Микола прийшов з роботи, вимив руки і одразу сів за стіл.
– Почекай трохи за пів години коли сестра з братом прийдуть, разом повечеряємо, – сказала йому мати.
– Мамо, я зголоднів. Поки вони прийдуть, я не дочекаюся, – відповів син.
Юлія Володимирівна зітхнула і поставила перед сином тарілку.
Микола швидко поїв і пішов у свою кімнату. Він не був такий вже голодний, просто переживав, що за спільною вечерею мама знову почне дуже неприємну для нього розмову – про від’їзд у місто. Не хотів він туди їхати…
Вперше вона підняла цю тему десь пів року тому і тепер регулярно намагалася вмовити сина виїхати з села і влаштуватися в обласному центрі.
– Ти старший, на тобі відповідальність за Поліну й Олежика. Закінчать школу – їм, що тут залишатися – з коровами поратися? – казала мати.
– Не хочуть – хай не залишаються, зараз у місті коледжів різних на будь-який смак. Нехай навчаються і живуть у гуртожитку, – відповів Микола.
– Ага! У гуртожитку! Он сусіди відправили свою Катю в гуртожиток, а вона через два роки з животом приїхала. І не довчилася. Ні! Мені треба, щоб ти за ними дивився.
– А де я там працюватиму? – запитав син.
– Відкрий комп’ютер, мені Олежик показував – водії, трактористи й у місті потрібні! Знайди якусь роботу, де дають житло, та й їдь. Не розумієш ти, Миколо, свого щастя!
– Добре, поїду я, влаштуюся, працюватиму. Поліна школу закінчить, у коледж вступить. А жити все одно доведеться в гуртожитку, – сказав Микола.
– Так їй ще три роки вчитися. А ти за цей час познайомся з дівчиною, яка має квартиру, і одружися з нею. Ось Полінка у вас і житиме, поки вчиться. Під твоїм наглядом. А там, дивишся, і сама вийде заміж, – виклала мама свій план.
– Я, мамо, взагалі-то хочу одружитися не на квартирі, а на коханій жінці, – заперечив їй Микола.
– А я й не проти. Тільки у нас у селі наречених для тебе, рахуй, нема. Ти ось за Людою два роки бігав, так і вона в місто поїхала – вступила у медичний, живе у тітки. Через рік закінчує. Мати її сказала, що в районну лікарню Людмила повертатися не хоче, з подружкою на двох квартиру орендуватиме і в місті працюватиме – медсестри скрізь потрібні.
Слухав Микола матір, слухав і вирішив спробувати влаштуватися в місті. Раптом, і справді, чекає на нього там щасливе життя.
А тут якраз до сусідів приїхав із міста син – Андрій. Він був старший за Миколу і виїхав з села років сім тому.
Ось із ним Микола й вирішив порадитись – запитати, як той у місті влаштувався.
– Та все просто було, – почав свою розповідь Андрій. – Приїхав, пішов працювати на завод, оселився в гуртожитку. Десь за пів року познайомився з Юлею – вона в нашій їдальні працювала. На рік молодша за мене, але вже була заміжня, розлучилася. Донька у неї – тоді дівчинці три роки було. Ну, зустрілися ми, потім вона запропонувала пожити разом. Пожили місяці зо два, і я їй пропозицію зробив. Так і живемо. Синові нашому вже два роки.
– А живете де? – поцікавився Микола.
– Так у Юлі двокімнатна квартира була. А зараз назбираємо і трикімнатну купувати будемо, – відповів Андрій.
…Микола влаштувався в організацію, яка займалася будівництвом, отримав місце в гуртожитку, трохи освоївся і насамперед вирішив знайти Людмилу.
Він мав старий номер телефону дівчини, але додзвонитися по ньому не вдалося. Тоді він пішов у медичний.
Йому пощастило – вдалося побачити дівчину першого ж дня. Вони трохи побалакали – Люда поспішала в лікарнію, де проходила практику, і домовилися зустрітись у неділю біля входу в парк.
– Який ти, Миколо, наївний, – сказала Людмила, вислухавши пропозицію хлопця зустрічатися. – Ось уяви собі, закінчу я коледж, влаштуюся на роботу. Складемо ми з тобою дві наші не найбільші зарплати, орендуємо квартиру і житимемо і добра наживатимемо.
От тільки ніякого добра нам не нажити!
Бо тих грошей, які у нас після оплати квартири та комуналки залишаться, вистачить лише на те, щоби дожити до наступної зарплати. Може, ми з тобою дещо відкладатимемо і навіть зможемо до сорока років купити однокімнатну квартиру.
Але ж я так жити не хочу!
Ідучи, вона додала:
– Хочу дати тобі пораду – дівчата люблять, коли їм дарують квіти – хоча б іноді.
А ще чекають, що ти будеш їх у кафе й ресторани запрошувати, у відпустки возити.
Сказала й пішла, а Микола ще довго сидів на лавці. Якоїсь миті він навіть подумав, що даремно перебрався у місто.
Славко – сусід по кімнаті, зауважив, що Микола з побачення повернувся засмученим.
– Що? Не склалося? – співчутливо запитав він.
– Не склалося, та й навряд чи складеться. У кишенях у мене вітер гуляє. Наречений із мене ніякий, що мені зараз дуже добре пояснили, – відповів Микола.
– Так, з порожніми кишенями міських дівчат спробуй ще знайди, – зітхнув Славко. – Я торік дурницю зробив – взяв кредитну картку. Дуже дівчина сподобалася, хотів на неї справити враження. Дівчина пішла одразу, як закінчилася кредитка. Я потім три місяці на макаронах сидів, доки не розрахувався. Не повторюй моїх помилок.
Микола вирішив відкласти особисте життя на потім. Час від часу якісь романтичні стосунки зав’язувалися, але далі прогулянок у парку і посиденьок за чашкою кави справа не йшла. Взимку гуляти було холодно, а витрачати гроші на ресторани Микола не міг – половину своєї зарплати він надсилав матері.
Тепер вечори він найчастіше проводив у гуртожитку перед телевізором, іноді з приятелями ходив на стадіон, бувало, що вибиралися в кіно.
Ось там і відбулася найважливіша для Миколи зустріч…
Хлопці взяли по чашці кави й по тістечку і шукали місце, куди можна було б сісти.
До початку показу залишалося хвилин п’ятнадцять, тому майже всі крісла й дивани були зайняті. І тут Славко побачив двох дівчат, які сиділи за низьким столиком. Перед ними також стояли чашки з кавою. Два крісла навпроти були вільні.
– Можна сісти з вами? – запитав Славко в дівчат.
Вони не заперечували.
Хлопці поставили каву на столик, потім Славко посунув дівчатам картонні тарілочки з тістечками.
– А це вам.
Дівчата зніяковіли. А одна з них усміхнулася і сказала:
– Ціле тістечко – це дуже багато. Уявляєте, скільки калорій у ньому? Але якщо вам так хочеться пригостити нас, то зробімо так…
Вона взяла пластиковий ножичок і розділила обидва тістечка навпіл.
– Оце нам, а це вам.
У залу для глядачів вони зайшли разом. А після кіно хлопці проводжали дівчат у гуртожиток.
– Тобі, як я зрозумів, Софійка сподобалася? – запитав Славко потім. – Ти хоч телефон узяв?
– Звісно, взяв, – відповів Микола. – А як тобі Марійка?
– Гарна Марійка, але засватана вже. Ось зараз закінчить коледж, і додому, у своє село поїде – на неї там наречений чекає. І буде Марійка сільською вчителькою, – зітхнув Славко. – Знову мені не пощастило.
Микола й Софійка стали зустрічатися. А в перший день літа він зробив дівчині пропозицію – побоявся, що зараз поїде Софійка додому, і він більше її не побачить.
Софійка погодилася.
– Треба тільки вирішити: у місті залишимося чи у село поїдемо – як ти думаєш? – запитав Микола дівчину.
Обговорили, і з’ясувалося, що в місті ні йому, ні їй не хочеться жити. Залишилось вибрати, куди їхати.
– У нас селище міського типу, батьки і два молодші брати живуть у трикімнатній квартирі, – сказала Софійка.
– Зрозуміло. Зараз матері подзвоню, дещо дізнаюся, – відповів Микола…
…Юлія Володимирівна мила посуд, коли на столі задзвенів її телефон.
– Хто там вже? – пробурмотіла жінка.
Вона витерла руки рушничком і взяла слухавку. Дзвонив Микола.
– Привіт, синку! – сказала вона. – Що там у тебе, як справи?
– Привіт, мамо, – сказав Микола. – У мене тут дуже важливе діло є. А ви ж дідову хату ще не продали?
– Та ні, – здивувалася жінка. – Як же ж ми її без тебе продамо?! Дід тобі її відписав. – А що таке? Щось сталося?
Юлія Володимирівна захвилювалася.
– Тоді, мамо, ти бери й відкривай хату, – раптом сказав Микола. – Провітри її і хоч трохи прибери!
– А для чого? Нащо тобі це треба?! – вона не розуміла, що відбувається.
– А я, мамо, з нареченою приїду! – заявив Микола. – Там ми й будемо жити. І до весілля всі готуйтеся!
…Софійка закінчила навчання, Микола звільнився, вони з’їздили до її батьків – познайомилися, приїхали у село, відгуляли весілля та й стали собі жити.
Микола до своїх тракторів повернувся – пішов механіком працювати, а Софійка восени почала першокласників вчити.
Бувало, вийде Микола вранці на ґанок свого будинку, подивиться навколо й подумає:
– Ох як же ж добре! І що я в тому місті забув?
