. І забути. Давай тільки, поки ми тут, до мами поїдемо. Квіти покладемо, я дорогою назбирала. А батько? Не було його в моєму житті і не треба. У мене є ти та діти. Мені більше нікого не треба.

Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію. Але мені треба було спробувати. Не вийшло – і Бог із ним. На все воля Божа…

Plitkarka

Повернутись вверх