За стіною у сусідній квартирі щось загриміло. І відразу почувся дитячий плач.
– І що у них там таке щодня відбувається? – Петро Іванович прислухався.
Плач стих, потім знову шум, потім собака загавкав.
– Та все як завжди, це в дитячий садок наша нова сусідка Юля дітей збирає. Та, що тепер у квартирі Ніни Михайлівни, якої минулої осені не стало, живе.
І ще песик у них Чарлі, маленький такий, а гавкає голосно, пам’ятаєш ми бачили його, коли з магазину поверталися? – Ірина Григорівна поклала чоловікові гречану кашу на тарілку. – Їж, краще, сил набирайся. Нам з тобою особливо нема на кого сподіватися. Добре, хоч самі про себе дбаємо ще, про себе краще думай. Бо все сидиш, прислухаєшся.
Петро Іванович слухняно став їсти гречку: – Добре, Іра, і справді, звідки нам знати. У нас своїх дітей не було, а по чужих що судити?
– Петро, а я знаєш що сьогодні подумала? – Ірина Григорівна присіла поряд, – Раптом це наш останній Новий рік, га Петро?
Я вночі прокинулася, відчуваю – тривожно якось. Потім прислухалася, адже ти хропеш зазвичай, а тут тиша павра. Не дихаєш, думаю! Рукою в темряві помацала по ковдрі, а тебе й нема! Думала ти в туалет пішов та довго щось?
– Так, я, Іра, хропів сильно, аж сам від свого хропіння прокинувся, – засміявся Петро Іванович, рукою по бороді провів. – Тебе переживав розбудити, от і ліг у залі на дивані.
– Це я потім побачила, коли шукати тебе пішла. Дивлюсь, лежить чоловік мій, сопе! І навіть не хропе! Ти що, коли поряд – спеціально хропиш чи що? І взагалі, Петро, поголив би ти краще цю бороду!
– Не хочу, – Петро Іванович знову вперто погладив бороду. – Мені й так добре, не треба мені нічого!
– Саме так, що тобі все й так добре, ніби нам з тобою вже нічого не треба. Ялинку не пам’ятаю коли і вбирали востаннє, – безнадійно махнула рукою Ірина Григорівна. – Ось я й говорю, подумалося мені, раптом це наш останній Новий рік, га Петро?
– Та що ти заладила, Іра, останній, останній! Може, і останній, і що тепер? Ну, хочеш, я тобі ялинку дістану з балкона? – запропонував Петро Іванович. У душі сподіваючись, що Ірина Григорівна відмовиться.
– Хочу! Хочу нарядити ялинку, гірлянду засвітити та подарунки під ялинку покласти. Діставай її з балкона, а я піду до магазину. І куплю те, що ми давно не їли! Ковбаски смачної, торт і цукерок, скільки можна собі відмовляти!
– Та ти що, Іра? Іра, ти куди? – здивувався Петро Іванович.
Вони вже давно правильно харчуються. Каші, бульйон, все несолоне. І солодке не їдять.
А тут раптом бажання таке.
Коли Ірина Григорівна увійшла з крамниці з повною сумкою, ялинка вже стояла в кімнаті. Поруч коробка з іграшками. А Петро Іванович поруч у кріслі, втомився, сів перепочити.
Тут двері сусідські відчинилися. Спочатку вибіг песик, і з гавкотом увірвався в їхню квартиру слідом за Іриною Григорівною. А за песиком, з вигуками: – Чарлі, стій, ти куди, Чарлі! – вбігли хлопчик та дівчинка.
Вбігли, побачили Петра Івановича, що сидів у кріслі у капцях та товстому светрі – він же на балконі розбирався, щоб ялинку дістати. Та ще й із бородою білою дід сидить, тут діти й застигли!
Хлопчик хоч і старший, але маленька дівчинка спритніша виявилася. Вийшла з-за спини братика, і питає,
– А ти хто, діду? Може, ти Миколай?
Петро Іванович глянув на свої капці, на светр із оленями, і раптом сказав:
– Ну так, Миколай, та тільки я давно на пенсії. Тяжко стало мені працювати, втомлююся дуже. Нехай молоді Миколаї працюють. Я ось ялинку ледве поставив, а вже чаклувати так мені зовсім важко стало!
Діти, відкривши рота, дивилися на Петра Івановича на всі очі. Дівчинка брата рукою штовхнула, і тихо йому: – Бачиш, я ж тобі казала, що Миколаї бувають, а ти не вірив!
Ту з коридору почулося:
– Чарлі, до мене! Віка, Сергію, ви куди побігли? – двері прочинилися і заглянула нова сусідка. – Ой, доброго дня, мене Юля звуть! Ви вибачте, зовсім з ними замучилася. Тато наш на трохи занедужав, другий місяць у палаті. А я з ними маюся, ще песик цей! Чарлі, до мене!
Коли вони пішли, Петро Іванович та Ірина Григорівна один на одного зрозуміло подивилися. Так ось у чому справа, мама молоденька, діти маленькі, та ще й з татом така історія сталася.
– А ти справді зараз на Миколая схожий, навіщо ж ти дітей обманув? – насварила чоловіка Ірина Григорівна.
– Та сам не знаю, у них такі оченята були, вони так чекали на диво, що не зміг я їм не підіграти, – пояснив Петро Іванович.
– Ну значить, Петре, треба буде їх у гості покликати. Не можна ж дітей обманювати? Тим більше таких милих, як ця Віка та Сергій. А матуся їх, Юля ця, ну зовсім дівчинка! – Ірина Григорівна несподівано для себе зворушилася.
Ялинку Ірина Григорівна з чоловіком вбирали з особливим задоволенням.
Адже цього разу не лише для себе, треба щоб і дітям сподобалося. Іграшки на ялинку почепили найяскравіші. У тій старій коробці знайшлися і фігурки, і машинки, ялинка на славу вийшла.
Ірина Григорівна вирішила ще й подарунки невеликі для дітей купити. І так їй це захотілося, що Петро Іванович навіть не відмовляв.
А надвечір, коли подарунки вже під ялинку поставили, Ірина Григорівна вийшла покликати сусідів.
Двері відчинилися, неслухняний Чарлі одразу вискочив і вже звично подався до їхньої квартири.
Юля в халатику збентежилася: – Ой, та ми скромно, доки Вадим у палаті ми й не відзначаємо. Я думала спати дітей укласти.
Але Ірина Григорівна її вмовила зайти бодай на чай.
Сергій обережно увійшов, і з порога: – Доброго дня, Миколай!
А Віка здивувалася: – Ой, Миколай, а борода твоя де?
Петро Іванович розсміявся:
– Віка, Сергію, адже я вас попереджав, що я на пенсії. Тож можете мене тепер дідом Петром називати. От я й захотів бороду зголити, не хочу дуже старим виглядати. Але вам вдалося мені з останніх сил начарувати дещо. Он там, під ялинкою лежить, можна подивитися!
У Вікі та Сергія від цих слів очі засвітилися! Цей Миколай їм навіть подарунки начарував! Ось це так!
Захопленню не було меж, коли Сергій дістав з-під ялинки дитячий намет з входом і віконцями. А Віка витягла набір іграшкового посуду.
– Дякую, дякую, дід Петро, – вигукнули хором Віка та Сергій, а самі на подарунки так і поглядають, як би в них скоріше пограти.
Намет відразу розклали, посуд діти взяли в намет. Ірина Григорівна дала їм туди солодощі та мандарини. А потім і бутерброди з сиром і шинкою пішли в хід. Апетит розігрався.
Юля з дітьми засиділися, а Ірина Григорівна та Петро Іванович і раді.
Ось і дванадцята! Наповнили келихи, Юля встала і… розплакалася,
– Ніколи не думала, що таких добрих людей зустріну!
Я останнім часом так переживала через чоловіка. І маю на роботі проблеми. А дивлячись на вас заспокоїлася, наче рідню зустріла! Дякую вам за все Ірина Григорівна, Петро Іванович. Ви чудові люди, дай вам бог здоров’я. І дякую за подарунки, діти від них у захваті! Скоро мій Вадим буде вдома, начебто все гаразд у нього. Тож ми вас теж у гості запрошуємо. Обов’язково! А наступного Нового року чекаємо до нас.
Ми і ялинку нарядимо, і все в нас буде добре, завдяки вам я тепер у це вірю!
Віка та Сергій наїлися, награлися і мало так і не заснули в наметі.
Коли гості пішли, а господарі лягли спати, залишивши блимати вогники на ялинці, Ірина Григорівна шепнула чоловікові:
– Ну що, Миколаю на пенсії, адже чудовий Новий рік вийшов. Навіть думки погані відступили. А ти бачив, як діти коробки з подарунками відчиняли? Які вони були цим несподіваним подарункам раді! Звичайно, вони ж чарівні, самим Миколаєм начаровані!
– Спи, сама як дитина, – Петро Іванович усміхнувся. – Тож це ще не останній наш Новий рік, адже нас уже на наступний запросили!
Тож треба жити далі.
І обидва почали засинати, з усмішкою згадуючи подробиці цього найнезвичайнішого та найчудовішого для них Нового року.