Олена та Юра завжди жили дружно. Будь-яку проблему вони вирішували спільно. Юра був радий, що вони із дружиною завжди знаходили компроміс. За весь час їхнього шлюбу можна було на пальцях перерахувати, скільки в них було недомовок та маленьких сварок. Зазвичай все вирішувалося тихо та спокійно. До одного випадку.
Зателефонувала дружина.
– Юра, моя двоюрідна сестра Зоя приїжджає до нас. Я так зрозуміла, вона на якийсь час розійшлася з чоловіком. Вона просить, щоб я їй допомогла. Я не змогла відмовити. Зоя не працює, залежить від чоловіка, а він їй грошей не дав, тож нам доведеться витратитися.
Юра йшов додому і розмірковував. Цікаво. Ця Зоя двоюрідна сестра Олени, невже в неї немає якихось ближчих родичів чи навіть батьків. Бачив він її лише один раз на своєму весіллі. Було це двадцять років тому. Чому вона їде до них? Дивно все це. Він прийшов додому і побачив у коридорі три великі валізи.
Вже приїхала, засмутився він, ось це швидкість. У коридор вийшла Олена і пошепки підтвердила – так, вони приїхали.
– Вони, – не зрозумів Юра.
– Так, Зоя з донькою. Її Ганна звуть.
Ну от, у їхній двокімнатній квартирі тепер двоє чужих людей. Він пройшов на кухню. Там сиділа незнайома жінка, яка щось апетитно їла.
– Як ви доїхали, – привітно спитав Юра.
– Та в купе сусід не давав спати всю ніч. А вранці навіть не допоміг валізи донести. Адже Ганна така тендітна, довелося їй самій нести валізу. – На кухню прийшла дівчина. – У тебе не буде такого чоловіка, – звернулася Зоя до дочки. – Ми знайдемо тобі хорошого.
– Це в якому значенні? – насупився Юра.
– Та ось у такому, – посміхнулася Зоя. – Ми приїхали влаштувати особисте життя Ганни.
– Щось я не зрозумів. Ти наче сказала Олені, що від чоловіка пішла, і він тобі не допомагає?
– Ні, ну ми посварилися з ним, що краще для дочки. Він вважає, що освіта. А я сказала, що краще заміж вийти. Що дарма час втрачати на це навчання, треба гарного нареченого шукати. От ми й приїхали, а Борис мій сказав, що в цьому не бере участі і гроші нам на поїздку не дасть.
Юра з Оленою переглянулись. Оце номер!
– І надовго ви до нас?
– Як вийде. Поживемо, поки не знайдемо Ганні гідного нареченого.
– Добре, Зоя, – погодилася Олена. – Ми маємо вільну кімнату, син в іншому місті зараз, можете там пожити.
Мати з дочкою вже пили чай, потім дружно підвелися і пішли до себе в кімнату, залишивши брудні тарілки. Юра з Оленою вимили посуд, попили чаю і пішли до своєї кімнати дивитись телевізор. Юру переповнювало обурення. Олена це бачила, вона ніби казала йому поглядом – не треба, відразу хвилюватися, я поговорю з нею потім.
– Судячи з валіз, вони як мінімум на місяць приїхали, – не витримав Юра.
– Ти розумієш, її мама допомагала нам у свій час, так що тепер моя черга. Почекай трохи.
Вранці він збирався на роботу, хотів прийняти душ, але ванна була зайнята. Часу не було, і він пішов на роботу, навіть не поголившись. З кожним днем ситуація погіршувалась. Зоя висловлювала невдоволення з кожного приводу. Грошей вони не давали. Всю їжу купували Юра та Олена, готувала теж вона.
А Зоя періодично говорила – Ганна таке не їсть, нам ніколи, давайте швидше, вранці не галасуйте, Ганна спить. Юра вже не почував себе господарем у своїй хаті. У ванну було не потрапити ні вранці, ні ввечері, бо Зоя з Ганною по черзі брали її. Телевізор Юрі доводилося дивитися, одягнувши навушники, бо шум заважав гостям спати.
Навіть у своїй кімнаті вони не прибирали. Юрі було шкода дружину, він їй допомагав, але розумів, що далі так продовжуватися не може. Але як їх випровадити? Одного разу він не зміг відчинити двері своїми ключами. Вони були зачинена зсередини. Дружина на роботі. Юрко став стукати. Йому відкрила Зоя. Вона мала дуже незадоволене обличчя.
– Проходь тихенько на кухню і не висовуйся, – зашепотіла вона. – У Ганни побачення.
Це де в них побачення, у їхній з Оленою кімнаті? Юра з Оленою займали так звану вітальню, а маленьку кімнату надали Зої з дочкою. Зараз у вітальні була Ганна з якимсь хлопцем.
– Ви кого привели до нас у хату?
– Ну, привели. А що такого? – спокійно говорила Зоя. – Нам же треба нареченого для доньки знайти.
Ганна з хлопцем пішли. Зоя сиділа у своїй кімнаті. Прийшла Олена. Юрко їй все розповів. Вони весь вечір думали, що робити і придумали. Юрко на роботі перейшов на віддалення, а Зої сказав, що його звільнили, житимемо тільки на зарплатню Олени. Прийдеться нам усім їсти найпростіші продукти, ті, що дешевше і на всьому заощаджувати.
– Ганна таке не їсть, – звично сказала Зоя.
– Ну, то самі собі купіть, – вже не витримував Юра. – Зоя, ви у нас живете більше місяця і ви частина нашої родини. Ми стільки часу вас годували, а тепер у нас настав важкий час. Ти ж нам допоможеш, не залишиш у біді свою сестру?
Зоя мовчала. Виделки стукали, вона підкладала дочці шматок за шматком. Хоча й наїдаються, невдоволено подумав Юрко. Наступного дня він залишився вдома, на роботу не пішов, увімкнув комп’ютер. Зоя та Ганна не виходили зі своєї кімнати до обіду. Потім вона побачила його на кухні.
– Ти що, справді сидітимеш увесь час вдома?
Юрко кивнув. Навіть не поснідавши, Зоя та Ганна кудись пішли. Їх не було цілий день. Не повернулися вони навіть на вечерю. Прийшли пізно, обличчя були в обох похмурі.
– Їдемо завтра, – сказала Зоя, – хотіли квартиру винайняти, але так дорого. Я зателефонувала до чоловіка, він сказав – повертайтеся. Та й утомилися ми від вас, стільки шуму приносите, неможливо поспати чи відпочити.
Олена навіть не знайшла слів, щоби відповісти. Скоріше б вони поїхали. Головне, щоб Зоя ні про що не здогадалася і стосунки між ними залишилися б колишніми. Наступного дня Зоя та Ганна поїхали. Після них Олена цілий день мила квартиру. Їхнє життя увійшло до звичного ритму. Можна було будь-коли приймати душ, дивитися допізна телевізор і не здригатися від стукоту в двері.
