Ірина Сергіївна у п’ятницю прийшла на роботу у відмінному настрої.
– Що, Іра, кінцю робочого тижня радієш? А ти ж зовсім недавно з відпустки, ще не повинна була втомитися, – сказала Ніна Семенівна – її колега.
У кабінет заглянула Світлана з відділу кадрів:
– Іра, ти сьогодні йдеш у басейн?
– Ні, сьогодні не вийде, у нас велика радість – завтра приїжджає Марія Леонідівна – мама Михайла, тож треба дещо приготувати, тож я сьогодні вдома.
Дві жінки, що сиділи в кабінеті, підвели голови і здивовано глянули на Ірину.
– Нічого собі – радість – візит свекрухи, – сказала одна з них – Олена. – Для мене це біда. Я зазвичай намагаюся в такий час або до мами поїхати, а якщо не вдається, то всіх приятельок за цей тиждень навідаю. Аби вдома менше бувати.
– У мене свекруха не погана, – підхопила розмову друга колега – Ольга, але радісною я б цю подію теж не назвала.
– Ні, Марія Леонідівна – золото. Коли вона приїжджає, у будинку ніби свято. Жаль тільки їй нечасто вдається приїхати, від сили кілька разів на рік на два тижні. Ось і зараз приїде лише на десять днів. Вона живе у Луцьку, працює в обласному драматичному театрі. Їй вже шістдесят, а вона ще грає. Звичайно, вже не головні ролі, як у молодості, але у спектаклях і вікових ролей достатньо, тож без роботи вона не сидить. А зараз зʼявився вільний час, ось вона й приїхала. Шкода, що перед Новим роком поїде – у неї там якраз спектаклі.
– Ти не жартуєш, Ірино? Для вас це справді свято? – Запитала Олена.
– Правда, не жартую. Ось подивися: Михайло радий, бо приїжджає його мати, з якою він не бачився вже півроку. Діти раді, бо Марія Леонідівна – чудова бабуся. Так, вона не в’яже шкарпеток і не варить варення, але вона так цікаво розповідає! А розповісти їй є що. Вона багато їздила країною, а які подарунки вона онукам привозить!
– Це все для сім’ї, а тобі яка від цього радість? – Запитала Ольга.
– Яка? Та в мене вважай, що відпустка в цей час! – Вигукнула Ірина. – Додому приходжу – скрізь порядок. На кухні готується: для дітей обід, для всієї родини – вечеря. У дітей уроки зроблено. А потім – Марія Леонідівна має зв’язки в театральному світі. Тому ми з нею обов’язково за ці десять днів кілька разів сходимо до театру. Михайло у нас не в маму, до театру ставиться байдуже, а ми зі свекрухою великі любительки. Я завдяки Марії Леонідівні на такі спектаклі потрапляла, куди б ніколи в житті квитків не дістала. І діти задоволені – вона завжди їх кудись витягне. Вони дивуються: бабуся приїжджає в гості, а краще за нас знає, що в Києві цікавого є, куди обов’язково треба сходити. У них потім оповідань, де вони з бабусею були та що бачили – ще на місяць.
– Так, таку свекруху і я хотіла б! – із заздрістю сказала Олена. – А моя тільки з перевіркою приїздить: чи я так прибрала, чи те приготувала. І ще жодного разу задоволеною не була.
У понеділок усі помітили, що настрій у Ірини вже не такий гарний.
– Що, зважаючи на все, цей візит свекрухи радості вам не приніс. Я ж говорила, що вгодити свекрусі практично неможливо, – прокоментувала ситуацію Олена.
– Так, цього разу нам не до радості: Марія Леонідівна приїхала не лише для того, щоб нас відвідати. Їй дали направлення на консультацію – проблеми зі здоров’ям. Михайло вже все влаштував – завтра починаємо обстеження, – сказала Ірина.
Після обіду вона домовилася, що візьме два дні відгулу, щоб пройти з Марією Леонідівною обстеження.
У четвер колеги вже чекали на неї з питаннями:
– Ну, як там у вас справи?
– На щастя, не так погано, як думали спочатку. Але процедуру все одно треба робити, причому зараз, – відповіла Ірина. – Вчора ми вже відвезли Марію Леонідівну до клініки. Два дні на обстеження і в п’ятницю процедура.
– Платно? – Запитала Ніна Семенівна.
– Звичайно, – сказала Ірина. – Але там цілком підйомна сума. Дорого коштує не так сама процедура, як реабілітація після. Хлопчики переймаються до глибини душі – Денис підходить до мене ввечері: “Мамо, якщо бабусі на процедуру не вистачить, ми з Андрійком домовилися, що свої скарбнички віддамо”. Довелося заспокоювати їх – годі, не переживайте.
– А після процедури довго в палаті лежати? – поцікавилася Ольга.
– Ні, якщо все гаразд, то не більше тижня. Тільки от виходить, що на Новий рік вона ще в палаті буде, – сказала Ірина.
– А як же її вистави?
– Замінили на інші. Артисти теж живі люди і, на жаль, також нездужають. Може, гратиме хтось із другого складу.
Марія Леонідівна ледве розплющила очі і побачила сина, який сидів біля її ліжка. Михайло подивився на годинник і жартівливо нарікав матері:
– Як завжди поспішила. Лікар сказав, що ти за годину прокинешся, а зараз ще без п’яти. Як ти почуваєшся, мамо?
– Нормально, – прошепотіла Марія Леонідівна сухими губами. – Тільки пити хочеться.
– Зараз спитаю у сестрички, чи можна тобі пити, – сказав Михайло і вийшов із палати.
Марія Леонідівна відновлювалася досить швидко. на третій день їй вже дозволили потроху вставати. Дітей у палату не пускали, а Ірина та Михайло відвідували її щодня.
– Все добре, шкода тільки, що на Новий рік я тут, – жалкувала Марія Леонідівна.
Ось вже за десять хвилин дванадцята. У лікарні тихо. Усіх, кого можна було виписати, відпустили додому. Несподівано задзвонив телефон. Марія Леонідівна подивилася: дзвонить син.
– Мамо, підійди до віконця! – сказав Михайло.
Вона встала і дійшла до вікна: унизу у світлі ліхтарів стояли син, Ірина та онуки. У Андрійка в руках була маленька ялинка, яка світилася різнобарвними вогниками. На снігу було написано: “З Новим роком, бабусю!”
Вона помахала їм і надіслала повітряний поцілунок. Знову брязнув телефон – прийшла смс: «Ми тебе любимо і чекаємо!»
Марія Леонідівна пробула в палаті ще чотири дні, потім син забрав її додому, а за тиждень відвіз її до рідного міста.
– Шкода, Ірино, що ми з тобою цього разу до театру не потрапили, – прощаючись, сказала Марія Леонідівна.
– Нічого, наступного разу обов’язково сходимо, – заспокоїла її Ірина.
– Ну що, проводили свекруху? – Поцікавилася у Ірини Олена.
– Так, вона вчора подзвонила, сказала, що Михайло її доставив прямо до улюбленого крісла, – відповіла Ірина. -Тепер, напевно, тільки влітку приїде.
– Щастить деяким, – сказала Олена. – А моя точно через тиждень з’явиться.
