Ірина витирала пил, намагаючись залізти в найнедоступніші місця. Вона любила, коли в будинку панувала кришталева чистота і намагалася підтримувати її. Скільки разів чоловік Ігор пропонував їй найняти людину, яка підтримуватиме в будинку порядок, але Ірина була проти цього.
– Навіщо нам у хаті чужа людина? – Запитувала вона у чоловіка. – Я й сама чудово справляюся з усім. Мені подобається займатися господарством, я для цього, мабуть, і була народжена.
– Народжена, щоб бути домогосподаркою? – хмикав Ігор. – Якось звучить не надто оптимістично.
Але Ірині здавалося зовсім інакше. Вона була рада тому, що мала можливість займатися будинком, вихованням дітей і взагалі приносити користь своїм близьким. Якби вона після інституту пішла б працювати, то навряд чи змогла б організувати життя свого чоловіка та своїх дітей таким чином, як воно було організовано завдяки їй. Саме через відмову Ірини працювати Ігорю вдалося займатися бізнесом і вдень, і вночі, роз’їжджати різними містами і не турбуватися про те, що діти вдома не нагодовані, а батьки залишилися без належного нагляду та піклування. Всі домашні справи та проблеми тягла на собі Ірина, віддаючи всю себе турботам про близьких.
Їй подобалося вставати вранці, щоб приготувати сніданок для Ігоря і Марійки з Андрійом. Дочці було вже чотирнадцять, синові – одинадцять, і вони вимагали багато уваги та контролю. Батьки Ігоря, як і власні батьки Ірини, теж потребували догляду та турботи, Ірина відвідувала їх щовихідних, привозила продукти та все необхідне.
– Ірочко, якби не ти, – казала Ірині задоволена свекруха, – не знаю, як би ми жили. Моя рідна дочка не дбає про мене так, як ти. Ганна зовсім нас закинула, Ігорю теж не до нас через зайнятість на роботі, а ось ти приїжджаєш кожні вихідні, всі наші проблеми взяла на себе.
– Ці турботи мені на радість, – з усмішкою відповіла Ірина, розгладжуючи на столі чисту скатертину.
Тільки ось мама Ірини Зоя Андріївна, помічала те, що дочка могла б витрачати більше часу на себе, а не на те, щоб утримувати в чистоті одразу три квартири.
– Ти що ж, даремно вищу освіту здобувала? І подобається тобі стежити за тим, щоб ложки та миски були чистими, а білизна накрохмалена? Чи для цього ми стільки сил витратили, щоб ти до інституту вступила і п’ять років там провчилася?
– Мамо, адже ти знаєш про те, що я ніколи не хотіла бути юристом, – відповіла Ірина мамі, – не люблю я в папірцях копатися, мені до душі більше порядки підтримувати і радувати коханих людей.
– Чим радувати? – Запитувала Зоя Андріївна. – Начищеними ложками чи випрасуваними сорочками? Іро, ти б нісенітниці всякі не говорила! Тобі тридцять п’ять років, а ти за все своє життя ніде не працювала, тільки й знала, що прибирати та готувати. І чоловіка, і дітей, і свекруху привчила до того, що їм робити нічого не треба, а прийде чарівниця Ірочка і всім витре і нагладить!
– Мама! – докірливо говорила матері Ірина, але Зою Андріївну неможливо було переконати. Шістдесятирічна жінка, яка все життя пропрацювала бухгалтером, вважала, що задоволення, яке отримувала дочка від турботи про інших, було придуманим.
– А що – мамо? – Запитувала Зоя Андріївна, дивлячись на дочку крізь товсті лінзи окулярів. – Я що, не права? Ось виростуть Марія та Андрій, поїдуть жити у свої сім’ї, ти ще й там будеш у хотніх робітницях ходити?
– Я не хатня робітниця, – ображено заперечувала Ірина, – я ж не працюю у чужих людей, я дбаю тільки про своїх близьких, це зовсім інше.
– Та вже, інше, – хмикала Зоя, – яке там інше? Адже тут все очевидно: ти нянька, куховарка, прибиральниця і прачка. Хіба я не права? А могла б бути юристом, приносити користь суспільству.
– Я і без того її приношу, – відповіла Ірина, – тільки не всьому суспільству, а своїм рідним людям, і тобі, мамо, зокрема.
– Я тебе про це не прошу, – сказала Зоя Андріївна трохи зарозумілим голосом, – я й сама можу з усім упоратися. Ні, ти сама все за мене робиш. Може, я від цього швидше на той світ піду, якщо ти все робитимеш за мене! Може, я сама хочу. Тільки ти мене про це не питаєш. Нав’язуєш свою турботу, ніби тобі найбільше треба.
Після таких розмов Ірині найбільше хотілося образитися на матір і більше не приїжджати до них. Але через кілька днів Ірина відходила, заспокоювалася і продовжувала далі приїжджати, привозити, мити та гладити, періодично вислуховуючи невдоволення матері щодо свого способу життя.
Ігор жодного разу не висловлював дружині невдоволення тим, що вона не працює, а сидить на його шиї. Чоловік був повністю задоволений тим, що дружина сидить удома, займається домашніми справами та тримає під контролем життя дітей та батьків. Напевно, чоловікові так було простіше, адже, хоч і здавалося, що Ірина виконує непомітну для інших роботу, навряд чи в сім’ї існував би такий порядок.
Ірина почувала себе щасливою. Її все влаштовувало, а найбільше тішило те, що близьким живеться комфортно та легко завдяки її старанням. Яке ж було її неприємне здивування, коли одного дня вона виявила в кишені свого чоловіка два квитки в кіно.
Спочатку Ірина зраділа, впевнена в тому, що Ігор нарешті вирішив разом з нею кудись сходити. Зазвичай вони сиділи вдома, чоловік багато працював, а Ірина займалася будинком та дітьми. А тут квитки у кіно, та ще й на фільм за участю її улюблених акторів. Ірина вирішила вдати, що не знаходила квитків і все чекала, коли Ігор сам зробить їй сюрприз, але так і не дочекалася.
Потім Ірина почала думати інакше. Можливо, ці квитки були зовсім не для Ігоря і когось там ще, можливо, він купував їх комусь чи взагалі носив чужі квитки. Однак, у день фільму його вдома не було, він сказав, що затримується на роботі, а Ірина вдала, що повірила.
Потім вона почала порівнювати дні, коли він був відсутній вдома по роботі і ті дні, коли він приходив додому втомленим і з легким запахом жіночих парфумів. Таких приємних, якими Ірина б і рада була б скористатися, тільки не було куди, тому парфумів у неї не було. Був дезодорант, а от парфумів вона вже років десять точно не купувала.
Після квитків у кіно, Ірина знаходила у кишенях забудькуватого чоловіка то чек із квіткового магазину, то подарунковий сертифікат у салон краси чи до кабінету масажу. Ірина не хотіла вірити до останнього в те, що її чоловік мав іншу жінку, але надто довго заплющувати на це очі не вийшло.
– Іро, нам треба поговорити, – одного вечора, повернувшись після чергової «наради», сказав Ігор. Ірина напружилася.
– Говори, – сказала вона, а сама вже відчувала, що чоловік хоче повідомити їй щось неприємне.
– Загалом … Справа в тому, що я хочу розлучитися.
– Розлучитися? Але чому? – Ірина застигла.
Ігор відпустив краватку, відпив води зі склянки, потім подивився на дружину:
– А ти не здогадуєшся чому? Ти пам’ятаєш, коли ми з тобою востаннє були близькі?
Ірина чудово пам’ятала цей вечір, було це майже три місяці тому. Забагато, звичайно, але Ігор так втомлювався…
– І що? У тебе інша?
– У мене інша, – підтвердив Ігор найстрашніший здогад Ірини, – я хочу розлучитися, жити з нею.
Ірина криво посміхнулася:
– І чим же вона краща?
Ігор скривився:
– Причому тут це? Вона не краща. Вона – інша.
– І яка ж – інша? Молода, струнка та закохана?
– Ні, вона не молодша за тебе. Фігура проста. Але мені завжди є про що з нею поговорити та про що помовчати. Мені з нею добре, мені з нею не нудно.
Ірина була здивована словами чоловіка, їй хотілося докопатись до істини, вивести чоловіка на чисту воду, зробити так, щоб йому було соромно.
– А зі мною, виходить, нудно?
– Так, з тобою нудно, – Ігор взагалі зняв з шиї краватку, кинув її в куток, – я не можу більше з тобою жити, ми стали чужими. Ти тільки й робиш, що наводиш порядки та готуєш їжу. Ти для мене перетворилася на якусь куховарку, з якою мені нема чого обговорити, окрім меню наступного дня.
Все було більш ніж ясно. У Ігоря з’явилася інша, з якою йому було добре. Вона працювала, була начитаною, багато спілкувалася з людьми та була розвиненою та активною. Ірина була повною протилежністю своєї суперниці: домосідка, яка звикла підтримувати лад у будинку та стежити за готуванням та пранням. Вона народила чоловікові дітей, але й та, інша, теж може народити. Ірина розуміла, що її просто проміняли на іншу, а Ігор уже бачить себе з тією жінкою, з якою йому було «цікаво».
– Що ми скажемо дітям? – холодно спитала Ірина. – Чи треба мені піти?
– Ні що ти! – Ігор спробував усміхнутися, але вийшло це йому не дуже добре. – Ти залишишся в нашій квартирі з дітьми, я вам допомагатиму. Але, Іра, тобі доведеться знайти роботу, бо брати тебе на забезпечення мені не хотілося б. Ти й так надто багато часу витратила на те, щоб сидіти вдома та нічого не робити.
– Нічого не робити, – повторила за ним Ірина якимсь приреченим голосом. Ну звісно, вона нічого не робила, просто жила за рахунок Ігоря. Це стійке переконання поселилося в голові її чоловіка і весь час, поки вони були одружені, воно процвітало і набирало сили. Тепер Ірина була для Ігоря просто людиною, яка жила за його рахунок і щось робила вдома.
– Маом, я не дуже зрозуміла, – почала Марія свою розмову за кілька днів, – а що, тато від нас пішов?
– Тато тимчасово поживе в іншому місці, – намагалася пояснити дочці ситуацію Ірина, але вона вже сама розуміла, що слово «тимчасово» було зайвим, – поки ми житимемо втрьох: ти, я і Андрій.
– У тата що, інша? – цілком логічне питання від Марії поставило Ірину в глухий кут. Як пояснити дочці те, що її батько живе з іншою жінкою, з якою йому «цікавіше», ніж із нею?
Ірина не знаходила собі місця. Діти все зрозуміли, вони були достатньо дорослими для того, щоб не вірити в казку про те, що батько тимчасово переїхав кудись, щоб працювати спокійно. Андрій та Марія вголос обговорювали те, що у тата з’явилася інша тітка, а Ірина ледве тримала себе в руках. Саме тоді їй на допомогу прийшла власна мати.
– Чого ти сидиш і переживаєш? У тебе є накопичення – відкрий свою справу.
– Яку справу, мамо? – стомлено питала Ірина. – У мене немає ні бізнес-плану, ні тямущих ідей.
– То я тобі їх підкину, – відповіла Зоя Андріївна, – адже ти у нас куховарка, домогосподарка?
Ось і відкрий фірму надання послуг у сфері домашнього господарства, від клієнта спокою не буде. Знаєш, скільки зараз у місті дамочок, які нічого не хочуть робити, а лише жити у чистоті та порядку?
– Ні, мамо, я не готова. Та й не впевнена я в тому, що впораюся.
– Поки ти сумніватимешся, – сказала в трубку Зоя Андріївна, – інші займуть усі вільні ніші і отримуватимуть гроші за тебе. Твоя справа – відкрити бізнес, а я вже візьму на себе бухгалтерію та звітність, що, даремно я стільки років бухгалтером відпрацювала?
Думка була гарною, але сумніви Ірини були надто серйозними для того, щоб ризикувати. Вона була вдячна матері за пропозицію, але не могла з собою нічого вдіяти і наважитися на стільки серйозних змін у своєму житті. Ірина просто переживала будь-яких змін, і зрада чоловіка стала для неї справжньою бідою. Ідея була гарною, але відсутність упевненості у своїх силах Ірину зупиняла.
Ірина, яка спочатку відкинула ідею з відкриттям своєї справи, потім знову повернулася до неї. Чому б і ні? Гроші в Ірини були, бажання приносити користь іншим людям також. Було багато вільного часу, і жінка тільки й робила, що витрачала його на згадування минулого життя, в якому був її чоловік. Ірина більше так не могла, вона втомилася від власної безпорадності та безвиході, і тоді жінка ризикнула. Зняла невеликий офіс на околиці міста, закупила інвентар, швабри, ганчірки та інші пристосування для прибирання, найняла кілька дівчаток для підробітку у вечірній час.
Ірина була здивована тому, що вже через три місяці її невелика і дуже скромна за оборотами компанія мала вже не менше двадцяти постійних клієнтів. Довелося набирати ще персонал, розширювати спектр послуг, а ще підраховувати прибуток, який почав з’являтися через кілька місяців старанної праці.
Тепер їй було чим пишатися. Із простої куховарки, яка обслуговувала своїх родичів, Ірина перетворилася на бізнесвумен, яка має улюблену справу, а ще свої власні гроші. Як виявилося, бути незалежною від доходу чоловіка було набагато приємніше, ніж залежить від того, що і як вирішить чоловік зі своїми фінансами. Як тільки в сім’ї з’явилися гроші, а в Ірини постійна робота, до неї зовсім по-іншому почали ставитися і діти, і батьки. Навіть Ігор зателефонував та привітав колишню дружину з першим півріччям від дня відкриття бізнесу та першими успіхами у сфері надання клінінгових послуг.
– Чесно кажучи, я не чекав від тебе такої сміливості, – сказав Ігор, а Ірина тільки засміялася. Вона вже давно заспокоїлася після відходу чоловіка, а ще почала помічати, що на неї звертають увагу інші чоловіки.
– Я сама не чекала від себе такої сміливості, – відповіла вона, – ти не уявляєш, чого мені варто було зануритися у вир із головою. Але тепер, за півроку, я можу сказати тобі спасибі за те, що ти мені допоміг зробити перший серйозний крок у своєму житті.
Ірина була вдячна і чоловікові, і матері, і навіть дітям, які своєю поведінкою штовхнули її до серйозних кроків та змін у житті. Незабаром у Ірини з’явився шанувальник, а ще за кілька місяців вона вийшла заміж вдруге. Життя налагоджувалося, а для цього потрібно було лише зробити перший крок.
