У Ірини та Ігоря весілля. Вони були студентами, зустрічалися з першого курсу. Усі родичі та друзі були переконані, що вони створені один для одного. Після захисту дипломів молоді подали заяву до ЗАГСу.
Як перед будь-яким весіллям хвилювань і турбот було багато: тільки над зачіскою перукарка, що прийшла додому, працювала три години. Ірині зачіска не сподобалася, на її думку, вона її постаріла на п’ять років. Переробляти не було часу, і наречена трохи засмутилася.
Присіла вона лише за весільним столом. Ірина сиділа в пишній білій сукні і без жодних емоцій виконувала все, що було за сценарієм. Вона механічно вставала і цілувалася з нареченим, коли гості, вигукували “гірко”. Вона мило посміхалася гостям, коли ті давали їй поради на майбутнє сімейне життя.
Ірина сама собі дивувалася: – Треба ж! Я стільки років мріяла про весілля та жодних емоцій. Швидше б цей захід закінчився.
Їй чомусь було сумно.
Ігор – ось він, поряд. Він сьогодні теж якось неуважний до неї, часто відходить до гостей, як би не помічаючи відчуженості молодої дружини.
Подружки-однокурсниці підхопили Іринку та повели в коло танцювати, але вона швидко повернулася за стіл, нові туфлі сильно натерли їй ноги.
Минуло години півтори. Веселощі були в самому розпалі. Раптом Ігор підвівся з-за столу і попрямував у бік дверей. Прийшов друг його дитинства. У нього трапився якийсь форс – мажор на роботі, тому він запізнився. Після обіймів та привітань наречений підвів нового гостя до нареченої познайомитися. Вона, опустивши очі, простягла руку. Іван так звали друга, її руку відпустив не відразу. Ірина подивилася йому в обличчя. На неї дивилися сірі променисті очі. Рукою нареченої ніби пробіг струм. Все в ній затремтіло.
Ігор провів друга до столу, сів поруч.
– Ти не проти, якщо я залишу тебе ненадовго? Давно не бачилися з Іваном, – спитав він.
– Звичайно я не проти. Спілкуйтесь, – відповіла Ірина, справляючись із хвилюванням у душі. Вона ніяк не могла зрозуміти, що її так схвилювало?
Тряхнувши головою, Ірина рішуче вийшла на танцювальний майданчик. Її відразу пустили в коло. Забувши про дискомфорт у ногах, вона почала танцювати.
Гості милувалися нареченою та підтримували її дружніми оплесками. Ірину наче підштовхнули зсередини. Очі її світились. Вона посміхалася вже не тому що так треба, а просто тому, що їй було добре.
Іван не зводив із неї захопленого погляду. Цей погляд пестив її душу і робив щасливою. А вона сміялася, раділа, стрибала і кружляла, навіть не намагаючись зрозуміти, що з нею відбувається?
Потім після весілля Ірина не могла забути закоханий погляд приятеля чоловіка. Вона була абсолютно впевнена, що Іван того весільного вечора дивився на неї з любов’ю. Жінки це відчувають незрозуміло яким почуттям.
– Чому, чому він не забувається? І чому так тривожно на душі? – Ірина не знаходила спокою.
Вона дуже намагалася бути гарною дружиною. Вона дбала про чоловіка, оточила його турботою і увагою, тільки в очі намагалася не дивитися, як чоловік не здогадався, що з нею щось не так.
Минуло майже півроку, а легше їй на душі не стало. Ірина пішла до спеціаліста, щоб спробувати розібратися в собі. Жінка пенсійного віку, уважно вислухала її та порадила зустрітися з Іваном ще раз. Вона пояснила Ірині, що після передвесільного хвилювання вона собі все навигадувала. Ось зустрінеться з хлопцем і побачить, що очі та погляд у нього звичайнісінькі. Життя налагодиться, і хвилювання пройде.
Не легкими шляхами Ірина дізналася адресу Івана. Вона вирішила “випадково” зустріти його біля будинку після роботи.
Ірина вже гуляла хвилин 20, а Івана не було. Вона вже зовсім зібралася йти, як раптом побачила його, що йде назустріч їй.
Його очі сяяли, як колись коханням, пестили її, заворожували, проникали в саму душу.
Того ж вечора вона попросила у чоловіка розлучення.
А за три місяці стала дружиною Івана.
Сьогодні у них підростають троє дітей.
Ось така історія.
