– Здає вже Іван Сергійович, – сказала Світлана чоловіку, готуючи олів’є.
– З чого ти взяла? – здивувався Петро.
– Он, Марійку підняти не зміг, щоб зірку на ялинку встановити. А раніше.., – Світлана зітхнула.
– Та батько в мене ще ого-го-го, ти що, може, втомився трохи, – сказав Петро.
– Ні, Петре, роки беруть своє. Ти за продуктами тепер раз на тиждень батькам їздитимеш і не сперечайся, – Світлана поправила волосся, і взяла тарілку з салатом, – пішли до столу.
Іван Сергійович все чув. Зупинився, щоб увімкнути світло у ванній кімнаті, і ненароком почув розмову сина з невісткою.
Напередодні Нового року в сім’ї Микитенків була традиція: усі збиралися в будинку батьків на сімейне застілля і разом проводили найулюбленіше зимове свято. І цей рік не став винятком. Старший син приїхав із сім’єю першим. Невістка допомагала накривати на стіл, онуки тут же у вітальні весело вбирали ялинку.
Іван Сергійович увімкнув воду і сів на край ванни:
“Все правильно сказала Світлана, так і є. Як вийшов на пенсію, одразу виникло це відчуття непотрібності, а далі як за накатаною пішло. Така лінь охопила, так все набридло, що хоч плач!”.
– Іване Сергійовичу, все добре? – тихенько спитала Світлана підійшовши до ванної кімнати.
– Так-так, виходжу, – відповів Іван Сергійович.
За дверима стояв маленький Андрійко і пританцьовував.
– Заходь швидше! – Дід пропустив онука.
За святковим столом Іван Сергійович дедалі більше сумував. Відсторонено піднімав чарку, коли говорили тости, трохи відпиваючи.
– Тату, щось ти сумний якийсь? Свято, веселитися треба, не занедужав часом? – спитав Петро, коли з сім’єю вже збиралися йти. Поставали в коридорі, Світлана підштовхувала чоловіка на розмову.
– Ні, все добре, синку. Внуків привозьте на канікули. Нікуди не надумали їхати? – усміхнувся батько.
– У нас же ремонт, Іване Сергійовичу, не поїдемо. Вам теж відпочивати потрібно, дітлахів до моїх батьків відправимо, домовилися вже, – втрутилася у розмову Світлана.
– Ну добре, якщо домовилися, сватам теж треба дати поняньчитися, – засумував батько.
Світлана шепнула щось тихенько до чоловіка.
– До неділі, батьки, заїду, продуктів завезу, – сказав Петро і попрямував до дверей.
Мама здивовано розвела руками:
– Які продукти, синку? Магазини поруч, овочів у мене вдосталь, якщо треба, то батько сходить в магазин.
– Навіщо ходити, Віро Григорівно? Петро все привезе. Без ліфта на п’ятий поверх нести не потрібно, відпочивайте краще, – наполягала Світлана.
Син із сім’єю пішов, а мати ще довго бурчала:
– Ось ще, онуків не дамо, до магазину не ходіть, чого вона знову?
– Світлана дуже хороша, Віро, піклується про нас, не бери в голову, – сказав Іван Сергійович.
– Нам же не дев’яносто років, щоб дбати про нас, а так, схоже, що списали нас, і онуків не дають.
– Привезуть тобі онуків, згодом привезуть. Чула ж, що цього разу до сватів.
Мати замовкла.
“А може і, правда, дарма вона така холодна до Світлани. Вона найбільше старається і приходить частіше і допомагає, завжди з посмішкою, завжди тактовна. Друга невістка тільки поїсти приходить і банки з соліннями бере. Про зятя взагалі варто промовчати”.
– А чого ти, Іване, сумний такий? – переключилася на чоловіка Віра Григорівна.
– Втомився щось, – відмахнувся чоловік.
– Аааа, зрозуміло, відпочивай тоді, я тобі телевізор увімкну, – сказала Віра.
Віра Григорівна пішла на кухню, складати помитий Світланою посуд.
Іван Сергійович лежав на дивані і думав, думав, думав.
“Ось зараз не вдалося з онукою зірку встановити, а влітку на дачу приїде, не вийде підняти, щоб яблуко зірвати. А вона ж маленька така. Зовсім сили десь розгубив”.
І вирішив тоді Іван Сергійович до літа привести себе у форму. Хай не як у двадцятирічного, але щоб старшу внучку підняти без зусиль міг.
І пішло-поїхало. Щодня без перерви став багато гуляти, щоб з чогось почати. Гантельки під ліжком знайшов, старенькі, покриті пилом. Піднімати їх одне задоволення виявилося. Далі більше, вже й на турніки став заглядати, поряд із підлітками підтягуватися.
Поступово сили почали до Івана Сергійовича повертатися, до дачного сезону він такий приплив відчув, що на дачі розібрав територію, де зберігався всякий мотлох, і організував для онуків дитячий майданчик. Щоб усім було цікаво і весело.
У серпні, коли почали наливатися сливи та яблунька, старший син у гості на дачу привіз онуків. Марійка від маленького дитячого майданчика була у захваті. Та й Андрійко оцінив. Цілий день дідусь із онуками проводив: то на ділянці з ними грав, то на річку водив, то замки з піску зводив.
А наступного дня Андрійко підійшов до сливи і попросив:
— Діду, а дістань мені он ту сливу.
– Так давай, Андрійку, ти її сам дістанеш, – Іван Сергійович радісно підхопив онука та підняв над собою.
Андрійко своїми маленькими пальчиками цілих три сливи зірвав.
– А я, дідусю, а я, – одразу ж заплескала в долоні Марійка.
– І тебе підніму, – радісно вигукнув дідусь, опустивши онука на землю і легко підхопивши внучку, – дідусь у тебе ще ого-го-го!
Не втрачайте силу духу, ніколи не опускайте руки, якщо є хоч один шанс. Радійте кожному дню і цінуйте життя, яке дається нам один раз.
