-І він відмовив мені, ти уявляєш, Даринко? – мама поправила ліктем волосся.
Вони з донькою вдвох ліпили вареники на кухні.
І Дарина попросила Ірину розповісти, як вона вперше закохалася.
-А ти що, прямо так і сказала, що любиш його? – шістнадцятирічна Даринка здивовано вирячила очі. – Сама хлопцеві сказала?
-Ну, не зовсім так, але якось у клубі я його на білий танець запросила. Потім запитала:
-Олеже, ти проведеш мене додому? Він провів, дивився правда на мене трохи зі смішком якимось. Він за мене на сім років старший був. Але додому провів, темно вже було…
-А далі що? – чіплялась дочка до мами.
Їй шістнадцять, їй це цікаво…
-Ти вареники ліпи, дивись он пом’ятий якийсь вийшов, а цей завеликий. Бач, заслухалася!
Та нічого Даринко далі. Він мене маленькою вважав. Сказав – підрости спочатку.
А сам поїхав – він не місцевий. Сусідка сказала, зійшовся з продавчинею з магазину, ось із нею значить і поїхав. А я до тітки в місто поїхала, в технікум вступати.
-І це все-е-е? – розчаровано простягла Даринка. – А з татом, як ти познайомилася? Він у тебе одразу закохався? А ти у нього? Ти ж тоді вже розлюбила цього Олега, так, мамо?
-Звісно, Даринко. Давай вареники в морозилку прибирати, дивись скільки ми з тобою наліпили. Тато з відрядження повернеться – радий буде. Він дуже любить домашні. А з татом це пізніше було. Мені вже майже тридцять виповнилося, а йому взагалі тридцять п’ять. Він за мною у черзі на касі стояв у магазині. Чую:
-Дівчино, це у вас впало? – і простягає мені велику купюру.
У мене не було таких. Я йому:
-Ні, дякую, це не моє.
Він засміявся, потім запропонував сумку мені донести. Запитав, як звуть. Усміхається, симпатичний.
-Ірино, а ви чесна і не жадібна. А ще у вас дивовижні очі, я тепер жити не зможу, якщо ви зі мною зустрітися відмовитеся. Мене Микола звуть. Мама Миколкою кличе, смішно, так? Нехай кличе, це ж мама…
Він мені дуже сподобався. Очі веселі, добрі. Невисокий, міцний, усміхнений. Ми почали зустрічатися з ним. Мені ні з ким так надійно та добре не було. Ти ж знаєш, тато у нас чудовий. Ну, а потім одружилися, ти у нас народилася. Наша донечка кохана, Даринка наша.
Ірина обійняла дочку.
-Ну, мамо, я зрозуміла, я до Оленки, ми погуляємо. Я не пізно.
-Давай. Ти пам’ятаєш, що тато увечері приїжджає? Ну добре, – Ірина зачинила за донькою двері.
Дістала альбом із фотографіями. Ось він – Олег. Єдина фотографія. Він тоді здавався їй просто незвичайним. Далеким. Дивним. Як актор кіно.
Вона у місті закінчила технікум і в інститут вступила. Мріяла, що раптом зустріне Олега. Він побачить, що вона студентка вже доросла, а не та мала. І зрозуміє, що вона його гідна.
Ірина закінчила інститут із відзнакою. Відпрацювала три роки. Повернулась, влаштувалася на роботу. Там її досвід оцінили, справи вгору пішли.
І коли заступник начальника відділу на пенсію пішла, на її місце порекомендували Ірину.
І щоразу Ірина думала – ось би Олег це бачив! От би він бачив, як вона по дорослому в салоні вклала волосся.
От би Олег бачив, як шикарно вона виглядає в нових черевичках і строгому костюмі. Як вона засмагла на морі у відпустці, у неї гарний купальник, ось би він бачив!
…Якось Ірину відправили на конференцію. Вона мала виступати з доповіддю. І раптом у програмі конференції вона побачила доповідь Олега!
Ірина застигла від несподіванки. По-батькові вона не пам’ятала його, але одразу вирішила – це він!
Ірина, переживаючи, стала за кафедру. І, читаючи свою доповідь мимоволі шукала рядом поглядом серед учасників його, Олега. Але його не було…
Пізніше виявилося, що це збіг. Це інший Олег. Це не він…
…Ірина акуратно вклала фотографію Олега й закрила альбом. Треба ж, з його ім’ям вона вперто йшла до найвищих цілей.
Їй так хотілося, щоб він побачив її, і був вражений, якою вона стала!
Навіть коли у них з Миколою народилася Даринка, Ірина уявляла, як зустріне його, і він буде захоплюватися, яка Ірина стала гарна і яка в неї чарівна донька.
А потім якось забулося. Життя пішло своєю чергою. Ірина з Миколою була щаслива…
…Днями Ірина була у місцевій поліклініці. Сиділа в коридорчику в черзі до лікаря. Поруч якась жінка її віку. Подивилася вона якось підозріло. Потім знову озирнулася.
-Ірина? Іро, ти, чи що?
Ірина придивилася до жінки. Очі знайомі.
-Люба, ти? Люба! Привіт!
-Привіт, Іро! Як ти?
Побалакали, згадували багато минулого. Так добре. Забули навіть, навіщо в поліклініку прийшли…
-Любочко, давай телефонами обміняємось. Адже мої давно з села поїхали. Що нового, як там?
-Та я теж заміж вийшла, поїхала давно, але у бабусі буваю. А так начебто все нормально. Давай якось зустрінемося, нормально поговоримо. А то вже моя черга скоро.
-А пам’ятаєш Олега такого? – раптом запитала Ірина. – Не чула, як він?
Люба здивовано подивилася на Ірину.
-Це той, що з Надькою тоді поїхав? З тієї з магазину. А ти що хіба не чула, що сталося?!
Іра застигла від здивування.
-Кажуть він поїхав, і не стало його незабаром. Не знаю в подробицях, що там трапилося…
Тут вийшла медсестра:
-Заходьте, будь ласка.
Люба поспішила.
-Давай, потім поговоримо, – кивнула вона Ірині.
…Ірина прибрала альбом, подивилася на годинник – скоро Микола приїде з відрядження. Одягла нову сукню. Помадою трохи губи підфарбувала, волосся поправила.
Ключ у замку повернувся. Даринка дочка повернулася. Ще п’ять хвилин – дзвінок у двері. Даринка в обіймах у батька.
-Тато! Тато приїхав!
Іра вийшла, чомусь хвилюючись. Адже все життя вона Миколу любить.
І не має значення, що він звичайний, і на актора кіно не схожий. Хіба в цьому річ.
Микола подивився на неї.
-Сукня нова?! Треба ж! – сказав чоловік. – Іро, яка ж ти в мене гарна!
Даринка виглядає, на батьків дивиться й радіє:
-Тату, а ми з мамою вареників наліпили, хочеш?!
…Щастя це коли твоє щастя щасливе поряд з тобою. Коли є кому побажати доброго ранку та на добраніч.
І просто знати, що на тебе чекають!
