Ніна завжди була готова допомогти дочці. Коли онуки були маленькими, вона із задоволенням сиділа з ними, грала, годувала, колисала. Жила одна, пенсія дозволяла трохи побалувати себе, але головною радістю були дзвінки та візити доньки з онуками. Вона знала, що їм потрібна, що вони розраховують на неї. Іноді навіть забирала малюків до себе, щоб дати дочці та зятю перепочити.
Але з віком здоров’я почало підводити. Спина нила, втома, тиск – все це стало заважати. Спеціалісти наполегливо рекомендував менше напружуватись, більше відпочивати. Ніна почала відмовлятися від прохань посидіти з онуками, пояснюючись втомою та необхідністю виконати вказівки спеціаліста.
– Мамо, ну ти ж знаєш, що в мене робота, – просила дочка Ірина. – Ти могла б сьогодні посидіти з дітлахами?
– Ірино, я вже казала, мені важко, – відповіла Ніна. – Я сама ледве ходжу.
– Ну, хоч на пару годин, – умовляла дочка.
– Ні, – твердо сказала Ніна.
Спочатку Ірина начебто розуміла, але з кожною відмовою почала все рідше дзвонити. А потім дзвінки зовсім припинилися. Ніна дзвонила сама, питала, як справи, пропонувала допомогу, але у відповідь — мовчання чи короткі відповіді.
– Мамо, я зайнята, – одного разу сказала дочка, коли Ніна зателефонувала дізнатися, як онуки.
– А коли ти зможеш поговорити? – запитала Ніна.
– Пізніше, – відповіла Ірина і поклала слухавку.
Ніні було прикро, але вдіяти вона нічого не могла.
Минуло кілька місяців. Ніна перестала чекати на дзвінки, але все одно перевіряла телефон періодично. Іноді приходили у відповідь короткі повідомлення: «Все добре», «Дякую, що спитала». Але це було далеко від колишніх теплих розмов.
– Бабуся, а ти чому більше не приїжджаєш? – запитав одного разу онук телефоном.
– Спина у мене, – відповіла Ніна. – Я не можу довго сидіти з вами. – Я хочу, просто не можу, – зітхнула жінка.
Насправді, Ірина просто перестала запрошувати до себе. Раніше вони влаштовували спільні свята, гуляли парком, ходили в кафе. Тепер все звелося до обміну короткими фразами по телефону.
– Мамо, у мене багато роботи, – пояснювала Іра.
У хаті Ніни стало порожньо та тихо. Тиша здавалася важкою.
– Я думала, що дочка буде поруч, коли я старітиму, – говорила Ніна подрузі та сусідці Ользі. – А вона ніби просто забула про мене.
Подруга намагалася втішити:
– Може, вона просто зайнята. Не всі вміють висловлювати почуття.
– Зайнято – це одне, – зітхала Ніна, – а забути – зовсім інше.
Якось Ніна вирішила написати дочці велике повідомлення. У ньому вона розповіла про свої почуття, про те, як їй самотньо, як вона сумує за онуками, як важко їй від того, що дочка перестала дзвонити.
«Мамо, я отримала твоє повідомлення, – відповіла дочка за кілька днів. – Вибач, що не дзвонила. У мене справді багато справ. Ми тебе любимо, просто зараз все складно.
Ніна прочитала цю відповідь і заплакала. Слова дочки були як бальзам, але на душі все одно лишався тягар. Вона розуміла, що кохання — це не лише слова, а й дії. А дій не було.
Наступного разу, коли вона зателефонувала дочці, розмова була короткою і формальною. Ніна почувала себе чужою для дочки.
– Мамо, ми зайняті підготовкою до школи, – сказала та. – Може, наступного разу.
– Добре, – відповіла Ніна, хоча було дуже прикро.
Жінка зрозуміла, що дочка перестала бачити в ній людину, а бачила лише помічника, який завжди був поряд, а тепер перестав.
Вечорами Ніна все частіше сиділа і дивилася на старі фотографії, згадувала щасливі моменти. Вона розуміла, що не може переконати дочку любити її, що не може повернути час.
Якось сусідка Ольга принесла пиріг і сказала:
– Не сумуй, давай краще разом чай із пирогом пити.
Ніна посміхнулася, але усмішка була сумною. Вона зрозуміла, що сім’я — це не завжди родинний зв’язок, а іноді просто люди, які поряд, коли це дійсно потрібно.
З кожним місяцем здоров’я Ніни ставало дедалі гіршим. Вона вже не могла вийти з дому без сторонньої допомоги, інколи ж навіть приготувати собі обід було непросто. Тиск скакав, спина нила, а спеціалісти тільки розводили руками: вік, хронічні недуги, треба берегти себе і якнайменше хвилюватися.
Якось уночі, коли особливо сильно нила спина і не вдавалося заснути, Ніна раптом ясно зрозуміла: розраховувати їй тепер нема на кого. Дочка давно не дзвонила, онуки росли без бабусиних казок та обіймів, а єдиною підтримкою залишилася сусідка Оля. Ольга, якій лише п’ятдесят, винаймала квартиру через стінку, приносила продукти, допомагала з прибиранням, іноді просто приходила посидіти і поговорити по душам. Вона теж була самотня, дітей і онуків не мала, і, якось між собою, одного разу сказала:
– Ніно, якщо що трапиться, дзвони, не соромся. Я завжди поряд.
Того вечора, коли Ніна зовсім розклеїлася, Ольга прийшла з супом і свіжим хлібом, допомогла, вислухала її скарги і просто посиділа поруч, поки Ніна не заснула.
Наступного дня Ніна вирішила вкотре подумати про те, кому залишити свою невелику, але затишну квартиру. Згадувала, як колись мріяла, що тут збиратимуться онуки, дочка із зятем, була впевнена, що квартира залишиться сім’ї. Але тепер усе змінилося.
«Нехай квартира дістанеться Ользі, – твердо вирішила Ніна. – Вона не кинула мене у скрутну хвилину, не відвернулася, не забула».
Зібравшись із силами, Ніна викликала таксі та поїхала до нотаріуса. Усе оформили швидко, без зайвих питань. Ольга спочатку не повірила, потім довго плакала і говорила, що не варта такого подарунка.
– Ти мені як сестра стала, – сказала Ніна. – Нехай у тебе буде свій кут, щоб не відчувати себе чужою на цьому світі.
Того вечора Ніна вперше за довгий час відчула полегшення. Вона знала, що вчинила правильно. Нехай дочка не згадувала про неї, нехай онуки не приїжджали – зате поряд була людина, яка справді дбала. І це виявилося важливіше за будь-які родинні зв’язки.
Телефон, як і раніше, мовчав, але тепер Ніна дивилася на життя спокійніше.
Інформація про заповіт відкрилася випадково. Якось увечері, коли Ніні стало зовсім погано, Ольга викликала «швидку» та зателефонувала Ірині. Вранці, коли прийшла дочка, щоб нарешті відвідати матір, вона застала Ольгу за сніданком на кухні Ніни – сусідка залишилася на ніч, щоб допомогти. На столі лежала папка з документами, і поки Ольга допомагала Ніні, дочка зазирнула всередину і побачила заповіт.
– Мамо, це що? – запитала Ірина, тримаючи в руках папери.
Ніна втомлено подивилася на дочку:
– Це моє рішення. Я залишила квартиру Ользі.
Ірина змінилася на обличчі:
– Ти не жартуєш? Чому не мені? Я ж твоя дочка!
Ніна важко зітхнула:
– А де ти була, коли мені було погано? Хто мені допомагав, хто поряд був? Ольга завжди приходила, дзвонила, підтримувала. Я не можу залишити квартиру тим, хто згадує про мене лише тоді, коли потрібна допомога.
У цей момент із кухні до кімнати увійшла Ольга, і дочка одразу кинулася до неї з претензіями. Незабаром у квартирі виникла сварка. Дочка звинувачувала Ольгу, що вона втерлася в довіру, що скористалася слабкістю її матері. Ольга мовчки збирала свої речі, щоб піти, та Ніна зупинила її:
– Оля ні в чому не винна. Це моє рішення. Я не хочу більше сварок.
Дочка не слухала, сперечалася, умовляла, навіть плакала. Але Ніна була тверда. Після цього візиту дочка стала з’являтися у матері частіше, але не з турботи, а щоб спробувати переконати її. Кожен її візит був повний докорів, натяків, важких розмов.
Ольга намагалася триматися осторонь, допомагала по дому, але почувалася зайвою. Ніна бачила це і переживала, але міняти рішення не хотіла. Вона розуміла: дочка не змінилася, їй важлива лише квартира.
В останні тижні життя Ніна почувала себе ще самотнішою, ніж раніше. Дочка була поряд, але між ними виросла стіна. Ольга залишилася єдиною людиною, з ким можна було поговорити до душі.
Коли Ніни не стало, дочка так і не пробачила їй цього рішення, а Ольга довго не могла увійти до порожньої квартири — надто багато в ній було не лише пам’яті, а й переживань. Але вона була дуже вдячна жінці, яка виявилася до неї така щедра.
