Останній тиждень Іван дуже нервував. Справи в його фірми були погані.
Замовлень було дуже мало і тому грошей теж не було.
Дружина Олена з донькою вже місяць, як поїхали до її батьків. Там Даринці було зручніше. Так пояснювала Олена.
– Розумієш, тут дитині добре, ми довго гуляємо на свіжому повітрі і на сонечку. Я ж знаю, що коли ми повернемося, вона одразу заслабне.
– Я дуже сумую за вами, Оленко… – намагався пояснити Іван, але Олена нічого не хотіла слухати.
Коли Іван розповів дружині про банкрутство фірми, вона, тим більше, не захотіла повертатися.
– Налагоджуй свої справи, а зараз нам і повертатися ні до чого. Одні нерви… Дитині потрібен спокій, – сказала вона і не дзвонила більше.
– Ось якщо починає життя сипатися, то повністю, – сказав Іван батькові. – Добре, що хоч вам я встиг будинок хороший побудувати… А нашу квартиру мені тепер і утримувати нема на що.
– А чого Оленка не повертається? Саме час тебе б підтримати… – запитала мати, Ольга Іванівна.
– Може, є в неї хтось там, га? – тихо спитав батько, коли вони з Іваном вийшли на подвір’я. – Не розумію, як ви так живете? Це не сім’я, а не зрозуміло що. Дружина має бути поруч. Завжди. І в радості, і в горі. І в багатстві, і в злиднях. А інакше навіщо вона?
– Не чіпай мене, тату… Може, хто і є, я намагаюся не думати зараз про це. Потім. Зараз би з боргами розрахуватись. Ось обладнання продам, хоч із цього щось залишиться. І все з початку починатиму… – відповів Іван.
Його темні очі за останній місяць наче запали, вилиці стали гострими, а скроні помітно посивіли.
Осінь видалася похмурою, дощовою. Мокрий сніг прилипав до скла, коли Іван їхав пізно увечері у місто від батьків.
Безсонні ночі втомили його, очі відмовлялися дивитись на монотонну дорогу.
Тільки в останню мить Іван усвідомив, що виїхав на зустрічну і сталося найгірше…
…Прокинувся він через дві доби. Біла стеля й очі медсестри, які уважно дивляться то на нього, то на прилади.
Жінка в масці кивнула і сказала привітно:
– Ну, от, отямився. Молодець… З другим днем народження…
Потім він бачив заплакані очі матері, стривожене обличчя батька, і тьмяне світло палати. Але з кожним днем сили помалу додавалися, він відновлювався після процедур.
Олена приїхала пізніше, коли Івана вже перевели до палати. Вона з німим докором і жалем дивилася на чоловіка і зітхала. Чомусь Іванові здавалося, що вона більше шкодувала себе і доньку.
– Ну, і що ми тепер робитимемо? Що ти наробив, Іванку… – шепотіла вона.
– Я одужаю, – обіцяв він. – І почнемо все з початку. Ти повір. Я все для вас зроблю.
Олена скривилася. Вона витерла сльозу і сказала:
– Я ж приїхала одна. Даринка там на мене чекає. Не могла ж я дитину везти, тебе зараз їй не можна показувати, розумієш? Занадто мала, лише п’ять років. Не треба, щоб вона це запам’ятала. Ти видужуєш. А я – до неї. Вибач…
Олена поїхала, Іван був у розпачі.
– Що з машиною? – запитав він батька, який майже завжди був з ним. – Відновленню підлягає?
– Сказали, що хіба можна продати лише деякі запчастини. Головне, щоб ти підлягав відновленню. Не думай ти про машину, синку. Головне, що живий. І ми разом, – батько зітхнув, дивлячись, як Олена віддаляється по доріжці лікарняного дворика.
Іван мовчав. Він раптом подумав, що дружина більше не повернеться до нього: бідняка, невдахи і слабого. Іван тихо заплакав, закривши обличчя долонями.
Батько, зачекавши хвилину, обійняв його і сказав:
– Ти поплач, але тільки недовго. Тобі сили потрібні, щоб видужати. Не ти перший, не ти останній… Ми з матір’ю тебе піднімемо.
Минали тижні, місяці. Іван почав ставати на ноги, потім були перші кроки. Він уже був удома, в селі. Дзвонив Олені, розпитував про доньку, розповідав, що вже встає і майже сам.
Олена приїхала до весни, коли на вулиці стало тепло й сонячно. Даринка з радістю обіймала батька і гладила його борідку, що відросла.
– Тату, ти як Миколай, з бородою! – сміялася вона. – А ми всі тут тепер житимемо?
– А тобі подобається цей будинок? – спитав Іван.
– Дуже, відповіла дівчинка, танцюючи біля великого дзеркала.
– Ні, доню, тут живуть бабуся з дідусем. А ми поїдемо у місто, правда ж, Іванку? – запитала Олена.
– Квартиру ми здали в оренду, бо за неї нема чим платити, я ж не працюю, Олено. Ти ж розумієш, що поки я остаточно не зможу впевнено ходити, то ні про яку роботу поки що мови нема… – Іван не міг дивитися їй у вічі.
– А може, ти поки попрацюєш, Олено? – запитала свекруха Ольга Іванівна.
– Я?! – ахнула Олена. – Але… Я ніколи не працювала, що я зможу? І як буде без мене Даринка?
– З Даринкою ми можемо допомогти, – підтримав дружину батько Івана Сергій Олександрович.
– Але ж у нас немає навіть машини, щоб їздити на роботу! – розізлилася Олена. – і що я зможу заробити?
– Ти ж вчителька, Оленко, – сказав Сергій Олександрович. – А тут у нас у селі є школа. Можна знайти місце.
– Що? Тут? У селі? – Олена почала нервово одягатися. – Ходімо, Даринко, гуляти.
– Мамо, не треба вам так… – почав Іван. – Вона не звикла працювати. Та й не треба мені від неї цього. Я мужик і маю забезпечувати сім’ю. Я піду сам до школи. Ми ж із Оленою один інститут закінчували.
Через тиждень Іван уже працював у школі. Там йому дали години у середніх класах, і на пів ставки він почав управляти бібліотекою.
– Це, звісно, копійки, але все ж таки хоч щось… – сказав він через пів місяця, коли приніс свою перші вчительські гроші.
Олена відвернулася, але потім забрала гроші й пішла у магазин.
На гроші зі здачі квартири вони жили у селі все літо. Іван одужав, зміцнів.
Молодість допомогла і бажання зробити свою сім’ю щасливою.
Олена з донькою знову поїхала до батьків. А Іван із батьком найняли бригаду майстрів, і коштом батьків збудували на ділянці другий невеликий будиночок.
– У маленькому ми житимемо, а у великому – тобі з сім’єю місця вистачить! – сказав батько. – Нічого двом жінкам на одній кухні крутитися.
– Аби вона повернулася. Щоразу переживаю… – відповів Іван.
– А ти не хвилюйся. Живи й радуйся, що живий. Я тепер розумію дещо більше після того випадку… – почав батько.
– І що ж?
– А те, що все недаремно робиться. Не дарма ти збанкрутував. Не дарма ледь не пішов на той свтіт. Бог дає час подумати. І змінити своє життя. Не варто знову лізти у те, з чого тебе Бог висмикнув, – відповів Сергій Олександрович.
– Точно, – зітхнув Іван і сів на ґанок. – Я й сам багато чого передумав… Там у лікарні і потім тут, удома. Наче все перевернулося в голові. Не хочу я більше гнатися за великим статком, не хочу навіть у місто повертатися, уявляєш? Оленка спить і бачить – знову туди, а я – ні. Мені тут гаразд. Краса, природа, повітря, ви поряд. Якби не ви… Тату… Кому я потрібний?
– Ага! – кивнув батько, – зрозумів очевидне… Всі ми в світі самотні, синку. Не журись. Поки ми живі, тебе не покинемо. Плече підставимо. А Оленка – почекай. Дай їй час. Це тебе так добряче струснуло. А їй більше часу треба, щоб усвідомити, що тепер у вас почалося інше життя. І того, колишнього, вже не буде. Та й чи потрібне воно, те колишнє?
Біля маленького будинку батько прибудував великий сарай, з загородженим майданчиком біля нього і виходом у поле.
Іван вийшов на подвірʼя і здивовано дивився на будівництво.
– Що це ти тут плануєш, тату?! – гукнув він батька. – Що ти таке вже задумав?
– Не ти, а ми! – хитро посміхнувся старий. – Мати давно просить це зробити…
– Що зробити? – Іван дивився на батька, не розуміючи, що відбувається.
– Кіз завести! От Даринка буде рада! – відповів той.
– Я вже прочитала про кіз, – розповідала мати. – І як утримувати, і чим годувати і як сир варити…
– Ого, та ви серйозні люди! – засміявся Іван.
А батьки невдовзі привели у нове житло двох кізок. І коли повернулася через два місяці Даринка, то радості дівчинки не було меж.
– Бабусю, дідусю, справжні кізочки! А де ж у них ріжки? – запитувала дівчинка.
– Ці – безрогі. Спеціально для тебе, щоб не бицялися, – усміхався дід і показував Даринці дійниці й відділення для козенят.
Олена посміхалася, бачачи захоплення доньки. Вона бачила, що чоловік здоровий, і Даринці подобається дружити із сусідськими дітьми.
Майже весь день дівчинка не відходила від кіз, які швидко звикли до неї.
До кіз невдовзі додалися кури з півником, пара кроликів, собачка. Кішки у бабусі й дідуся вже були.
– Без кішок у селі зовсім не можна, – строго говорила бабуся. – Інакше миші.
Даринка із захопленням сприймала життя у селі. Їй подобалося. І вона сказала, що тут навіть краще, аніж у інших бабусі й дідуся.
– А як же твоє улюблене море? – здивувалася Олена.
– Мамо, розумієш, море, воно, звісно, гарне. Але мої кізочки, кури й кролики краще… – відповіла Даринка. – Вони – мої друзі!
Оскільки дівчинка майже весь день була на вулиці, то її здоров’я стало краще, на обличчі з’явився рум’янець, про слабість майже не згадували.
До школи Даринка пішла впевнено – там працював тато. Тепер йому дали класне керівництво, багато годин.
Коли Олена привела доньку до школи, то пройшлася коридорами, зазирнула до класів, до нової їдальні й актової зали.
– Треба ж, яка сучасна й нова школа у селі. Не думала, що є такі… – здивувалася вона.
– Послухай, – сказав їй Іван. – У мене тепер достатньо годин. Навантаження хороше. І цього року мене відправляють на курси підвищення. Мені потрібна твоя допомога. Візьми на себе бібліотеку, га? Будеш поряд з нами, зі мною й Даринкою. А школі потрібна хороша бібліотекарка, яка розбирається в компʼютерах, і любить дітей.
– Я згодна, – почервоніла Олена і обійняла чоловіка. – А мене точно візьмуть?
– Точно. Я вже це обговорив із директором.
Тепер уся сім’я з ранку йшла в одному напрямку – до школи.
– А наші такі гарні… – тихо говорила мати, дивлячись у віконце.
– Ще б пак! Один портфель Даринки із зайчиком чого вартий! І бантики білі! – сміявся дід Сергій Олександрович.
– Щастя ж яке, Сергію… – витирала очі Ольга Іванівна.
– Не було б щастя, та нещастя допомогло. Так… – Сергій обійняв дружину і поцілував у маківку. – Дай Бог, все погане позаду, Олечко…
