Євген не давав їй приводів для підозр, але, перервавши своє відрядження, Юля чомусь думала про те, що повернеться додому, і застане коханого з якоюсь жінкою.
Вона притулилася чолом до прохолодного скла і насупилась: що за безглузда звичка вигадувати якісь серіальні сюжети?
Напевно, це через те, що життя у Юлі було нудним і передбачуваним, так що залишалося тільки вигадувати якесь цікавіше життя.
У салоні пахло старим чоловічим одеколоном, Юля давно вже таких не зустрічала.
Водій був однолітком її батька: рідке сиве волосся, коричнева від засмаги шия, в зморшках.
Він позіхав і весь час торкався правого вуха, як її батько, коли втомлювався або не висипався. І манера водіння була така ж нервова. Але коли Юля їхала з татом, вона не хвилювалася, а тут із острахом поглядала на дорогу.
– Дівчино, вас як звуть?
– Юля, – здивувалася вона.
– А мене Сергій. Юля, у вас коли поїзд, можна, я заїду на заправку?
Поїзд був ще за три години. І Юля відповіла:
– Можливо, ще нескоро, я люблю заздалегідь приїжджати.
Чоловік посміхнувся і сказав:
– От вічно ви жінки так! Моя теж – поїхали на вокзал! Я їй до поїзда ще чотири години! А вона – все одно поїхали, а раптом затори?
Юля знизала плечима – ну, не любить вона спізнюватися, що вдієш.
– Я, між іншим, Юлія Сергіївна, – вирішила вона змінити тему.
– Та ви що? Не повірите, я дочку їду зустрічати, і її теж Юля звуть. Так маму мою звали…
І він почав розповідати заплутану історію своєї родини, яка була набагато цікавіша, ніж у самої Юлі, тут і вигадувати нічого не треба.
Був цей водій із багатодітної родини, з чотирнадцяти років працював, освіти не здобув, зі здоров’ям не дуже, кредит на житло ледве тягне.
Сини від першого шлюбу з ним не спілкуються, пробачити не можуть, що маму їх кинув, тож донька – світло в віконці, за навчання її платить, хоч хтось буде в сім’ї освічений.
Юля за звичкою стала приміряти почуте на своє життя: цей чоловік був такий схожий на її батька, що цілком можна було уявити, що це вона його дочка.
Якою вона тоді була б? Навряд чи б зустрічалася з таким хлопцем, як Євген, він пафосний, із хорошої сімʼї, перше, що він запитав у Юлі при знайомстві, це ким працюють її батьки та яка у неї освіта.
– Ну що, сподобалося вам у нас в місті? – запитав на прощання водій.
– Сподобалося. Гарне місто.
– А ви звідки?
Юля назвала місто.
– Ого. Далеко. Бував там один раз, у бабусі на поминках. По роботі чи як?
– По роботі.
– Приїздіть ще! Ось візитівку мою беріть – якщо що, дзвоніть, таксист я з досвідом. Ви не дивіться на вік, ще попрацюю!
Все ж таки він дуже був схожий на її батька – і зовні, і рухами. Як цікаво: живеш так і не знаєш, що десь живе твій двійник.
Всю дорогу до будинку Юля вигадувала різні історії. Вона завжди це любила і навіть мріяла стати письменницею. Але тато хотів, щоб вона очолила колись його фірму, і Юля пішла на вчитися менеджмент. Чи шкодувала вона про це? Начебто ні. Це ж добре, коли твоє життя заздалегідь продумане до дрібниць.
Євгену вона так і не сказала, що повернулася раніше. Юля вирішила зробити йому сюрприз.
Але сюрприз довелося перенести.
Як тільки Юля увімкнула свій телефон, їй раптом надійшло якесь повідомлення.
Дівчина відкрила його й побіліла від прочитаного.
Писала її мама.
«Тато в лікарні».
Юля не пам’ятала, коли тато був слабий востаннє. Він здавався здоровішим за всіх. А тут зненацька: серце.
Вона навіть не впізнала його на цьому білосніжному лікарняному ліжку. Мама вийшла поговорити з лікарем, і вони залишилися вдвох.
– Як ти? – запитала Юля, відчуваючи, як у неї тремтять губи.
– Нічого, доню.
Плакати було не можна. І Юля вирішила перевести тему:
– Я у відрядження їздила! Таке гарне місто! Там водій один, твій тезка…
– А я ж народився там у тому місті.
Юля здивовано закліпала. Тато ніколи про таке їй не розповідав.
– І звуть мене не Сергій, – сказав він дуже дивні слова.
Це було схоже на її вигадані історії. Це обіцяло їй таємницю. Й інше, цікавіше життя.
Юля мовчала, чекала, що він скаже. І батько розповів.
– Я стільки років мовчав, тільки Люба одна й знає. Навіть батькам правду не сказав.
Так, я їх вважаю батьками, хоч не в них я народився. Стільки років минуло, я й не пам’ятаю вже нічого, ластівко моя.
Мені три роки було. І з колишнього життя я пам’ятаю твердо лише два факти: що я з того міста і що звуть мене Володимир.
Сергієм звали мого брата, він сам мене виховував. Сім’я була велика, батько гульбанив, мати, здається, теж.
Пам’ятаю, що найсмачнішим для мене був хліб з маслом, посипаний цукром.
Що вже вони робили там, не розумію. Мати мене якось за якусь провину залишила одного в будиночку. Старий такий будинок, гниллю пахло, вогкістю.
Сергій плакав, просив її не кидати мене. Але вона пішла і всі пішли. Одному лячно було. Я й утік. Ішов вулицею, дивлюся – діти йдуть. Та й змішався з натовпом.
В автобус сів, поїхали ми в село. Тільки там знайшли мене. Запитали ім’я. Не знаю я, чому сказав, що Сергій.
І не знаю, шукали мене чи ні, чому заяву не подали. Мабуть, така доля у мене була. І маму я там, у селі зустрів – вона мене булочками годувала й пиріжками, я так смачно ніколи в житті не їв!
Батько замовк, а Юля переосмислювала сказані ним слова. Хотілося навіть помацати його лоба рукою — може, в нього гарячка, може, він вигадав усе, як і вона любила робити?
Але гарячки у батька не було.
– Тепер і ти все знаєш.
– А ти не пробував знайти їх? Ну, родичів?
– А навіщо? Я й не пам’ятаю їх зовсім. Тільки брата. Його, може, й хотілося б зустріти, дізнатися, як його життя склалося.
Юлю кинуло в холод: вона згадала того таксиста. А що, коли він і є братом її батька?!
– А більше нікого не пам’ятаєш? Як батьків звали, інших братів чи сестер…
– Не пам’ятаю, Юлю. Може, когось Юлею звали – маму чи сестру. Це ім’я завжди на язиці крутилося. Але я не пригадую. І взагалі, я до чого це все говорю: пам’ять у дитини слабка, швидко вона забуває.
А онуків у мене поки що немає. І ось я думаю, добре, щоб вони мене запам’ятали. Онуки. А їх поки що немає. І заміж тебе хочеться віддати. Пожалій старого: розумію, що зараз одружуватися немодно, але чого б вам з Євгеном і не побратися?
Юля зітхнула. Вона й не проти була б вийти заміж. Це Євген не кликав.
– Ти давай, видужуй, – сказала вона. – Буде тобі весілля.
Коли вона приїхала додому, жодної жінки у Євгена не було. Він сидів за комп’ютером і грав у танчики.
– Оце сюрприз! – зрадів він. – А що ж ти не попередила, я зустрів би? Чи тебе дядько Сергій привіз?
І тут Юля, зненацька для себе, розплакалася. Євген ахнув, пригорнув її до себе, а вона все ніяк не могла заспокоїтися. Крізь сльози вона розповіла йому про тата, щоправда, не згадала дивної історії, яку він їй розповів. А наприкінці запитала:
– Давай одружимося?
Євген, який весь цей час обіймав її, відсторонився і заходив по кімнаті.
– Юль, ну ми що, погано живемо, чи що?
– Це потрібно не мені, це потрібно татові!
– Не говори нісенітниць! Це так, під впливом моменту. Злякався, зараз відійде і забуде про весілля.
– Тобто ти не хочеш на мені одружитися?
Вона завжди це підозрювала. Але зізнатися собі у такому було складно. А тим більше почути це від людини, з якою живеш уже п’ять років.
– Юлю, ну ми ж обговорювали це вже. Хочеш дитину, давай народимо, для цього свідоцтво не обов’язкове. Давай не будемо сваритися.
Не будемо, то не будемо. Юля не стала розвивати тему. Але в душі зачаїла образу. І коли батько почав одужувати, не попереджаючи Євгена, зібралася й поїхала в те саме місто, де була у відрядженні.
Йому залишила записку: «Мені пора подумати про наші стосунки».
Звісно, поїхала вона не для цього. Поїхала вона тому, що вирішила спробувати знайти того водія. Візитівку, яку він їй дав, вона викинула, мабуть, усі речі перебрала, але не знайшла.
І заразом справді подумає, чи хоче вона дитину від чоловіка, який не збирається на ній одружуватися.
Таксі їй викликала адміністраторка з готелю, бо у Юлі сів тоді телефон. Так було б взагалі просто – подивитися в додатку дані водія і все. Довелося їхати до того готелю.
Ім’я дівчини вона не пам’ятала, пам’ятала, що в неї була коротке темне волосся. Попросила дівчат на ресепшені допомогти їй.
– Та це ж Галя, – сказала одна з них. – Тільки вона у відпустці за кордоном, ви зараз не зможете з нею зв’язатися.
– Ну як так, а є у когось її номер, соцмережі? – розхвилювалася Юля.
Дівчата перезирнулися.
– Мені дуже потрібно! – благала Юля.
Старша кивнула.
– Гаразд. Зараз пошукаю.
Вона написала номер телефону на аркуші паперу і простягла його Юлі.
– Дякую! – зраділа вона.
Але тішилася вона зарано. За номером ніхто не відповідав. Вона повернулася до стійки реєстрації.
– А адреси у вас її немає?
– Дівчино, це особиста інформація. Ми й так вам пішли назустріч, могли б і номер не давати.
– Але мені справді дуже потрібно!
– Галя повернеться за два тижні, приходьте в її зміну і розмовляйте самі.
Батько завжди сварився до Юлі за те, що вона не вміє наполягати на своєму. Якби він зараз був тут, то вмовив би дівчат, це він умів. Юлі його здібності не передалися. Зате передалися здібності мами: щойно щось, то одразу плакати.
Сльози самі побігли по щоках. Вона поспішила піти: номер за звичкою забронювала тут, на два дні, довше не виходило, на роботу треба повернутися.
У номері Юля дала волю сльозам. І що вона тут робить? Хіба можна знайти голку в копиці сіна? Ще й з Євгеном все так вийшло…
Євген, немов відчувши її думки на відстані, написав:
«Як це розцінювати?»
“Як хочеш”, – відповіла Юля.
“І де ти, можна дізнатися?”.
“Не можна. Ти мені не чоловік».
“Зрозуміло”.
Більше він нічого не писав. І Юля вимкнула телефон.
У двері постукали. Юля пішла відчиняти двері. На порозі стояла дівчина з ресепшена, та, що молодша.
– Ось, – прошепотіла вона. – Це адреса Галі.
– Дуже дякую!
– Тільки не кажіть нікому!
Юля вирішила, що потрібно обов’язково якось віддячити дівчині. Подивившись на карті адресу, вона вирішила, що поїде завтра – було вже пізно, а сил зовсім не було. Вона лягла спати, і цього разу перед сном навіть не вигадувала жодних історій.
Вранці викликала таксі, двічі скасовуючи замовлення, сподіваючись, що приїде той самий водій. Але більше трьох разів скасовувати стало ніяково. Може, й не знадобиться більше нічого – ось зв’яжеться зараз із Галею, і вона подивиться у додатку дані водія.
Дорога зайняла майже годину. І як бідолашна дівчина їздить на роботу? Район виявився так собі, давненько Юля в таких не бувала, навіть занепокоїлася – мало, хто їй там двері відчинить.
Двері відчинив хлопець у білій майці й розтягнутих сімейниках.
– Вибачте, пані, не чекав я гостей.
Він зник і з’явився за хвилину в натягнутих поспіхом спортивках.
– Слухаю вас уважно.
– Я Галю шукаю, – невпевнено сказала Юля.
Хлопець примружився.
– Сашко, чи що, вас відправив сюди?
– Який Сашко?
– Передай йому, щоб не ліз! Або я йому влаштую зберу!
Мабуть, на обличчі Юлі було написано таке здивування, що він уточнив:
– Так що, не від Сашка, чи що?
І Юля розповіла все: про схожого на батька водія, про зізнання батька, про те, як вона покинула всі справи і помчала сюди, сподіваючись знайти його брата.
– Ходімо каву пити, – запропонував хлопець, відступаючи вбік і запрошуючи її увійти. – Мене Стас звуть.
– Юля, – сказала вона невпевнено і уявила, що б сказав Євген, якби дізнався, що вона заходить у квартиру до незнайомця.
Кава була розчинна, чашки брудні. Але Стас усміхався так чарівно, виблискуючи несподівано рівними і білими зубами, що Юля розслабилася і вирішила, що нічого страшного не буде, якщо вона вип’є каву.
Історія про Галю вразила її до глибини душі. Виявилося, що Галя зустрічалася з Сашком, який був багатий і дарував їй прикраси і телефони. Натомість він вимагав, щоб вона нічого від нього не приховувала, і всі облікові записи були зареєстровані на його номер.
– За ту поїздку на вокзал вона теж отримала, але ти не хвилюйся, там вона порозумілася. Але він усе тиснув і тиснув, а Галя така поступлива не могла дати йому відсіч.
Ну а потім вона познайомилася з Іваном. Він такий самий поступливий, як і вона, і грошей у нього немає.
Я сказав їй – кидай обох, я тобі такого хлопця знайду, є один хороший, хочеш, до речі, познайомлю?
Коротше, Сашко про все дізнався, прийшов розбірки влаштовувати. Вони поїхали до бабусі в село, але всім кажуть, що Галя у Таїси. Ти вибач, але з цим Сашком тобі краще не мати справ.
– Цікаве у вас тут життя, – сказала Юля.
Та вона й не підозрювала, наскільки цікаве. Тому що за кілька хвилин у квартиру зайшла якась дівчина і кинулася до Юлі. Стас ледве забрав її.
– Марино, та це Галі подружка, шукає її. Я ж найвірніший на світі чоловік, ти ж знаєш!
Марина не вгавала.
– Я краще піду, – вона боком протиснулася в коридор і якнайшвидше залишила квартиру. Чомусь дуже захотілося додому.
Повернення було схоже на поразку. А втім, це й була поразка. Брата батька не знайшла, зрозуміла, що не зможе жити без Євгена, а він, мабуть, уже зібрав речі і поїхав. Хотіла цікавого й непередбачуваного життя – отримуй.
Євгену вона навіть писати не стала, по їхньому останньому листуванні було зрозуміло, що він на неї не чекає. Двері відчинили ключем, глянули на вішалку: куртки його висять. І відразу почулися його кроки.
– Ти чому не попередила?
Виглядав він якимсь пом’ятим і розгубленим. Юля раптом згадала про свою вигадку, як вона повернеться і застане його з кимось. Невже й справді вирішив насамкінець таке їй влаштувати? До очей підступили сльози.
– Начебто у свою квартиру повертаюся, навіщо ж попереджати? – з викликом відповіла вона. – Ти чому не на роботі?
– Так неділя ж, – відповів Євген цілком миролюбно. – Ти голодна, напевно, а я нічого не готував. Давай замовлю щось?
Стало зрозуміло, що нікого в нього немає і речі він не зібрав. Плакати перехотілося.
– Суші хочу, – сказала вона, скидаючи речі і проходячи до кімнати.
Юля сіла на диван і прикрила очі.
– Не скажеш, куди їздила?
– Не скажу.
– Ну добре. Піду замовлю суші. А ти поки перевір он у тій коробці, я генеральне прибирання робив, не наважився без твого дозволу викинути.
Юлі не хотілося зараз цим займатися, але Євген вручив їй коробку прямо в руки.
В очі одразу кинулася проста біла картка. Картонний прямокутник з рядом букв і цифр. Юля думала, що викинула його, усі речі перебрала. Не викинула. Тарасюк Сергій Михайлович, так його звали. І навіть телефон є.
– Ну що там у тебе? – запитав Євген напруженим голосом.
– Ой, Євгене, я так шукала цю візитівку, ти й не уявляєш!
– Візитівку?
Вона помахала візитівкою перед його носом. Євген закотив очі.
– Подивися, може, ще щось цікаве знайдеш.
– Цікавіше цієї візитки нічого не може бути, повір мені!
– А ти, все ж таки, подивися.
Юля кинула погляд у коробку, не розуміючи, що він від неї хоче. І побачила червону оксамитову коробочку, яка їй точно не належала.
Вона одразу зрозуміла, що це означає, але взяти її в руки не наважувалася.
– Давай я, – запропонував Євген. – Чи ти вже передумала?
Юля замахала головою – ні, вона не передумала. І нехай її життя буде нудним і передбачуваним, досить з неї несподіваних подій.
Хіба що подзвонить Сергію Михайловичу, щоб спитати, чи не мав молодшого брата.
Євген дістав коробочку, відкрив її й вийняв обручку.
І Юля прийняла її…
