Ірина з Миколою переїхали у нову квартиру в п’ятницю. На вихідних збирали й розставляли меблі, чіпляли карнизи і штори, прикручували полички.
У понеділок Микола поїхав на роботу, а Ірина продовжувала робити затишок у новій оселі.
В неї залишався ще тиждень до кінця відпустки.
Жінка протирала кухонні шафки, розставляла в них посуд і раділа, згадуючи, як їм пощастило з цією квартирою.
Вони з чоловіком завжди хотіли купити житло у новому будинку і саме в цьому районі.
Але, глянувши на ціни, вони засмутилися. Тієї суми, яка була в наявності, трохи не вистачало.
Ні, звичайно, вони могли б взяти кредит, але дуже не хотілося зв’язуватися з банками.
І ось один із колег Миколи сказав, що подруга його дівчини хоче продати двокімнатну квартиру в новобудові і якраз у цьому районі.
І ціна нижча за ринкову, але вона хоче отримати все готівкою…
Того ж вечора вони зателефонували Ларисі, а через деякий час вже переїхали у нову квартиру.
Виявляється, дівчина з якихось особистих причин хотіла продати нерухомість швидко, тому трохи поступилася в ціні.
Ірина вже закінчила з підвісними шафами і збиралася зайнятися нижніми.
Але спершу вирішила приготувати собі каву.
У цей момент у двері хтось подзвонив. Ірина пішла в коридор, відчинила двері.
На порозі стояла повненька молода жінка, а поряд з нею двоє дітей – дівчинка років п’яти і хлопчик років на два молодший за неї.
– Привіт. Я Наталя, ваша сусідка зі сто дванадцятої квартири. Посидьте з моїми дітьми, поки я в магазин збігаю.
Сказавши це, вона стала проводити дітей у квартиру.
Ірина остовпіла. Вона не розуміла, що це робиться.
Але Ірина швидко зробила крок за поріг і прикрила двері.
– Ви чого це?! Я не збираюся сидіти з вашими дітьми! – вигукнула вона.
Обличчя сусідки аж витяглося від здивування:
– Чому це? Я завжди залишала дітей Ларисі, – ображено сказала вона і знову спробувала, відсторонивши господиню, провести дітей у квартиру.
– Жіночко, подивіться на мене: хіба я Лариса? – запитала Ірина.
– Ні, – здивовано відповіла сусідка.
– Може, я схожа на Ларису? – знову поцікавилася Ірина.
– Ні, Лариса світленька була.
– А тепер слухайте уважно. Лариса сиділа з вашими дітьми. Я не Лариса. Я навіть на неї не схожа. Висновок – я не сидітиму з дітьми.
– Як це так? – запитала сусідка. – Мені ж треба…
– А мені не треба, – сказала Ірина і закрила двері перед непроханими гостями.
Хвилину за дверима була тиша – мабуть, Наталя намагалася осмислити почуте. Потім пролунав короткий дзвінок у двері.
Ірина в цей час уже зайнялася нижніми шафками, тому не відреагувала на це. Більше до вечора її ніхто не турбував…
…Коли Микола приїхав з роботи, Ірина переказала йому всю цю історію.
Він довго сміявся, а потім сказав:
– Зізнайся, що ти все це перебільшила.
– Ні слова не додала! – запевнила його дружина.
– Ні, я сам не раз стикався з нахабними людьми. Але це вже занадто!
– Не хочеш – не вір! – не почала сперечатися з чоловіком Ірина. – Але щось мені підказує, що ти скоро сам у цьому переконаєшся.
І вона не помилилася.
Не встигли вони повечеряти, як знову пролунав дзвінок у двері. На цей раз відкривати пішов Микола.
– Я до вас у холодильник каструлю з борщем поставлю, добре? – запитала Наталя і спробувала зайти в квартиру.
У руках жінка тримала червону в білий горошок пʼятилітрову каструлю.
Микола дивився на жінку й не міг зрозуміти, що це таке відбувається.
За мить він мовчки зачинив перед сусідкою двері.
Через три хвилини у двері знову подзвонили.
Цього разу Ірина й Микола пішли у коридор разом. На порозі стояла пара – Наталя і невисокий худий чоловік.
Наталя так само тримала в руках каструлю.
– Ну, будь ласка! – почала вона. – Володька, мій чоловік.
Вона кивнула на чоловіка.
– Від батьків з дачі продукти привіз, у нас все в холодильник не поміщається. Ми завжди до Лариси ставили – вона дозволяла.
– А ми не дозволяємо, – спокійно відповів Микола.
– Як це так, тобі що шкода? – вирішив підтримати дружину Володька.
– Шкода, – сказав Микола.
– Лариса нам завжди по-сусідськи допомагала, – сказала Наталя.
– І як же ж вам ще допомагала Лариса? – поцікавилася Ірина.
– Ну, я завжди одяг в неї на лоджії вивішувала – у нас тільки маленький балкон на кухні, а у вас балкон і велика лоджія. Поки в нас пралки не було, я до неї прати ходила. Холодець я в неї варила – у нас лічильник на газ встановлений, а в неї немає. А холодець пів дня варити треба, – перерахувала Наталя.
– Лариса поїхала. Ми купили у неї квартиру, і тепер, дуже прошу вас – вирішуйте свої проблеми самостійно, – сказав Микола. – На цей ось дзвінок можна буде натиснути лише у двох випадках: якщо буде щось диміти або заливатиме водою. Зрозуміло?
Сусіди зникли у себе в квартирі. Володька сумно глянув на Миколу і сказав:
– Якийсь ти, мужик, некомпанійський…
– Так, любий, – засміялася Ірина до Миколи. – Некомпанійський ти. А був би ти компанійський, сусід би тобі швидко компанію склав.
– Слухай, – сказав Микола. – Я, здається, розумію, чому Лариса так поспішала звідси переїхати. Її дістало оце все, що відбувається у сусідній квартирі. Лариса – дівчина самотня, очевидно, скромна й беззахисна. А проти неї наполеглива Наталя, яка має для підтримки ще й Володьку. Ось Лариса і не витримала. Їй насваритися б як слід на це сімейство, а вона не змогла.
Майже місяць Микола з Іриною жили спокійно. Але якось у неділю вранці на порозі їхньої квартири знову з’явилася Наталя.
– Димить щось? – запитав Микола.
– Трубу прорвало, вода ллється, – відповіла жінка. – А Володька в село поїхав.
Микола перекрив воду в квартирі сусідів і сказав Наталі викликати сантехніка. Як там далі сусіди розбиралися зі своєю проблемою, Ірина й Микола не знали.
Але якось восени серед ночі до них хтось почав дзвонити і водночас голосно стукати. Микола й Ірина спросоння не могли зрозуміти, що сталося. Дзвінки й стукіт тривали.
– Треба відчинити, бо вони двері вивернуть, – сказав Микола і швидко пішов у коридор.
На сходовому майданчику стояв чоловік, одягнений у спортивні штани й футболку. На ногах у нього були домашні капці.
– Чоловіче, давай швидше, – майже кричав той. – Там так ллється – стояк із гарячою водою на дев’ятому поверсі прорвало. Вже до третього протекло! Давай швидше це в сусідньому під’їзді!
– А я тут до чого? – запитав Микола. – Викликайте аварійку.
– Яка аварійка! Поки вона доїде, все до підвалу заллє!
– Чоловіче, до мене які питання? Чому я маю серед ночі бігти в сусідній під’їзд? – не розумів Микола.
– Ну, так ти ж сантехнік!
– Я сантехнік?! Хто вам таку нісенітницю сказав?!
– Наталя, сусідка твоя, сказала, що ти чудовий сантехнік, розповіла, як ти їй швидко воду полагодив. Ходімо швидше! – не міг заспокоїтися чоловік.
– Я не сантехнік, я з компʼютерами працюю. У Наталі в квартирі я просто повернув кран на трубі. Вона й сама могла б це зробити. Тож не гайте часу, викликайте аварійну службу, – сказав Микола.
– Та що вже тепер! – махнув рукою чоловік і почав спускатися сходами.
А вранці, коли Ірина з Миколою сідали в машину, до них підбігли кілька обурених жінок:
– Як вам не соромно! – звернулися вони до Миколи. – Невже важко було людям допомогти?! Через вас вісім поверхів тепер будуть без електрики, доки проводка не просохне! І без гарячої води! Та ми всі на вас позов подамо за ненадання допомоги!
Цього Ірина терпіти вже не могла. Вона відсунула чоловіка назад і стала перед обуреними жінками.
– Ви чого тут розкричалися? Мій чоловік не сантехнік, а начальник відділу з комп’ютерної безпеки! Наталя їм сказала! А вони й повірили! Ідіть на своїх недолугих чоловіків сваріться!
Від такого жінки навіть позадкували. Ірина й Микола сіли в машину і поїхали.
– Ну, ти в мене ого-го! – засміявся Микола, коли вони вже відїхали від будинку. – Ніколи б не думав, що ти так можеш!
– Я і сама не думала, що можу так… Але до них інакше не докричишся. А Наталі я б зараз влаштувала… – Ірина замовкла, не в змозі підібрати слова. – Нехай спробує ще раз до нас прийти! Буде їй по-сусідськи!