Ірина прибирала, мила, прала. Іван казав що треба викликати клінінг, але Ірина все ж таки сама вирішила навести порядок, так надійніше. Справа стосувалася квартири, яка дісталася у спадок Івану від батька.
Він давно пішов від них, коли Іван був ще малюком, а мама його, Валентина Петрівна, одна виховувала сина. Вчила, потім на службу проводжала, одружила сина.
Заміж Валентина Петрівна так і не вийшла. Батько в житті Івана ніяк не брав участі, на аліменти горда Валентина Петрівна не подавала, сама ростила Івана.
І ось прийшло повідомлення, що Іван є щасливим власником двокімнатної квартири, батько заповіт на нього залишив. Квартира ця була бабусі Івана, її рано не стало, Іван і не знав бабусю, як і батька.
Порадившись із Іриною, Іван запропонував квартиру мамі. Але Валентина Петрівна здивовано глянула на них і покрутила біля скроні.
– Мені для чого? – Запитала жінка.
– Ну як для чого, можеш здавати, – запропонував син.
– Знаєте що, у вас двоє дітей, ось-ось, вилетять із гнізда, так би мовити. Ви що вигадали, га? Робіть ремонт, продавайте, здавайте, що хочете те й робіть, — такою була відповідь Валентини Петрівни.
Таким чином подружжя стало власниками зайвої житлоплощі. Ну не зайвою звичайно.
Ірина все поривалася навести лад, та почати здавати квартиру, а Іван все тягнув. То говорив, що потрібно клінінг викликати, то часу немає, то ще щось…
Жінці було незручно наполягати, але свекруха, вкотре, запитавши, чи навели лад, сказала Ірині, що вона не тітка з вулиці, а законна дружина і має повне право йти і робити в квартирі все що хоче.
– Бери ключі та йди роби там все по своєму, а то у Івана так все і простоїть. А копійка не зайва буде. Не треба в нього нічого питати, я ще поговорю з ним, що це таке він собі придумав?
Так Ірина, взявши на роботі відгул, закупившись різними засобами, прихопивши гумових рукавичок три пари, поїхала наводити порядок. Іван на три дні поїхав у відрядження до сусіднього міста.
Замок відкрився легко. Ірина очікувала почути неприємний запах, як завжди буває, коли приміщення довго не провітрюється. Але на своє здивуванння в квартирі було свіжо.
Ірина вирішила почати з кухні. Але як завжди буває, паралельно замочила ванну, унітаз, у коридорі почала відмивати дзеркало. Через кілька годин кухня, ванна кімната та туалет блищали.
Треба шпалери переклеювати, думає втомлено Ірина, сидячи на дивані у великій кімнаті.
За кімнати вона вирішила взятися пізніше, наступних вихідних. Потрібно розібрати архів, подумати куди прилаштувати старі фотографії, для цього треба Івана кликати.
Ось здивується, думає Ірина, коли побачить яку вона красу вже навела на кухні.
Ірина пішла на кухню, щоб ще раз подивитися на свою роботу, все сяє, завтра вона штори повісить, і буде краса.
Ірина виходила з кухні, коли в дверях щось клацнуло, відчинилися вхідні двері і на порозі з’явилися сяюча, усміхнена дама.
– Ой, – сказала Ірина.
– Ой, – відповіла їй жінка.
Вони обидві дивилися один на одного.
– А Ви що тут робите? – Запитала дама
– А ви? – запитанням на запитання відповіла Ірина.
– Я? Я прийшла додому…
– А я тут … прибираю, – не знайшла що сказати Ірина
– Аааа, Ви з клінінгу?
– Ага, – сказала Ірина, розглядаючи несподівану гостю.
– Фух, Іван казав що треба тут порядок навести…
– Угу. А ви вибачте, господиня?
– Нууу, Таак, можна і так сказати. Я переїжджаю днями .. А поки прийшла ось, сюрприз зробити романтику так би мовити, – посміхнулася жінка
– О, Тоді ви мені і заплатите. Бо господар так квапився, що забув заплатити. Він думав що я довше буду тут прибиратися. Сказав увечері розрахується. А навіщо я чекатиму на нього? Вам, напевно, хочеться одним побути?
– Ну Так, але я не знаю …
– Та Що там не знати? Ви одна сім’я!
– А скільки?
– Три тисячі, – не моргнувши оком сказала Ірина. – А, до речі, чим ви, вибачте за нескромне питання, годувати чоловіка свого збираєтесь?
– Я? – Дама почервоніла і Ірина зрозуміла, що готування не найсильніший її бік, – ну … пельмені?
– Пфф, Пельмені! Ви заради цього раніше прийшли? Щоб зварити на романтичну вечерю пельмені? Коли він прийде із роботи?
– О сьомій…
– Так, ми маємо час. Я якраз на ринок заїхала, хотіла вдома борщ зварити, але можу вам продати…
– Що продати?
– Так, що тут у мене. Ага ось, якраз все для борщу є.
– Але… Я не знаю… Як це…
Але Ірина вже не чула, вона з натхненням почала варити борщ.
– Так господиня, з вас ще п’ятсот.
– Як п’ятсот?
– Паперових, можна на карту перевести. Не переживай господиня, твій поїсть мого борщу і одразу з тобою одружиться, повір мені.
Ірина трималася, ох як трималася, хоча всередині все кипіло.
Спочатку вона хотіла влаштувати скандал, а потім… А потім вона варила борщ. Так як може варити лише вона, більше ніхто.
Ірина попрощалася. Спустошена, спустилася вниз, сіла в машину і заплакала. Вона приїхала додому, піднялася до квартири. Діти сиділи у своїх кімнатах.
Задзвонив телефон. Іван… Жінка дивилася байдуже на телефон. Перестав дзвонити, знову почав… Припинив…
– Мамо, – з кімнати визирнув невдоволений син, – ти що трубку не береш, там батько телефонує, переживає що трапилося з тобою.
– Алло. Алло, Ірина. Ти чого трубку не береш?
-Я … Я Іване … не чула.
Поговорили ні про що, і відключилися, роботи багато, сказав. Зателефонує лише завтра.
Ірина не знала, що робити. Не знала як поводитися … Ніколи її Іван не дозволив засумніватися в собі і своїй вірності. Ніколи. А тут ще й з такою, фу.
Як поводитися в цій ситуації Ірина не знала. За що він так із нею? Коли це сталося? Коли вони стали чужими.
Нагодувавши дітей, намагаючись триматися і не плакати, Ірина пішла в кімнату і лягла на ліжко.
Він приїхав вранці
– Іване? Ти ж у відрядженні?
– Уявляєш, я швидко все зробив і повернувся раніше на цілу добу! Тому вчора й відключився якнайшвидше, поспішав на поїзд, сюрприз хотів зробити. Ти що не рада?
– Рада, Іване … Рада … їсти будеш?
– Ага, А борщ є?
– Борщ?
– Ну так, борщ…
– А Ти що не їв?
– Що не їв?
– Борщ?
– Який борщ, Іра?
– Не їв значить…
– Іра, а що відбувається?
– А нічого, Іване. Ось, тримай, – Ірина виклала на стіл гроші
– Це що Іра?
– Це Іване гроші…
– Я бачу, а що це за гроші Ірина?
– Я з твоєї коханки за прибирання, і за борщ взяла, нечесно нажите так би мовити, забирай, Іване…
– Іра, Іра, Іра, з якої коханки? За яке прибирання? Що ти таке кажеш? Ірина? Що відбувається?
– Я все знаю, Іване … Я все знаю … Я була там …
– Та де?
– У квартирі твоєї бабусі…
– Ірина! Боже мій, господи, Ірочко …Я … пробач… Ось я… Але я не негідник Ірина! Я не негідник! Я ніколи … Та як ти могла подумати! Ірино!
– Не негідник кажеш? А хто ж Іване?
– Іра. Я все поясню. Розумієш, мій колега. Петро Миколайович, він … Він залишив дружині все, і ось вони з Людочкою, вони по квартирах… Розумієш. А у нас стоїть квартира і я… Людочка. Вона у нас на кафедрі… Ти не подумай, вони оплатять, вони ось … У них серйозно Іра…
– Іване…Іване…я ж її мало не того, Іване…Я гроші…Я гроші з неї взяла…Іване…Ой сором який…Іване…
Звичайно вони розібралися, колега Івана знайшов квартиру, а Людочка … Людочка все життя прожила з мамою, нічого не вміє робити. А Петру Миколайовичу…Йому так сподобався борщ.
Людочка сказала, що це вона варила, і Петро просить ще… Довелося Ірині вчити Людочку варити борщ, і не тільки.
– Засуджуєте мене?
– Ні, – хитає головою Ірина, – не маю права.
-Знаєте, ми довго чинили опір почуттю, я хотіла поїхати, далеко-далеко, він мене повернув. Він такий… Мені незручно перед його дружиною, дітей не мають. Вони багато років разом прожили… Я теж… ці чужі кути, ці квартири, але розумієте… я… знаєте …у нас буде дитина.
– Серйозно? Ви не виправдовуйтеся, навіщо? Живіть, як знаєте. Мене вибачте за концерт, адже я думала що мій Іван і ви…
І жінки почали сміятися.
Звісно, Ірина заспокоїлася, але… руку, як то кажуть, на пульсі тримає.
А Іван? Що Іван, він борщ Іринки любить та й саму Ірину теж.
І міняти її ні на кого не збирається, але їй про це знати необов’язково. Он вона яка вся з себе одразу стала, зачіска, манікюр, макіяж. Нехай буде.
Іван її будь-якою любить, а так ще більше і пишається нею … Треба ж приревнувала, з любов’ю думає Іван. Значить, любить мене.
